— Цікаво, чи не побував тут старий Ґандальф? — сказав він Піпінові. — Хай би хто наскладав сюди хмизу, він, напевно, збирався повернутися.
Бурлаку їхні знахідки дуже зацікавили.
— І чому я пішов, а не був тут із вами, щоби самому обшукати все? — мовив він, поспішаючи до джерела, щоб оглянути відбитки.
— Як я і боявся, — продовжив Бурлака, повернувшись. — Сем та Піпін потопталися м’яким ґрунтом, і відбитки тепер або зіпсуті, або надто заплутані. Тут нещодавно були блукачі. Саме вони кинули тут хмиз. Але є ще й кілька новіших слідів, які не належать блукачам. Принаймні одні з них залишили не давніше, як день-два тому, важкі чоботи. І хтозна, чи одна пара. Не певен, однак гадаю, що тут побувало багато взутих у чоботи ніг.
Він замовк і стояв, поглинутий тривожними думками.
У голові кожного гобіта постало видиво: вдягнуті у плащі Й узуті в чоботи Вершники. Якщо наїзники вже знайшли цей виярок, то що швидше Бурлака відведе їх деінде, то краще. Почувши звістку про те, що вороги на Дорозі, лише за кілька верст од них, Сем із великою неприязню окинув оком улоговину.
— Чи не варто нам хутенько вимітатися звідси, пане Бурлако? — нетерпляче запитав він. — Уже вечоріє, а ця нора мені не подобається: тут моє серце раз у раз чомусь поривається втекти у п’яти.
— Так, звісно, нам слід негайно вирішити, що чинити далі, — відповів Бурлака, дивлячись угору, щоби зважити на час і на погоду. — Ну, Семе, — озвався він нарешті, — мені це місце теж не до душі, та, гадаю, до ночі ми не знайдемо нічого ліпшого. Наразі нас принаймні не видно, а якщо почнемо рухатися, то шпигуни, без сумніву, нас помітять. Усе, що ми можемо зробити, — це зійти з обраного шляху та податися знову на північ із цього боку гряди, де територія здебільшого така сама, як і тут. За Дорогою стежать, але нам таки доведеться її перетнути, якщо спробуємо знайти прихисток у чагарях аж ген на півдні. З північного боку Дороги за пагорбами на багато верст простягається безліса та рівнинна місцевість.
— А Вершники можуть бачити? — запитав Мері. — Тобто вони, здається, послуговувалися зазвичай носами, а не очима, винюхуючи нас, якщо слово «винюхуючи» тут доречне, принаймні вдень. Але ти змусив нас притиснутися до землі, коли побачив їх унизу, а тепер кажеш, що нас побачать, коли ми рухатимемося.
— На вершині пагорба я був надто необережний, — відказав Бурлака. — Дуже переймався тим, аби знайти якісь ознаки Ґандальфової присутності, проте припустився помилки, дозволивши нам трьом підвестись і так довго стояти там. Адже чорні коні бачать, а Вершники можуть використовувати людей та інших істот для шпигування, в чому ми й переконались у Брі. Самі вони не бачать білого світу так, як бачимо його ми, проте наші образи відкидають у їхніх думках тіні, які здатне знищити лише полуденне сонце; натомість у пітьмі вони бачать багато знаків і форм, не помітних для нас, — тоді їх слід боятися найбільше. Та у будь-яку пору доби Вершники здатні занюхати кров живих створінь, жадаючи і ненавидячи її водночас. Окрім нюху та зору, є й інші чуття. Ми ж відчуваємо їхню присутність — вона збентежила наші серця, щойно ми дісталися сюди, й раніше, ніж ми їх побачили, — але нашу присутність вони відчувають стократ гостріше, ніж ми — їхню. А ще, — додав він, стишивши голос до шепоту, — їх притягує Перстень.
— Виходить, порятунку немає? — сказав Фродо, безтямно роззираючись довкруж. — Якщо я поворухнуся, мене побачать і вистежать! Якщо не зрушу з місця, то притягну їх до себе!
Бурлака поклав руку йому на плече.
— Надія ще є, — мовив він. — Ти не самотній. Вважатимемо цей заготовлений хмиз знаком. Тут мало затишку та захисту, проте вогонь правитиме нам і за те, й за інше. Саурон може змусити вогонь слугувати його лихим намірам, як змушує служити собі все живе, проте ці Вершники вогню не люблять і бояться тих, у кого він є. Вогонь — це наш друг у глушині.
— Може, й так, — пробурмотів Сем. — Але це також найліпший відомий мені спосіб оголосити: «Ось ми де», — крім хіба що крику.
У глибині виярка, в найнижчому та найбільш захищеному його закутку, мандрівники розклали вогнище і приготували їжу. На землю впали вечірні тіні, похолоднішало. Зненацька на них напав страхітливий голод, адже вони нічого не їли від самого снідання, проте все одно обмежилися тільки скромною вечерею. Попереду на них чекали пустельні землі, де не мешкав ніхто, крім птахів і звірів, — непривітні місцини, покинуті всіма расами світу. Часами по той бік пагорбів проходили блукачі, та їх було мало, і вони ніколи не зупинялись. Інші подорожні забрідали туди рідко, та й то були не вельми добрі, — приміром, захожі з північних долин Імлистих Гір тролі. Тільки на Дорозі можна було надибати мандрівників, найчастіше ґномів, котрі поспішали у власних справах і не могли нічим допомогти чужинцям: хіба кількома кинутими мимохідь словами.
— Навіть не уявляю, як нам має вистачити цієї їжі до самого кінця, — сказав Фродо. — Останніми днями ми були дуже ощадливі, та й ця вечеря — далеко не бенкет, але все одно ми використали більше харчів, аніж повинні були, якщо муситимемо йти ще два тижні чи й більше.
— У нетрях є їжа, — відказав на те Бурлака, — ягоди, коріння і трави, а в разі потреби я можу бути непоганим мисливцем. Не бійтеся голоду до зими. Проте збирання чи лови їжі — робота довга та виснажлива, а нам слід поспішати. Тож затягніть паски і мрійте про щедрі столи в Ельрондовому домі!
З наближенням темряви холод посилився. Визираючи понад краєм виярка, мандрівники не бачили нічого, крім сірої землі, яка тепер хутко розчинялась у пітьмі. Небо вгорі знову розвиднілось, і на нього потроху висипали мерехтливі зорі. Фродо та його супутники тулилися довкола вогнища, загорнувшись у всі можливі одежини та коцики, а Бурлаці вистачало самого плаща, — він сидів трохи осторонь, задумливо палячи люльку.
Запала ніч, і світло від вогнища почало горіти ясно-преясно. Тоді він узявся розповідати гобітам різні історії, щоби розум їхній не полонив страх. Бурлака знав чимало оповідок і легенд про давнину, про ельфів і людей, про добрі та лихі діяння Прадавніх Часів. Слухачам стало цікаво, скільки йому років і звідкіля він стільки всього знає.
— Розкажи нам про Ґіл-ґалада, — раптом попрохав Мері, коли той замовкнув наприкінці оповіді про ельфійські королівства. — Ти знаєш іще щось із тієї стародавньої балади, про яку згадував?
— Так, знаю, — відповів Бурлака. — І Фродо — теж, бо вона безпосередньо стосується нас із ним.
Мері та Піпін зиркнули на Фродо, який дивився у вогонь.
— Я знаю лише дещицю того, що розповів мені Ґандальф, — повільно промовив гобіт. — Він був останнім із величних ельфійських королів у Середзем’ї. Ґілґалад мовою ельфів означає «зоряне світло». Разом із Елендилом, ельфодругом, він подався до землі...
— Ні! — урвав його Бурлака. — Як на мене, цієї історії не варто розказувати тепер, коли поблизу нас ошиваються прислужники Ворога. Якщо нам поталанить дістатися до Ельрондової оселі, ви почуєте її там від початку до кінця.
— Тоді розкажи нам якусь іншу історію про стародавні часи, — попрохав Сем, — історію про ельфів до їхнього занепаду. Я би з превеликим задоволенням іще послухав про ельфів: темрява надто близько підступає зусібіч.
— Я розповім вам історію про Тінувіель, — сказав Бурлака, — стисло, бо оповідь ця довга й кінець її невідомий; і нині ніхто, крім Ельронда, достеменно не пам’ятає, як її розповідали в давнину Це прекрасна історія, хоч і сумна, як і всі перекази Середзем’я, та вона може збадьорити ваші серця.
Він якусь хвилю помовчав, а тоді почав не говорити, а лагідно наспівувати: