Перш, ніж заговорити знову, Бурлака зітхнув і трохи помовчав.
— Такі пісні ельфійською звуться анн-теннат, але нашою загальною мовою їх відтворити важко, тож це лише її блідий переклад. У ній ідеться про зустріч Берена, сина Барагіра, та Лутієн Тінувіель. Берен був смертним мужем, а Лутієн — донькою Тінґола, Короля Ельфів у Середзем’ї, коли світ був іще молодим, і вона була найвродливішою дівою з усіх доньок цього світу. Краса її була, мов ті зорі понад туманами північних земель, а обличчя її променіло світлом. У ті часи Величний Ворог, у котрого Саурон із Мордору був лише прислужником, мешкав в Анґбанді на Півночі, а ельфи Заходу, повернувшись до Середзем’я, розпочали з ним війну, щоби знову здобути сильмарили, які він викрав, і отці людей допомагали ельфам. Але Ворог переміг, Барагіра було вбито, а Берен, уникнувши смерті, перебрався через Гори Жаху та добувся до прихованого Тінґолового Королівства в лісі Нельдорет. Отам він і зустрів Лутієн, яка співала й танцювала на галявині поблизу зачарованої ріки Есґальдуїн, і назвав її Тінувіель — «соловейко» мовою давнини. Багато горя спіткало їх згодом, і довгою була їхня розлука. Тінувіель порятувала Берена з підземної тюрми Саурона, разом вони пережили безліч небезпек і навіть скинули з трону самого Величного Ворога, забравши з його залізної корони один із трьох сильмарилів — найясніших коштовностей, — аби той камінь став викупом за наречену Лутієн для батька її, Тінґола. Та, врешті, Берена вбив Вовк, який вийшов із брам Анґбанда, і той муж помер на руках у Тінувіель. А вона вибрала смертність і зреклася цього світу, щоби піти за коханим: отож-бо співається, що зустрілися вони за Розлучними Морями і, поживши ще трохи, погулявши в зелених лісах, разом відійшли, давно-предавно, за межі цього світу. Отак і сталося, що Лутієн Тінувіель єдина з цілого ельфійського роду померла насправді й покинула світ, і ельфи втратили ту, котру найбільше любили. Та від неї походить династія ельфійських володарів серед людей. Ще й сьогодні живуть ті, кому Лутієн доводиться праматір’ю, і мовлять, що рід її ніколи не перерветься. Ельронд із Рівендолу належить до того Роду. Бо від Берена та Лутієн народився Діор, Тінґолів спадкоємець, а від нього — Ельвінґ Біла, яку пошлюбив Еарендил, той, що відплив своїм кораблем крізь тумани цього світу до морів небесних зі сильмарилом на чолі. А вже від Еарендила походять Королі Нуменору, себто Вестернесу.
Доки Бурлака говорив, гобіти стежили за його дивним і палким обличчям, тьмяно освітленим червоними відблисками палаючого хмизу. Очі його сяяли, голос став густим і глибоким. Угорі ж було чорне зоряне небо. Зненацька над маківкою Вершини Вітрів позаду Бурлаки зайнялося тьмяне світло. Молодий місяць спроквола піднімався над пагорбом, що нависав над подорожніми, і зорі понад вершиною згасли.
Оповідь добігла кінця. Гобіти поворухнулись і потяглися.
— Гляньте! — озвався Мері. — Місяць сходить. Отже, вже пізно.
Решта теж подивилась угору. А подивившись, угледіла на вершині пагорба щось мале і темне на тлі місячного мерехтіння. Імовірно, то був лише великий камінь чи нависла скеля, вихоплена з пітьми млявим світлом.
Сем і Мері підвелись і трохи відійшли від вогнища. Фродо та Піпін і далі сиділи мовчки. А блукач уважно стежив за місячним світлом на пагорбі. Усе здавалося тихим і спокійним, але Фродо відчув, як до його серця підступає холодний жах — тепер, коли Бурлака вже не говорив. Він присунувся ще ближче до вогню. Тієї миті від краю виярка надбіг Сем.
— Не знаю, чому, — сказав він, — але мені раптом стало страшно. Я не наважився би вийти з цього виярка ні за які гроші. Я відчув, ніби щось підкрадається вгору схилом.
— Ти щось бачив? — запитав Фродо, зриваючись на ноги.
— Ні, пане. Нічого я не бачив, але й не спинявся, щоби дивитися.