— Ну, це нам усім застереження! — засміявся Мері. — І дуже добре, що ти скористався палицею, а не рукою, Бурлако!
— Де ти відкопав її, Семе? — запитав Піпін. — Я ніколи раніше не чув такої пісні.
Але Сем пробелькотів у відповідь щось нерозбірливе.
— Це все було в його голові, звісно ж, — сказав Фродо. — Під час нашої подорожі я дізнався багато нового про Сема Грунича. Спершу він був змовником, а тепер-от став жартівником. Закінчиться, певно, тим, що він виявиться чарівником чи воїном!
— Сподіваюся, до цього не дійде, — відказав Сем. — Я не хочу бути ні одним, ані другим!
Пополудні вони продовжили путь через ліси. Ішли, ймовірно, тією самою стежкою, якою багато років тому скористалися Ґандальф, Більбо та ґноми. За кілька верст дісталися до верхівки високої кручі понад Дорогою. А сама Дорога в цьому місці відбігала далеко від Сиводжерельної, що текла у вузькій долині, натомість близько приступаючи до підніжжя пагорбів, стелячись і звиваючись на схід між лісами та порослими вересом схилами до Броду і до Гір. Неподалік від кручі Бурлака показав на камінь у траві. На ньому досі було видно грубо витесані та стерті негодою ґномівські руни і таємні знаки.
— Ось! — вигукнув Мері. — Це, либонь, той самий камінь, що позначав місце, де було сховано тролівське золото. Цікаво, Фродо, скільки залишилося від частки Більбо?
Фродо подивився на камінь, і йому захотілося, щоби Більбо ніколи не приносив додому такого небезпечного скарбу, з яким так важко було розлучитися.
— Нічого не залишилося, — сказав він. — Більбо все роздав. Він сказав мені: почуває, мовляв, що золото не належить йому справедливо, бо його забрано у грабіжників.
Тиху Дорогу вкривали довгі тіні раннього вечора. Не видно було жодного сліду інших мандрівників. Тому що Бурлака і гобіти не мали іншого шляху, вони спустилися з кручі та якнайхутчіше звернули ліворуч. Невдовзі виступ пагорбів одрізав їх від світла сонця, яке швидко сідало. А з гір назустріч їм злетів холодний вітер.
Подорожні почали роззиратися довкола, шукаючи поблизу Дороги місця, де би вони могли зупинитися на ніч, коли раптом почули звук, що зненацька повернув у їхні серця страх: цокіт копит позаду. Вони озирнулися, та не змогли побачити далеко через численні вигини і закрути Дороги. А тому якнайшвидше зійшли з битого шляху в густий верес і чорничні хащі на схилах гори й нарешті дісталися до невеликої ділянки, порослої густою ліщиною. Визирнувши з кущів, вони могли бачити Дорогу, невиразну та сіру у тьмяному світлі, за якісь п’ятдесят п’ядей унизу. Цокіт копит наближався. Копита ті бігли швидко, легенько вистукуючи гицаца-гицаца-гиц. Потому до мандрівників звіддалік, ніби віднесений вітерцем, долинув тихенький подзвін, мовби теленькали маленькі дзвіночки.
— Цей звук не схожий на ходу коня Чорного Вершника! — сказав Фродо, напружено прислухаючись.
Інші гобіти погодилися, сподіваючись, що це справді так, але підозри їх не покидали. Вони так довго боялися переслідування, що будь-який звук позаду них здавався їм тепер зловісним і ворожим. Але Бурлака нахилився вперед, притиснувшись до землі й приклавши руку до вуха: і ось обличчя його осяяла радість.
День згас, листя на кущах легенько шелестіло. Дзвоники бемкали дедалі гучніше та ближче, а прудкі ноги вистукували: «Гицаца-гиц». Раптом на відкрите очам місце внизу виїхав білий кінь, який швидко біг, поблискуючи в темряві. Його вузда в сутіні переливалась і спалахувала, ніби була поцяткована коштовностями, схожими на живі зорі. Вершників плащ розвівався за його плечима, а каптур злетів із голови: золоте волосся мерехтіло, розмаявшись на вітрі від прудкої їзди. Фродо здалося, що фігура й одяг вершника пронизані білим світлом, яке пробивається ніби крізь тонку запону.
Бурлака вискочив зі схованки і кинувся до Дороги, гучно перескакуючи через зарості вересу, та раніше, ніж він устиг поворухнутися чи скрикнути, вершник натягнув вудила і спинився, дивлячись у напрямку чагарів, де стояли всі вони. Побачивши Бурлаку, він спішився і побіг йому назустріч, вигукуючи: Ай на ведуї Дунадан! Має ґованнен! Його мова та чисте бриніння голосу розвіяли усі сумніви в їхніх серцях: вершник цей був ельфійського роду. Жодні інші істоти, котрі жили на білому світі, не мали такого милого серцю голосу. Проте в його погуку вчувалися нотки поспіху чи страху, а крім того, гобіти побачили, що тепер ельф хутко й палко перемовляється з Бурлакою.
Невдовзі Бурлака подав їм знак, і гобіти теж вибралися з кущів, поквапившись до Дороги.
— Це — Ґлорфіндел, який мешкає в Ельрондовому домі, — сказав Бурлака.
— Вітаю і радію, що нарешті відбулася ця довгождана зустріч! — звернувся ельфійський вельможа до Фродо. — Мене вирядили з Рівендолу на ваші пошуки. Ми боялися, що на дорозі вам загрожує небезпека.
— То Ґандальф дістався до Рівендолу? — радісно скрикнув Фродо.
— Ні. Коли я виїздив, його там не було: проте відтоді минуло вже дев’ять днів, — відповів Ґлорфіндел. — Ельронд отримав звістку, яка його схвилювала. Дехто з моїх родичів, мандруючи на ваших теренах по той бік Барандуїну[8], довідався, що все почало складатися не так, як було заплановано, тож якомога швидше послав до нас гінців. Вони переказали, що Дев’ятеро знову з’явилися тут і що ти збився зі шляху, несучи важенний тягар і не маючи проводиря, бо Ґандальф не повернувся. Навіть у Рівендолі мало знайдете таких, котрі готові відкрито виїхати супроти Дев’ятьох; але тих, котрі таки на це наважилися, Ельронд послав на північ, на захід і на південь. Він подумав, що ти міг зробити чималий гак, аби уникнути переслідування, і заблукав у Глушині.
Мені випало їхати Дорогою, тож я дістався до Мосту на Мітейтелі й подав вам знак, уже близько семи днів тому. Троє прислужників Саурона були на Мості, проте вони відступили, і я помчав за ними на захід. Натрапив я і ще на двох, котрі повернули на південь. Відтоді я шукав ваш слід. І два дні тому знайшов його та поїхав, не втрачаючи його, через Міст, а сьогодні помітив, де ви знову спустилися з пагорбів. Але ходімо! Зараз не час для довгих розмов. Якщо ви вже тут, ми мусимо ризикувати і їхати Дорогою. Нас переслідують п’ятеро, і коли вони наскочать на ваш слід на Дорозі, то вихором помчать за нами. І це ще не всі. Де може бути решта четверо, мені не відомо. Боюся, Брід уже утримують наші супротивники.