Доки Ґлорфіндел говорив, вечірні тіні згустилися. Фродо відчув, що на нього накочується непоборна втома. Щойно почало заходити сонце, туман у нього перед очима потемнів і йому здалося, ніби між ним і обличчями його друзів виростає якась тінь. Повернулися біль і холод. Фродо похитнувся, вхопившись за Семову руку.
— Мій пан хворий і поранений, — розгнівано мовив Сем. — Він не може їхати після настання ночі. Йому потрібен відпочинок.
Ґлорфіндел підхопив Фродо, коли той уже падав на землю, і, обережно взявши його на руки, пильно й з тривогою подивився йому в обличчя.
Бурлака коротко розповів про напад на їхній табір під Вершиною Вітрів і про отруйний ніж. Потому витяг руків’я, яке зберігав у себе, і подав його ельфові. І Ґлорфіндел, беручи його, здригнувся, проте уважно оглянув.
— На цьому руків’ї написано огидні речі, — сказав він, — хоча ваші очі, можливо, їх і не бачать. Збережи його, Араґорне, доки дістанемося до Ельрондового дому! Проте будь обачним і якомога рідше бери його до рук! На жаль! Щоби зцілити рани, завдані такою зброєю, мого хисту замало. Я зроблю все, на що здатний, але тепер іще дужче наполягатиму, щоби ми їхали далі без перепочинку.
Він пальцями обмацав рану на плечі Фродо, а обличчя його посерйознішало, мовби те, що він виявив, збудило в ньому неспокій. Але у боці й у руці Фродо холод послабшав, дещиця тепла розтеклася від плеча до кисті, й біль полегшав. Вечірні сутінки довкола гобіта ледь просвітліли, ніби відступила хмара. Він знову виразно бачив обличчя друзів, до нього повернулася дрібка нових надії та сили.
— Ти їхатимеш на моєму коні, — мовив Ґлорфіндел. — Я підтягну стремена аж до накривки під сідлом, а ти мусиш триматися якомога міцніше. І не бійся: мій кінь не дозволить упасти жодному вершникові, котрого я накажу йому нести. Хода його легка та рівна, а якщо небезпека підступить надто близько, він понесе тебе якнайдалі від неї з такою швидкістю, якої ніколи не перевершити чорним жеребцям ворога.
— Ні, не помчить! — озвався Фродо. — Я не поїду на ньому, якщо мені судилося потрапити до Рівендолу чи куди-інде, покинувши друзів у небезпеці.
Ґлорфіндел усміхнувся.
— Дуже сумніваюся, — сказав він, — що твої друзі будуть у небезпеці, коли тебе не буде поряд із ними! Гадаю, ворог поженеться за тобою, а нас облишить у спокої. Це ти, Фродо, і те, що ти несеш, накликають на нас небезпеку.
На це Фродо відповісти було нічого, тож його переконали сісти верхи на Ґлорфінделового коня. Поні навантажили натомість більшою частиною того, що несла решта членів загону, тому йти їм тепер було значно легше, ніж раніше, й часом вони рухалися навіть дуже швидко, хоча гобітам було важко встигати за прудконогим невтомним ельфом. А він провадив їх далі й далі, в устя темряви, невпинно вперед і вперед попід захмареним нічним небом. Не було видно ні зірок, ані місяця. Лише коли почав сіріти світанок, проводир дозволив усім зупинитися. Піпін, Мері та Сем на той час майже засинали навстоячки, ледве перебираючи ногами, а похилені плечі Бурлаки зраджували і його втому. Фродо сидів на коні й бачив темний сон.
Мандрівники попадали на верес приблизно за сажень од дороги і миттю позасинали. Їм здалося, що вони щойно склепили повіки, коли Ґлорфіндел, який вартував їхній сон, знову розбудив їх. Ранкове сонце було вже досить високо, а нічні хмари й тумани розвіялися.
— Випийте це! — запропонував Ґлорфіндел, наливаючи кожному трохи рідини зі своєї поцяткованої сріблом шкіряної фляги.
Рідина та була прозора, як весняна вода, не мала смаку й у роті не була ні холодною, ні теплою; проте сила та бадьорість від неї, здавалося, розтікалися цілим тілом. Поївши після того напою черствого хліба та сушених фруктів (а це все, що в них тоді залишалося), подорожні вгамували голод краще, ніж під час багатьох поживних сніданків у Ширі.
Не відпочивши і п’яти годин, мандрівники знову вийшли на Дорогу. Ґлорфіндел квапив і квапив їх, а під час денного маршу дозволив зробити лише дві коротенькі зупинки. Тож до ночі вони здолали майже двадцять миль і дійшли до того місця, де Дорога повертала праворуч і збігала вниз, на дно долини, яка провадила просто до Бруїнен. Гобіти не бачили та не чули жодного знаку гонитви, проте Ґлорфіндел, коли вони відставали, часто спинявся на якусь мить і прислухався, а обличчя його при цьому затьмарювала тривога. Раз чи двічі він перемовився з Бурлакою ельфійською мовою.
Та хоч би як тривожився їхній проводир, було зрозуміло, що тієї ночі гобітам забракне снаги йти далі. Вони спотикалися, сонні та втомлені, й не могли думати ні про що інше, крім своїх ніг, зокрема — ступнів. Біль Фродо посилився вдвічі, й упродовж дня речі для нього перетворилися на примарно-сірі тіні. Він майже радів, коли настала ніч, бо з її приходом світ перестав видаватися йому тьмяним і порожнім.
Гобіти не позбулись утоми, коли рано-вранці наступного дня знову рушили в путь. Між ними та Бродом було ще чимало верст, і вони нетвердою ходою йшли вперед так швидко, як тільки могли.
— Найбільша небезпека загрожуватиме нам перед самою рікою, — сказав Ґлорфіндел, — бо серце підказує мені, що переслідувачі хутко нас наздоганяють, а ще одна загроза чигає на нас уже біля Броду.
Дорога рівномірно збігала з пагорба, втім, тепер обабіч неї місцями росла висока трава, в яку, щоби розслабити втомлені ноги, за найпершої нагоди забрідали гобіти. Під вечір товариство дісталося до місця, де Дорога раптово ховалась у темну тінь під гінкими соснами, а потому поринала у глибоку западину з крутими вологими стінами з чорного каменю. Подорожні поспішали вперед, а за ними бігло відлуння, і здавалося, що вслід за їхніми кроками лунає ще чимало чужих. Потому, зовсім несподівано, Дорога, ніби крізь ворота світла, знову вирвалася з кінця тунелю на відкритий простір. Там, біля підніжжя стрімкого схилу, вони побачили перед собою великий рівнинний простір, за яким був Брід Рівендолу. З протилежного боку було видно крутий коричневий берег, через який звивалася стежка, а ще далі здіймалися високі гори — гряда за грядою, вістря за вістрям — аж до вицвілого неба.
У западині позаду них усе ще відлунювали кроки — скоробіжний шум, ніби то зривався вітер, шугаючи серед гілляччя сосен. Якоїсь миті Ґлорфіндел обернувся і прислухався, тоді скочив уперед, голосно крикнувши:
— Тікаймо! Тікаймо! Ворог вистежив нас!
Білий кінь помчав уперед. Гобіти збігали зі схилу. Ґлорфіндел і Бурлака мчали за ними як ар’єргард. Вони здолали тільки половину рівнини, коли раптом почули цокіт кінських копит, які мчали чвалом. З прогалини між дерев, звідки щойно видобулися вони, виїхав Чорний Вершник. Він притримав коня і спинився, погойдуючись у сідлі. За ним з’явився ще один, і ще, а потому ще двоє.
— Їдь уперед! Їдь! — гукнув Ґлорфіндел до Фродо.
Той послухався не відразу, бо його охопила дивна нехіть. Стримавши ходу коня, він озирнувся назад. Вершники сиділи на своїх велетенських жеребцях, мов загрозливі статуї на пагорбах, темні та застиглі, а тим часом ліси і земля довкола них ніби відступали в імлу. Раптом Фродо серцем відчув, що то Вершники мовчазно наказують йому чекати. Тоді в ньому прокинулися страх і ненависть. Рука відпустила повід і стиснула руків’я меча, потім з червоним спалахом вихопила його з піхов.
— Їдь-но! Їдь! — закричав Ґлорфіндел і голосно та виразно наказав коневі ельфійською мовою: Норо лім, норо лім, Асфалот!
Білий кінь миттю зірвався з місця і помчав, ніби вітер, останнім закрутом Дороги. Тієї самої миті чорні коні рушили з пагорба навздогін, а Вершники жахливо закричали, — той крик, що наповнив жахом ліси в далекій Східній Чверті, Фродо вже чув. Але зараз пролунала й відповідь: налякавши Фродо та його друзів, із-поміж дерев і скель ліворуч вилетіли ще четверо Вершників. Двоє помчали до Фродо, ще двоє мчали вчвал до Броду, щоби відрізати гобітові шлях до втечі. Йому здавалося, що вони летять, наче вітер, дедалі більшають і темнішають і що їхні шляхи дедалі зближуються.