На мить Фродо озирнувся через плече. Він уже не бачив своїх друзів. Але Вершники віддалялися: навіть їхні величезні жеребці не могли дорівняти за швидкістю білому ельфійському коневі Ґлорфіндела. Та коли Фродо знову глянув уперед, його надія згасла. Здалося, що він не має жодного шансу дістатися до Броду, перш ніж шлях йому переріжуть інші переслідувачі, котрі вичікували в засідці. Тепер Фродо бачив їх виразно: Вершники поскидали каптури та чорні плащі й залишились у сіро-білих шатах. У блідих руках вони тримали оголені мечі, а на головах мали шоломи. Холодні їхні очі блищали, а їхні роти гукали до гобіта огидними голосами.
Тепер страх геть заполонив розум Фродо. Він уже й не згадував про свого меча. Жоден звук не злетів із його вуст. Фродо заплющив очі й учепився за кінську гриву. Вітер свистів у його вухах, а дзвоники на збруї калатали несамовито і пронизливо. Смертельно-холодний подих протнув його, наче спис, але тим часом ельфійський кінь, зробивши останній ривок і пролетівши немовби на крилах, промайнув, як спалах білого вогню, просто перед носом найпершого Вершника.
Фродо почув плюскіт води. Вона пінилася біля його ніг. Він відчув швидкий підйом і хлюпання, а кінь тим часом вийшов із ріки й тепер поволі піднімався вгору кам’янистою стежкою. Він виходив уже на стрімкий берег. Фродо опинився по той бік Броду.
Та переслідувачі не відступали. На верхів’ї схилу Ґлорфінделів кінь зупинився, озирнувся і нестямно заіржав. Унизу, біля краю води, стояли Дев’ятеро Вершників, і дух Фродо похитнувся перед їхніми грізними, піднятими вгору обличчями. Він не знав, що може змусити їх відмовитися від переправи, не знав, чому би їм не переправитися так само легко, як і йому; а ще гобіт передчув, що втікати довгою непевною стежкою від Броду до Рівендолу буде річчю марною, щойно Вершники опиняться тут. Окрім цього всього, він розумів, що йому наполегливо наказують зупинитись. У серці гобіта знову заворушилася ненависть, але сили чинити опір Фродо вже не мав.
Раптом найперший Вершник погнав коня вперед. Але той, ступивши у воду, здибився. Неймовірним зусиллям волі Фродо змусив себе сісти рівно і махнути мечем.
— Повертайтеся! — закричав він. — Повертайтеся до Землі Мордор, а мене облиште!
Його голос тонко і пронизливо відлунював у його власних вухах. Вершники спинилися, та Фродо не мав Бомбадилової міці. Тож Вороги лише насміхалися з нього різким морозяним сміхом.
— Вертайся сюди! Вертайся сюди! — гукали вони. — Ми заберемо тебе до Мордору!
— Це ви повертайтеся! — прошепотів він.
— Перстень! Перстень! — кричали вони жахливими голосами, і їхній очільник хутко погнав коня просто у воду, а інші, не зволікаючи, поїхали слідом за ним.
— Іменем Ельберет і Лутієн Прекрасної, — сказав Фродо на останньому подиху, піднімаючи меча, — ви не отримаєте ні Персня, ні мене!
В цю мить очільник, котрий на той час уже був посеред Броду, піднявся, балансуючи на стременах, і здійняв руку. Фродо занімів. Він відчув, як його язик прилипає до вуст, а серце надсадно б’ється. Меч його зламався і випав із тремтячої руки; ельфійський кінь здибився і захрипів. А перші чорні коні вже майже виходили на берег.
Але тут пролунали ревіння та шум стрімкого потоку — гамір бурхливих вод, які перекочували незліченні камені. Фродо невиразно побачив, як ріка внизу піднялася й уздовж її течії помчала прикрашена плюмажами з піни кавалерія хвиль. Фродо здалося, що на їхніх гребенях зблискує біле полум’я, а ще напівпримарилося, ніби серед води є й білі вершники на білих конях і вітер куйовдить тим коням гриви. Трьох Чорних Вершників, котрі перебували на середині Броду, відразу ж змив потік. Вони зникли, раптово поховані під сердитою піною. А ті, котрі були позаду, налякано відступили.
Непритомніючи, Фродо почув крики; йому привиділося, що за Вершниками, котрі нерішуче згромадилися на березі, спалахнула осяйна біла постать, а позаду неї бігли дрібні примарні істоти, розмахуючи смолоскипами, які червоно яскріли в сірому тумані, що спадав на світ.
Чорні коні ошаліли і, нажахані, кинулись уперед, тягнучи своїх вершників у розбурхану воду. Пронизливі крики потонули в ревінні ріки, що несла вершників геть. Потому Фродо відчув, що падає, а рев і замішання закрутилися довкола нього, захопивши його разом із ворогами. Далі він нічого вже не чув і не бачив.
Книга друга
Розділ 1
Багато зустрічей
родо прокинувся і зрозумів, що лежить у ліжку. Спершу подумав, що спав допізна після довгого та жаского нічного марення, яке досі витало десь у закутках його пам’яті. А може, він занедужав? Однак стеля виглядала дивно: була пласка, з темними, розкішно різьбленими сволоками. Гобіт іще трохи полежав, роздивляючись сонячні відблиски на стіні і дослухаючись до гомону водоспаду.
— Де я, і котра зараз година? — сказав гучно до стелі.
— В Ельрондовому домі, а година зараз — десята ранку, — відповів чийсь голос. — І це ранок двадцять четвертого жовтня, якщо хочеш знати.
— Ґандальф! — скрикнув Фродо, сідаючи.
Старий чарівник примостився у кріслі біля відчиненого вікна.
— Так, — сказав він, — я тут. І тобі пощастило, що ти теж тут, після всіх тих дурниць, які ти накоїв, відколи вийшов із дому.
Фродо знову ліг. Він почувався надто зручно та затишно, щоби сперечатись, а крім того, знав, що не зможе знайти переконливих аргументів на своє виправдання. Гобіт уже цілком прокинувся, і до нього повернулися спогади про його мандри: про згубний «короткий шлях» через Праліс; про «випадковість» у «Брикливому поні»; про затьмарення розуму, яке змусило його надягнути на палець Перстень у виярку під Вершиною Вітрів. Доки він думав про все це, марно силкуючись пригадати, як потрапив до Рівендолу, стояла довга тиша, порушувана хіба що безшелесним пахканням люльки Ґандальфа, коли той видмухував у вікно білі кільця диму.
— Де Сем? — по хвилі запитав Фродо. — Чи з усіма все гаразд?
— Так, усі живі-здорові, — відповів Ґандальф. — Сем був тут, доки я відіслав його трохи перепочити десь із півгодини тому.
— Що сталося біля Броду? — запитав Фродо. — Тоді все здавалося якимось розмитим, та й тепер мені так здається.
— Так і було. Ти почав згасати, — відповів Ґандальф. — Отрута все-таки тебе здолала. Ще кілька годин — і ми не змогли би нічим зарадити. Проте в тобі є неабияка сила, любий мій гобіте! Це ти довів у Кургані. Твоє життя висіло на волосині — то був найнебезпечніший момент усіх мандрів. Ет, ліпше би ти утримався від тих дурощів на Вершині Вітрів.
— Здається, тобі вже чимало відомо, — здивувався Фродо. — Я не розказував нікому про Курган. Спершу то було надто жахливо, а потім у голові було повно інших думок. Звідки ж ти довідався про це?
— Ти багато розмовляв уві сні, Фродо, — лагідно відказав Ґандальф, — і мені геть неважко було прочитати твої думки та спогади. Не хвилюйся! Нехай щойно я і назвав це «дурницями», та насправді так не вважаю. Я високої думки про тебе, як і про всіх інших. Це неабиякий учинок — зайти в таку далечінь, обминувши такі небезпеки, і зберегти Перстень.
— Ми би не впоралися, якби не Бурлака, — нагадав Фродо. — Та нам потрібен ти. Без тебе я не знаю, що робити.
— Мене затримали, — сказав Ґандальф, — і це мало не знищило всіх нас. А проте я не цілком певен щодо цього: можливо, так воно вийшло й на краще.
— Цікаво було би почути, що трапилося з тобою!
— На все свій час! Сьогодні, за Ельрондовим наказом, тобі не можна ні розмовляти, ні хвилюватись.
— Але розмова відволіче мене від думок і від сумнівів, а вони не менш стомливі, ніж хвилювання, — мовив Фродо. — Я вже цілком прокинувся і пригадав безліч речей, які потребують пояснення. Чому ти затримався? Принаймні це ти мусиш мені розповісти.