— Невдовзі почуєш усе, що хочеш знати, — відповів Ґандальф. — У нас буде Рада, щойно ти зміцнієш. Наразі скажу тільки, що мене тримали в полоні.
— Тебе? — скрикнув Фродо.
— Так, мене, Ґандальфа Сірого, — урочисто проголосив чарівник. — У світі безліч сил, добрих і лихих. Декотрі з них значно могутніші за мене. З іншими я ще не ставав на прю. Та мій час гряде. Морґульський Володар і його Чорні Вершники вже виступили. Наближається війна!
— То ти знав про Вершників іще до того, як я зустрів їх?
— Так, знав. Власне, одного разу я й тобі говорив про них: бо Чорні Вершники — це і є Примари Персня, Дев’ятеро Прислужників Володаря Перснів. Але тоді я ще не знав, що вони знову з’явилися, бо інакше відразу тікав би, прихопивши тебе зі собою. Про їхню появу я довідався тільки після того, як пішов од тебе в червні; та ця історія зачекає. Поки що нас урятували від непоправного, і зробив це Араґорн.
— Так, — погодився Фродо, — нас урятував Бурлака. Та спершу я його боявся. А Сем — той, здається, взагалі не довіряв йому, поки ми не зустрілися з Ґлорфінделем.
Ґандальф усміхнувся.
— Про Сема я знаю все, — сказав. — Тепер у нього вже немає сумнівів.
— Радий це чути, — відказав Фродо. — Бо я по-справжньому захоплююся Бурлакою. Хоча захоплююся — це не зовсім правильне слово. Радше він близький мені, попри те, що іноді буває дивним і похмурим. Правду кажучи, цей чоловік часто нагадує мені тебе. Я й не знав, що серед Великого Люду такі трапляються. Думав, що вони, ну, просто собі великі й не вельми розумні: добрі та нерозумні, як Кремена; або нерозумні та підступні, як Біл Папоротняк. Але загалом, ми, у Ширі, мало знаємо людей, хіба, може, тих, котрі живуть у Брі.
— Та і про них ви знаєте, вочевидь, не дуже багато, якщо ти вважаєш старого Ячменя нерозумним, — сказав Ґандальф. — Він по-своєму дуже навіть мудрий. Думає він, щоправда, менше, ніж балакає, та ще й повільніше, зате вміє бачити крізь цегляну стіну часу (як мовлять у Брі). Проте в Середземні мало залишилося таких, як Араґорн, син Араґорна. Рід Королів із-за Моря майже вимер. Може статися так, що ця Війна за Перстень стане їхньою останньою пригодою.
— Тобто Бурлака і справді належить до роду стародавніх Королів? — здивовано запитав Фродо. — А я гадав, що всі вони вже давно померли. Я вважав його звичайним блукачем.
— Звичайним блукачем! — скрикнув Ґандальф. — Любий мій Фродо, адже блукачі — це і є останні представники величного народу, який уцілів на Півночі, — людей зі Заходу. Вони вже допомагали мені, й допомога їхня буде потрібна у дні майбутні, бо хоч ми дісталися до Рівендолу, та Перстень іще не упокоївся.
— Таки ні, — сказав Фродо. — Та досі я думав тільки про те, щоби дістатися сюди, тож, сподіваюся, мені не доведеться йти кудись далі. Адже відпочивати — так приємно! Я провів місяць у вигнанні та мандрах і зрозумів, що довше не витримаю.
Він замовкнув і заплющив очі, але за мить озвався знову.
— Я рахував дні, проте ніяк не можу звести кінці з кінцями, щоби вийшло, що сьогодні саме двадцять четверте жовтня. Мало би бути двадцять перше. По-моєму, ми дійшли до Броду перед двадцятим числом.
— Ну, на сьогодні ти вже вдосталь набалакався і нарахувався, — сказав Ґандальф. — Як почуваються твої бік і плече?
— Не знаю, — відповів Фродо. — Я взагалі їх не відчуваю, а це вже поліпшення, і, — він спробував напружитися, — я знову можу ледь-ледь ворушити рукою. Так, вона ніби знову оживає. І вже не холодна, — додав, торкнувшись лівої руки правицею.
— Це добре! — кивнув Ґандальф. — Рана гоїться швидко. Невдовзі ти повністю одужаєш. Ельронд зцілив тебе: він кілька днів поспіль піклувався про тебе, відколи ти тут.
— Днів? — перепитав Фродо.
— Атож, чотири дні й три ночі, якщо бути точним. Ельфи принесли тебе сюди від Броду вночі двадцятого жовтня, і саме тоді ти втратив лік днів. Ми дуже за тебе вболівали, а Сем узагалі не відходив од тебе ні вдень, ані вночі, хіба іноді відбігав, виконуючи якісь доручення. Ельронд знається на цілительстві, та зброя Ворога — смертоносна. Скажу тобі чесно: я мало не втратив надії, бо припускав, що якась частинка леза таки застрягла в рані, хоча рана й затяглася. Той уламок знайшли тільки минулої ночі. Ельронд витяг його. Він сидів дуже глибоко і просувався дедалі ближче до твого серця.
Фродо здригнувся, згадавши жахливий ніж із зазубреним лезом, що розтанув у руках Бурлаки.
— Не тривожся! — сказав Ґандальф. — Його вже немає. Він розтанув. Бо виявилося, що гобіти дуже неохоче прощаються з цим світом. Я знав багато дужих воїнів із Великого Народу, котрих такий уламок притьмом звів би в могилу, а ти носив його у своєму тілі сімнадцять днів.
— Що би вони мені заподіяли? — запитав Фродо. — Що намагалися зробити Вершники?
— Вони намагалися протнути твоє серце морґульським ножем, який застрягає в рані. І якби вони це зробили, ти став би таким самим, як вони. Тільки слабшим, а тому корився би їм. Ти перетворився би на примару, підвладну Темному Володареві, а він катував би тебе за спробу сховати від нього Перстень, якби можна було вигадати більшу муку, ніж утратити Перстень і побачити його на пальці в Саурона.
— Дякувати долі, тоді я не усвідомлював, яке страхіття мені загрожувало! — ледве чутно проказав Фродо. — Звісно, я до смерті боявся, та якби знав більше, то не наважився би навіть поворухнутися. Те, що я втік, і так диво!
— Так, фортуна, або ж доля, допомагала тобі, — погодився Ґандальф, — не кажучи вже про мужність. Бо ніж не зачепив твого серця, а вразив тільки плече, і сталося це тому, що ти до останнього чинив опір. Однак у ту хвилину ти, так би мовити, йшов вістрям леза. У тебе був Перстень, а отже, тобі загрожувала страхітлива небезпека: ти почасти втрапив у світ примар, і вони могли тебе схопити. Адже ти бачив їх, а значить, вони бачили тебе.
— Знаю, — кивнув Фродо. — Видовище було страхітливе! Та чому ми всі могли бачити їхніх коней?
— Бо коні — справжні, й чорна одежа — теж справжня. Ці Вершники одягають її, щоби надати форми своїй порожнечі, коли мають справу з живими.
— А як же тоді ці чорні коні витримують таких вершників? Усі інші тварини з жахом тікали, щойно вони наближалися, навіть Ґлорфінделів ельфійський скакун. На них виють собаки та ґелґочуть гуси.
— Ці чорні коні народжені та виведені спеціально для служби Темному Володареві в Мордорі. Не всі його слуги і раби — примари! Є ще орки і тролі, є варґи та перевертні, а ще було і є чимало людей, воїнів і королів, котрі ходять під Сонцем, але дух їхній належить йому. І число їхнє з кожним днем зростає.
— А як щодо Рівендолу й ельфів? Рівенділ у безпеці?
— Так, поки що. Доки Ворог завоює всі інші землі. Ельфи можуть боятися Темного Володаря, можуть утікати від нього, та вдруге ніколи до нього не прислухаються і не служитимуть йому. Тут, у Рівендолі, досі живе дехто з найзапекліших його ворогів: ельфійські мудреці, володарі ельдарів, котрі прийшли з-за найдальших морів. Вони не бояться Примар Персня, адже той, хто мешкав у Благословенному Краї, перебуває водночас у двох світах і має велику силу і супроти Видимого, і супроти Невидимого.
— Мені здалося, що я бачив білу постать, яка світилась і не тьмяніла, як інші. Виходить, то був Ґлорфіндел?
— Так, ти на мить побачив його на тому боці — одного з наймогутніших Первородних. Адже Ґлорфіндел — ельфійський володар із дому вельмож. Власне, в Рівендолі є сила, здатна певний час протистояти силі Мордору, — зрештою, як і деінде. У Ширі теж є така сила, тільки інакша. Та незабаром, якщо події розгортатимуться так, як вони розгортаються зараз, усі ці місця перетворяться на обложені острівці. Темний Володар виводить свою військову потугу у світ.
А проте, — провадив чарівник далі, зненацька підвівшись і так виставивши вперед підборіддя, що борода його стриміла цупко та рівно, ніби колючий дріт, — ми повинні плекати мужність. Незабаром ти одужаєш, якщо я не забалакаю тебе до смерті. Ти — в Рівендолі, й наразі тобі не варто ні про що хвилюватися.
— У мене немає мужності, яку можна плекати, — сказав Фродо, — проте зараз я абсолютно спокійний. Просто скажи, як там мої друзі й чим закінчилися події біля Броду, — на цьому я наполягаю і цим зараз удовольнюся. Потому, думаю, я ще трохи посплю, та, доки ти не розповіси мені ту історію до кінця, не зможу склепити повік.