Ґандальф посунув крісло до ліжка і втупив погляд у Фродо. Гобітове обличчя знову порум’яніло, очі були ясні, цілком притомні й уважні. Він посміхався, тому здавалося, що з ним усе гаразд. Але пильне чарівникове око вловило у Фродо ледве помітну зміну, мовби якийсь натяк на прозорість, особливо довкола лівої руки, що лежала на покривалі.
«Цього і слід було очікувати, — прошелестів губа ми Ґандальф. — Він і наполовину ще не одужав, а як та рана може йому окошитися згодом — того не передбачить і сам Ельронд. Однак нічого поганого, гадаю, не станеться. Просто Фродо має шанс перетворитися на келих, пронизаний чистим світлом, яке побачать очі тих, котрі вміють таке помічати».
— Маєш чудовий вигляд, — сказав він уголос. — Тож я ризикну розповісти тобі коротеньку історію, не порадившись із Ельрондом. Дуже коротку, май на увазі, а після неї ти повинен знову заснути. Біля Броду, як я здогадуюся, відбулося ось що. Вершники помчали прямісінько за тобою. Їм уже не потрібно було, щоби їх вели коні: вони бачили тебе, бо ти стояв на порозі їхнього світу. А ще їх притягував Перстень. Твої друзі відскочили якнайдалі від дороги — інакше їх би розчавили. Вони й гадки не мали, як тебе рятувати, якби білий кінь не виніс тебе з тієї колотнечі. Вершники надто швидкі, щоби їх можна було перехопити, і надто численні, щоби їм протистояти. Пішими навіть Ґлорфіндел і Араґорн укупі не вистояли би супроти всіх Дев’ятьох одразу.
Коли Примари Персня промчали повз них, твої друзі побігли навздогін. Біля самого Броду, неподалік від дороги, розкинувся ярок, захований за кількома низькорослими деревами. Там вони швидко розпалили вогонь, адже Ґлорфіндел знав, що, коли Вершники спробують перейти ріку, нагряне повінь, і тоді йому доведеться боротися з тими з них, хто залишиться на його березі. Тільки-но зійшов потік, ельф кинувся до них, а слідом за ним — Араґорн та інші з запаленими гілляками. Затиснуті між вогнем і водою, бачачи ельфійського володаря, котрий, лютуючи, відкрито наступав на них, Вершники розгубилися, а коні їхні ошаліли. Трьох віднесло першим напливом течії, інших потягли в потік їхні коні, й вода поховала їх під собою.
— Тобто з Чорними Вершниками покінчено? — запитав Фродо.
— Ні, — відповів Ґандальф. — Але коні їхні, мабуть, погинули, а без коней вони просто сліпі каліки. Проте самих Примар Персня не так легко знищити... Зрештою, найближчим часом боятися їх не варто. Друзі твої перебралися на той бік ріки, коли вода відступила, побачили, що ти лежиш долілиць на вершечку кручі, а під тобою — твій зламаний меч. Кінь стояв поруч і охороняв тебе. Ти був блідий і холодний, тож вони злякалися, що ти помер чи й іще гірше. Ельрондова челядь зустріла їх, коли вони поволі несли тебе до Рівендолу.
— А хто влаштував повінь? — запитав Фродо.
— Ельронд наказав воді зійти, — відповів Ґандальф. — Ріка цієї долини перебуває під його владою, і, коли виникає нагальна потреба захистити Брід, вона здиблюється у гніві. Щойно капітан Примар Персня ввійшов у воду, потік вийшов із берегів. Якщо можна так висловитися, то і я додав туди дещо від себе: може, ти й не помітив, але деякі хвилі мали подобу велетенських білих коней зі сліпучо-білими вершниками; а ще там було багато валунів, які котились і скреготали. На мить я злякався, що ми дали волю надто нестримному гніву, що потік вийде з-під контролю і змиє тебе. У водах, які сходять зі засніжених Імлистих Гір, приховано неабияку енергію.
— Так, тепер я починаю потрохи пригадувати, — сказав Фродо, — те страхітливе ревище... Я вже було подумав, що тону, вкупі з друзями, ворогами й усім решта. Однак тепер ми всі у безпеці!
Ґандальф кинув на Фродо швидкий погляд, але той заплющив очі.
— Так, ви всі у безпеці, поки що. Невдовзі розпочнуться бенкет і веселощі, щоби відсвяткувати перемогу при Бруїненському Броді, і ти сидітимеш там на почесному місці.
— Чудово! — зрадів Фродо. — Просто дивовижно, що Ельронд і Ґлорфіндел, і взагалі такі величні володарі, не кажучи вже про Бурлаку, так мною опікуються та виявляють мені таку ласку.
— Атож, але на те вони мають багато причин, — мовив Ґандальф, посміхаючись. — Одна з поважних — я. Перстень — друга, бо ж ти є Персненосцем. А ще ти є спадкоємцем Більбо — того, хто віднайшов Перстень.
— Любий Більбо! — сонно пробурмотів Фродо. — Цікаво, де він? Нехай би й він був тут, аби все це по чути. Добряче би посміявся з того. «Корова вскач пішла!» І ще той бідолашний старий троль!
З цими словами гобіт заснув.
Отож, Фродо перебував у затишку Останнього Гостинного Дому, що стояв на схід од Моря. Як написав колись давно Більбо, дім той був «ідеальним місцем для тих, хто любить попоїсти чи поспати, послухати історії чи поспівати, просто посидіти і подумати про своє або ж воліє мати приємну мішанину всього переліченого». Уже саме перебування там лікувало від утоми, від страху та від смутку.
Настав вечір, Фродо знову прокинувся й відчув, що вже не потребує ні сну, ні спочинку, натомість налаштований скуштувати їжу та питво, а можливо, й поспівати і розповісти згодом кілька історій. Він вибрався з ліжка і виявив, що рука його майже повністю відновилась і готова до роботи. На нього чекав чистий одяг зі зеленої матерії, який дуже йому пасував. Подивившись у дзеркало, Фродо здивовано помітив, що його віддзеркалення стало значно стрункішим за те, до якого він звик: воно нагадувало юного племінника Більбо, який любив мандрувати Широм разом із дядьком, утім воно мало вельми задумливі очі.
— Авжеж, ти таки дещо побачив у житті, відколи востаннє зазирав у люстерко, — сказав гобіт своєму відображенню. — Ну ж бо, обіймімося з нагоди веселої зустрічі!
І він простягнув до нього руки, насвистуючи якусь мелодію.
Тієї миті у двері постукали і зайшов Сем. Підбіг до Фродо, сором’язливо та незграбно взяв його за ліву руку, легенько погладив її, а потому зашарівся й хутко відвернувся в інший бік.
— Привіт, Семе! — сказав Фродо.
— Вона тепла! — озвався Сем. — Тобто твоя рука, пане Фродо. Усі ті довгі ночі вона була така холодна. Тобто слава тобі і хвала! — скрикнув він, крутнувшись і притупнувши, а очі його сяяли. — Приємно бачити, що ти знову на ногах, і що ти — це знову ти, пане! Ґандальф попросив мене прийти і поглянути, чи готовий ти спуститись униз, а я подумав, що він жартує.
— Я готовий, — підтвердив Фродо. — Ходімо, пошукаємо решту нашого товариства!
— Я можу провести тебе до них, пане, — сказав Сем. — Цей дім таки величенький і дуже особливий. Тут завжди безліч усього нового й ніколи не знаєш, на що натрапиш за рогом. А ельфи, пане! Ельфи тут, і ельфи там! Одні схожі на королів, жахливих і чудових, а інші веселяться, як діти. А музика, а співи... Не подумай, що я мав багато вільного часу чи що серце моє лежало до того, щоби їх слухати, відколи я сюди прибув. Але деякі ходи в цьому місці я таки вивчив.
— Я знаю, що ти робив, Семе, — сказав Фродо, беручи його за руку. — Та сьогодні вночі ти веселитимешся і слухатимеш досхочу. Ну ж бо, проведи мене за отой ріг!
Сем провів його кількома коридорами, безліччю сходинок униз і знов угору, до високого саду над крутим берегом ріки. Їхні друзі сиділи на ґанку з того боку оселі, що виходив на схід. Ген у долині вже западав морок, але верхівки далеких гір іще відбивали світло. Повітря було тепле. Голосно шуміла бистра спадна вода. Вечір духмянів ледве вловними пахощами дерев і квітів, ніби в Ельрондових садах досі тривало літо.
— Ура! — скрикнув Піпін, зриваючись на ноги. — Ось і наш шляхетний кузен! Дорогу Фродо, Володареві Персня!
— Цить! — озвався Ґандальф зі сутіні у глибині ґанку. — Лихі створіння не заходять у цю долину, та все одно ми не повинні називати їх на ім’я. Володар Персня — не Фродо, а господар Темної Вежі Мордору, чия влада знову нависає над світом. Ми сидимо у фортеці. Поза її межами западає темрява.