— Ґандальф озвучив уже чимало таких життєствердних речей, — сказав Піпін. — Він гадає, що мене слід тримати в шорах. Але тут, у цьому місці, якось геть не вдається почуватися похмурим чи пригніченим. Напевно, я би навіть заспівав, якби знав підхожу для цієї оказії пісню.
— Я б і сам заспівав, — засміявся Фродо. — Хоча наразі мені більше хочеться їсти і пити.
— Незабаром твої бажання здійсняться, — відказав Піпін. — Хитрість не зрадила тебе й тут: ти встав саме вчасно, щоби попоїсти.
— Не просто попоїсти! Адже буде бенкет! — озвався Мері. — Щойно Ґандальф повідомив, що ти одужав, як усі відразу почали готуватися до нього.
Не встиг він і договорити, як зателенькало безліч дзвіночків, скликаючи присутніх до вечері.
У залі Ельрондового дому було повно гостей: здебільшого ельфів, хоча не бракувало і представників інших народів. Ельронд, за звичаєм, сидів на великому троні на чолі довгого стола, що стояв на помості; поруч із ним сиділи по одну руку Ґлорфіндел, а по другу — Ґандальф.
Фродо зачудовано дивився на них, бо ніколи досі не бачив Ельронда, про якого розповідали стільки легенд; а сидячи праворуч і ліворуч од нього, Ґлорфіндел і навіть Ґандальф, що його, вважав гобіт, він знав досить добре, здавалися сповненими сил і гідності вельможами.
Ґандальф був нижчий на зріст за двох інших, але його довге біле волосся, пишна срібна борода та кремезні плечі надавали йому схожості з якимось мудрим королем із давньої легенди. Темні очі на старечому обличчі під великими сніжними бровами нагадували вуглинки, які будь-якої миті могли спалахнути вогнем.
Ґлорфіндел був рославий і ставний, волосся мав наче виткане зі сяйливого золота, а обличчя його було вродливе, молоде, безстрашне та сповнене радості; проникливі очі сяяли, голос нагадував музику; чоло його було мудре, а руки — дужі.
Ельрондове обличчя не мало віку, не було ні старе, ні молоде, хоча на ньому можна було прочитати спогади про безліч речей, і радісних, і скорботних. Волосся він мав чорне, як сутінкова пітьма, на голові пишалася срібна діадема; очі його були сірі, ніби погідний вечір, а світло їхнє нагадувало сяйво зірок. Ельф здавався поважним, наче король, увінчаний не однією зимою, але й міцним, як досвідчений воїн у розквіті сил. Таким був Володар Рівендолу, могутній серед ельфів і людей.
Найближче до середини столу, навпроти тканих килимів на стіні, під балдахіном стояло крісло, а в ньому сиділа вродлива панна, котра була наче жіночим утіленням Ельронда, тож Фродо здогадався, що то його близька родичка. Ельфійка була і юною, і не дуже. Її довгих темних кіс іще не торкнула паморозь, білі руки та ясне обличчя були бездоганні та гладенькі, сяйво зір вигравало в її блискучих очах, сірих, мов безхмарна ніч. Вона виглядала пишною королевою, проникливість і мудрість світились у її погляді, як буває у тих, хто засвоїв надбаний за роки життя досвід. Голову її прикривала шапочка зі срібного мережива, поцяткована крихітними самоцвітами, які біло виблискували, а на м’яких сірих шатах не було інших оздоб, окрім срібного поясу у вигляді листя.
Отак і трапилося, що Фродо побачив ту, кого дотепер випадало бачити мало кому зі смертних, — Арвен, доньку Ельронда, про яку казали, що в ній знову прийшла на землю втілена Лутієн; і називали її Ундомієль, бо вона була Вечоровою Зорею свого народу. Довго жила вона у краю материного роду — в Лорієні по той бік гір — і лише нещодавно повернулася до отчого дому в Рівендолі. Натомість її брати, Елладан і Ельрогір, за столом не сиділи, адже часто виїздили далеко за межі свого краю разом із блукачами з Півночі, ні на мить не забуваючи про муки своєї матері в орківських лігвищах...
Того, що живі істоти можуть бути такими прекрасними, Фродо ніколи раніше не знав і не уявляв; гобіт був водночас здивований і збентежений, коли з’ясувалося, що він має сидіти за Ельрондовим столом серед усіх цих гостей, таких високих і гарних. Хоч у нього й було зручне крісло з кількома подушками, щоби йому сиділося якнайвище, Фродо почувався мізерним і зайвим тут, але те враження швидко минуло. Бенкет видався веселим, а їжа задовольнила навіть його вимогливий голод. Тож мусив минути якийсь час, перш ніж він знову роззирнувся довкола чи навіть просто поглянув на своїх сусідів.
Спершу Фродо пошукав очима друзів. Сем благав, аби йому лише дозволили почекати на пана десь поблизу, та йому сказали, що цього разу він теж почесний гість. Тепер Фродо його бачив: той сидів поруч із Піпіном і Мері при дальньому кінці одного з бічних столів поблизу помосту. Але Бурлаки не було видно ніде.
Праворуч од Фродо сидів поважний на вигляд Гном у багатій одежі. Його борода, дуже довга та роздвоєна, була біла, майже така сама біла, як і його білосніжне вбрання. На ньому був срібний пояс, а на шиї висів срібний ланцюг із діамантами. Щоби роздивитися Гнома, Фродо навіть перестав їсти.
— Ласкаво просимо, і радий нашій зустрічі! — мовив, повертаючись до нього, ґном.
А потому підвівся зі свого місця й уклонився:
— Ґлоїн, до твоїх послуг, — сказав він і вклонився ще нижче.
— Фродо Торбин, до твоїх послуг і до послуг твоєї родини, — ввічливо відповів Фродо, здивовано підвівшись і розкидавши при цьому подушки. — Я не помиляюся: ти той самий Ґлоїн — один із дванадцяти супутників великого Торіна Дубощита?
— Твоя правда, — відповів ґном, підбираючи подушки та церемонно допомагаючи Фродо сісти у крісло. — А я про тебе не питаю, бо мені вже сказали, що ти родич і названий спадкоємець нашого друга Більбо Славетного. Дозволь мені привітати тебе з одужанням.
— Дуже тобі дякую, — сказав Фродо.
— Чув я, що з тобою відбулися вельми дивні пригоди, — мовив Ґлоїн. — І мене страшенно цікавить, що змусило чотирьох гобітів вирушити в таку довгу подорож? Нічого подібного не траплялося, відколи Більбо пішов із нами в мандри. Та, мабуть, мені не варто допитуватися надто наполегливо, позаяк Ельронд і Ґандальф не бажають про це говорити?
— Гадаю, нам справді не слід говорити про це, принаймні поки що, — чемно відповів Фродо.
Він здогадався, що навіть в Ельрондовім домі про Перстень згадували нечасто, крім того, він просто хотів бодай на деякий час забути про свій клопіт.
— Але й мені теж цікаво, — додав він, — дізнатися, що завело такого поважного ґнома так далеко від Самотньої Гори?
Ґлоїн зиркнув на нього.
— Якщо ти досі не чув цього, то, гадаю, нам і про це наразі не слід говорити. Повелитель Ельронд, напевно, незабаром збере нас, і тоді ми всі дізнаємося чимало. Та є ще багато чого, про що ми можемо порозмовляти.
До кінця бенкету вони бесідували між собою, та Фродо більше слухав, аніж говорив, бо новини зі Ширу, якщо не брати до уваги того, що стосувалося Персня, здавалися дрібними, далекими та незначними, а Ґлоїн тим часом докладно розповів йому про події в північних околицях Дикого Краю. Фродо дізнався, що Ґрімбеорн Старий, син Беорна, нині владарює над багатьма дужими людьми та що до їхньої землі між Горами і Морок-лісом не потикається ні орк, ані вовк.
— Утім, — сказав Ґлоїн, — якби не беорнінґи, то дістатися від Долу до Рівендолу вже давно було би неможливо. Вони люди відважні й охороняють Високий Прохід і Брід біля Візкаменю. Та в них обтяжливі податі, — додав ґном, похитавши головою, — і, як колись Беорн, вони не дуже люблять нас. Але все одно їм можна вірити, а це в наші дні багато вартує. Ніде вже немає таких дружніх до нас людей, як у Долі. Гарний народ — ті беорнінґи. Ними править онук Барда Лучника, Бранд, син Баїна, Бардового сина. Він сильний король, і володіння його простягаються нині далеко на південь і на схід од Есґарота.
— А як ведеться твоєму власному народові? — запитав Фродо.
— Про нього мало що можна розповісти, хорошого чи поганого, — відповів Ґлоїн, — але хороше таки переважає: поки що нам таланило, хоча тінь цього часу не оминула й нас. Якщо ти справді хочеш дізнатися про мій народ, то я радо перекажу тобі головні новини. Та спини мене, коли знудишся! Подейкують, язики ґномів не знають спочину, коли розповідають про витвори їхніх рук.