Спів урвався. Фродо розплющив очі й побачив, що Більбо сидить на своєму стільці в колі слухачів, а ті усміхаються й аплодують.
— Чи не зволив би ти виконати її ще раз? — запитав один із ельфів.
Більбо встав і вклонився.
— Це мені лестить, Ліндіре, — відповів він. — Але повторювати все це зі самого початку — то завелика морока.
— Якраз для тебе — не завелика, — засміялись ельфи. — Ти й сам знаєш, що ніколи не втомлюєшся декламувати власні вірші. А прослухавши цей твір лишень один раз, ми не спроможні дати відповідь на твоє запитання!
— Що? — скрикнув Більбо. — Ви не можете сказати, які фрагменти написав я, а які — Дунадан?
— Розрізнити слова двох смертних не дуже легко, — знов озвався той самий ельф.
— Дурниці, Ліндіре, — пхикнув Більбо. — Якщо ти не відрізняєш людини від гобіта, то знавець із тебе гірший, аніж я думав. Ми абсолютно не схожі, як... горох і яблуко.
— Можливо. Одна вівця другій вівці здається, безумовно, цілком інакшою, — засміявся Ліндір. — Чи пастухам. Але ми не вивчаємо смертних. У нас інші клопоти.
— Не сперечатимуся з тобою, — сказав Більбо. — Після співання та музикування мене хилить на сон. А ти собі вгадуй, якщо хочеш.
Він підвівся й підійшов до Фродо.
— Ну, з цим покінчено, — сказав, стишивши голос.
— Вийшло ліпше, ніж я очікував. Мене нечасто просять заспівати вдруге. А що ти про це думаєш?
— Я навіть не намагатимусь угадувати, — сказав Фродо, всміхаючись.
— І не потрібно, — мовив Більбо. — Власне, цей вірш цілковито мій. Араґорн наполіг тільки, щоби я вставив у текст усе, що знаємо про зелений камінь. Він, здається, вважав це важливим. Не знаю, чому. Невже можна подумати, що мій друг гадає, ніби я не тямлю в поезії? А ще він сказав: якщо мені не бракує нахабства складати вірші про Еарендила в Ельрондовім домі — то хай буде по-моєму. Гадаю, він мав рацію.
— Не знаю, — сказав Фродо. — Мені здається чомусь, що все в тому тексті цілком доречне. Я майже спав, коли ти розпочав свій виступ, тож усе ніби плинуло з мого сновидіння. Я збагнув, що то твій голос, лише наприкінці пісні.
— Тут важко не засинати, доки звикнеш, — погодився Більбо. — Ледве чи гобіти коли-небудь полюблять музику, поезію та легенди так, як ельфи. А ельфи, здається, люблять їх так само сильно, як їжу, чи й дужче. Тож це музикування триватиме ще довго. Що ти скажеш на те, щоби вислизнути звідси і потеревенити десь у тиші?
— А можна? — запитав Фродо.
— Звісно. Тут гості веселяться, а не вирішують справи. Заходь собі й виходь, коли заманеться, тільки не галасуй.
Обидва гобіти встали, тихцем шаснули в пітьму і подалися до дверей. Сема вони зі собою не взяли, бо він міцно спав, і усмішка вигравала на його вустах. Незважаючи на приємне товариство Більбо, Фродо пронизав пекучий жаль, коли він виходив зі Зали Вогню. Щойно вони переступили поріг, один чистий голос затяг пісню:
Фродо на мить спинився озирнувшись. Ельронд сидів у своєму кріслі, й вогонь на його обличчі вигравав, як літнє світло на деревах. Біля нього сиділа Володарка Арвен. Фродо з подивом угледів, що біля неї стоїть Араґорн, який відкинув темного плаща, й під ним виявилась ельфійська кольчуга, а на грудях сяяла зоря. Вони перемовлялися між собою, а тоді раптом Фродо здалося, що Арвен повернулася до нього, і світло її очей долинуло до нього звіддалік, уразивши в саме серце.