Фродо стояв мов зачарований, доки солодкі звуки ельфійської пісні спадали в тишу, наче прозорі коштовності переплетених між собою слів і мелодій.
— Це пісня до Ельберет, — пояснив Більбо. — Сьогодні вони співатимуть її та інші наспіви Благословенного Краю ще багато разів. Ходімо!
Він повів Фродо до своєї маленької кімнати, яка виходила в сади і з якої видно було Бруїнен по той бік прірви на півдні. Там вони й сиділи, дивлячись через вікно на ясні зорі понад лісами на стрімких схилах, і спокійно собі розмовляли. Вели мову вже не про незначні новини далекого Ширу, не про тіні та небезпеки, які їх оточували, а про прекрасні речі цього світу, які обом мандрівникам випало бачити разом: про ельфів, про зорі, про дерева та про тогорічну незабутню й лагідну осінь у лісах.
Аж ось у двері постукали.
— Даруйте, — озвався Сем, устромивши голову до кімнати, — я просто хотів дізнатися, чи не треба вам чого, бува.
— І ти даруй, Семе Груничу, — відповів Більбо. — Думаю, ти натякаєш на те, що твоєму господареві час у ліжко?
— Ну, пане, я чув, що завтра вранці буде Рада, а він сьогодні лишень уперше зіп’явся на ноги.
— Цілком слушно, Семе, — засміявся Більбо. — Іди й перекажи Ґандальфові, що мій небіж пішов спати. На добраніч, Фродо! А нехай йому грець: я страшенно тішуся, що побачив тебе ще раз! Аби добряче почесати язиком, немає ліпшої компанії за гобіта. Я вже дуже постарів і починаю сумніватися, чи доживу до того, щоби побачити, які розділи ти напишеш у нашій історії. На добраніч! А я, мабуть, іще трохи пройдуся, подивлюся на зорі Ельберет у саду. Гарних снів!
Розділ 2
рада в Ельронда
аступного дня Фродо прокинувся рано, сповнений сил і в доброму гуморі. Гуляв терасами понад гамірливою течією Бруїнен, спостерігав, як здіймається над далекими горами бліде холодне сонце, пронизуючи косими променями тонкий срібний серпанок; на жовтому листі блищала роса, мереживні сіті осінньої павутини мерехтіли на кожному кущі. Сем ішов поруч із ним і мовчав, лише втягував носом повітря і раз у раз приголомшено зиркав на височенні вершини на сході, де на шпилях білів сніг.
Одразу за поворотом стежки вони натрапили на поглинутих розмовою Ґандальфа та Більбо, які вмостилися на витесаному в скелі сидінні.
— Здоровенькі були! Доброго ранку! — сказав Більбо. — Готовий до великої ради?
— Я, здається, готовий до всього, — відповів Фродо. — Та сьогодні мені було би найбільше до душі погуляти і дослідити цю долину. Як хочеться дістатися ген до тих соснових лісів!..
Він показав кудись далеко на північ од Рівендолу.
— Можливо, згодом тобі випаде така нагода, — озвався Ґандальф. — Але наразі не варто нічого планувати. Сьогодні нам належить багато почути і вирішити.
Не встигли вони й договорити, ЯК раптом ЧИСТИМ голосом теленькнув дзвоник.
— Цей дзвінок означає початок Ради в Ельронда, — гукнув Ґандальф. — Ходімо! Запрошено і тебе, й Більбо.
Слідом за чарівником Фродо та Більбо поквапилися звивистою стежиною назад до оселі. За ними — не запрошений і наразі забутий — брів Сем.
Ґандальф привів їх до ґанку, де напередодні ввечері Фродо застав своїх друзів. Долина цього погожого осіннього ранку аж ясніла. Знизу, від спіненого ложа ріки, було чути гомін бурхливих вод. Співали птахи, землю оповивав благодатний спокій. Ризикована втеча, чутки про темряву, що дедалі щільніше вкривала зовнішній світ, здалися Фродо лише спогадами з бентежного сну; та, підійшовши до товариства, вони зустріли суворі обличчя.
Серед присутніх були Ельронд і ще кілька мовчазних гостей довкола нього. Фродо впізнав Ґлорфіндела та Ґлоїна, а в кутку самотньо сидів Бурлака, вбраний у свій старий поношений одяг. Ельронд запропонував Фродо сісти поруч зі собою та відрекомендував його присутнім, сказавши:
— Ось, друзі мої, цей гобіт — Фродо, син Дроґо. Мало хто добувався сюди, долаючи такі страхітливі небезпеки чи маючи таке нагальне завдання.
Потім він показав і назвав Фродо кожного з тих, кого гобіт раніше не зустрічав. Біля Ґлоїна сидів молодший ґном — його син Ґімлі. Ґлорфіндел сидів серед кількох придворних радників Ельронда, головним над котрими був Ерестор; а з ним був Ґальдор — ельф зі Сірих Гаваней, котрий прибув сюди за дорученням Кірдана Корабельника. Був там іще й один ельф-чужинець, одягнений у зелено-брунатні шати, — Леґолас, посланець свого батька Трандуїла, Короля Ельфів із Північного Морок-лісу. А осторонь сидів високий чоловік із гарним і шляхетним обличчям, із темним волоссям та сірими очима, що мали зверхній та суворий вираз.
Він був у плащі й у чоботях, ніби щойно зліз із коня; власне, хоч одіж його була багата, а плащ — підбитий хутром, на них було видно сліди довгих мандрів. На шиї той чоловік мав срібний ланцюг із єдиним білим каменем; волосся його сягало до плечей. На перев’язі носив чималий інкрустований сріблом ріг, який зараз лежав у нього на колінах. Поява Фродо та Більбо викликала в нього непідробний подив.
— Це, — сказав Ельронд, звертаючись до Ґандальфа, — Боромир, муж із Півдня. Він прибув удосвіта і потребує поради. Я дозволив йому бути присутнім на Раді, бо тут він отримає відповіді на свої запитання.
Не все, про що говорили та сперечалися на Раді, слід переказувати в цій історії. Багато було сказано про події в зовнішньому світі, особливо на Півдні та на просторих землях на схід від Гір. Про це Фродо чув уже багато всілякої всячини, одначе те, що розповів Ґлоїн, стало для нього новиною, тож, коли слово тримав ґном, він слухав дуже уважно. Виявилося, що, хоча ґноми з-під Самотньої Гори жили серед власноруч створених розкошів, серця їхні тривожилися.
— Минуло вже багато років, — сказав Ґлоїн, — відколи тінь неспокою впала на наш народ. Спершу ми й не збагнули, звідки вона з’явилася. Чутки почали ширитися крадькома: подейкували, що нас загнано в це злиденне місце, а тим часом у широкому світі можна знайти значно більші багатства та розкіш, аніж тут. Хтось згадав про Морію — могутній витвір наших батьків, який нашою мовою ми звемо Кгазаддум, — і заявив, що тепер нам нарешті стане сили та чисельності, щоби туди повернутися.
Ґлоїн зітхнув.
— Морія! Морія! Диво Північного світу! Надто глибоко ми копали там, аж пробудили безіменний страх. Уже не рік і не два розлогі чертоги Морії стоять пусткою — відколи Дарінові діти покинули їх. Але ось ми знову згадали її з тугою та з жахом, бо жоден ґном не смів переступити поріг Кгазаддуму впродовж життя багатьох королів, за винятком Трора, який загинув. І от нарешті Балін прислухався до чуток і вирішив піти туди, і, хоча Даїн не захотів дати на те дозвіл, узяв зі собою Орі, Оїна та ще декого з нашого народу й вирушив із ними на південь.
То було майже тридцять літ тому. Попервах від них іще надходили вісті, навіть добрі: в посланнях ішлося про те, що наші ґноми ввійшли в Морію та розпочали там велику працю. Потому запала мовчанка, й відтоді з Морії не надійшло жодного слова.
Аж ось приблизно рік тому до Даїна прибув гонець, але не з Морії — з Мордору: нічний вершник, котрий викликав нашого короля до брами. Величний Володар Саурон, повідомив гонець, прагне нашої дружби. Навзамін він дасть нам персні — такі самі, як у давнину. А ще вершник детально розпитував Даїна про гобітів, хто вони такі та де живуть. «Адже Сауронові відомо, — сказав він, — що колись ви зналися з одним із них».
Це нас дуже занепокоїло, тож ми не квапилися з відповіддю. Тоді підступний голос гінця стишився до шепоту і, якби міг, став би солодким. «Як невеличкий знак вашої дружби Саурон просить, — мовив він, — аби ви знайшли того злодія (він ужив саме це слово) і забрали в нього, добровільно чи силоміць, малий пер стеник — останній із перснів, — що його він колись украв. Для Саурона це тільки жадана дрібничка та за порука ваших добрих намірів. Знайдіть її — і три персні, що ними віддавна володіли правителі ґномів, знову до вас повернуться, і королівство Морія буде вашим довіку. Добудете новини про злодія: чи живий він іще, де мешкає, — і вам буде даровано велику винагороду та вічну дружбу Володаря. А відмовитеся — то добра не ждіть. Чи ви відмовляєтеся?»