Потому його подих став схожим на зміїне сичання, й усі, хто стояв поблизу, здригнулись, але Даїн мовив: «Я не скажу ні „так“, ні „ні“. Мушу обміркувати цю пропозицію і те, що ховається під її знадливою оболонкою». «Міркуй добре, проте не барися», — сказав гонець. «Скільки часу я думатиму, залежить лише від мене», — відповів Даїн. «Поки що», — сказав той і поїхав у темряву.
Від тієї ночі важко було на серці в наших очільників. Навіть не почувши огидного голосу того гінця, ми здогадалися би, що його слова переповнені злобою та облудою, бо впевнилися, що сила, яка знов увійшла в Мордор, не змінилась, а вона з давніх-давен зраджувала нас. Гонець приїздив іще двічі, та щоразу повертався без відповіді. Невдовзі, наприкінці цього року, має прибути втретє — і востаннє. Так він сказав.
Тож урешті Даїн вирядив мене застерегти Більбо, що його розшукує Ворог, і водночас дізнатися, якщо пощастить, навіщо гобітові той перстень, останній із усіх. Ми також потребуємо Ельрондової поради, бо Тінь росте і наближається. Нам відомо, що зловісні гінці були й у Короля Бранда з Долу і що він боїться. Нас непокоїть, аби він не поступився їм. Адже на східних кордонах уже назріває війна. Якщо ми не дамо відповіді, Ворог може повести підпорядкованих йому людей у наступ на Короля Бранда. І на Даїна також.
— Ви правильно вчинили, що прийшли, — мовив Ельронд. — Сьогодні почуєте все, що потрібно, щоби зрозуміти наміри Ворога. Вам залишається лише протистояти йому — з надією чи без. Але ви не будете в цьому протистоянні самотні. Ви дізнаєтеся, що ваша біда — це тільки частина біди цілого західного світу. Перстень! Що ми зробимо з Перснем, останнім із перснів, із коштовністю, яку жадає Саурон? Цей присуд ми повинні винести сьогодні.
Для цього вас усіх і покликали. «Покликали», — кажу я, хоча я і не кликав до себе вас, чужинці з далеких земель. Ви прийшли сюди й зібралися тут у вирішальну мить нібито випадково. Та це — не випадковість. Повірте, так було роковано, що саме нам, котрі сидимо тут, — нам і нікому іншому — судилося нині вирішити, як протистояти світовій загрозі.
Тож нині ми відкрито говоритимемо про речі, дотепер приховані від усіх за винятком жменьки втаємничених. Спершу, щоб усі збагнули, яка небезпека нам загрожує, тут буде розказано Історію Персня від початку і до наших днів. Я розпочну її, а інші завершать.
Потім усі слухали, а виразний Ельрондів голос оповідав про Саурона та про Персні Влади, про те, як їх викували у Другу Епоху світу, в сиву давнину. Дехто з присутніх знав цю історію частково, та ніхто не знав її повністю, тож багато очей звернулося до Ельронда зі страхом і з подивом, коли він заговорив про ельфійських ковалів із Ереґіону, про їхню дружбу з Морією та про їхню жадобу знань, завдяки якій Саурон і спіймав їх у пастку. Бо в той час він мав іще привабливу подобу, і вони прийняли його допомогу, і стали могутніми майстрами, а Саурон, вивідавши всі їхні таємниці, зрадив їх і викував потайки у Вогняній Горі Єдиного Персня, щоби панувати над ними. Проте Келебрімбор розгадав наміри Темного Володаря і заховав Три Персні, які сотворив, і спалахнула війна, і землі було спустошено, і браму Морії було замкнуто.
Згодом Саурон довгі роки вистежував Перстень; але цю історію вже переказано деінде, і навіть сам Ельронд записав її у своїх книгах премудрості, тож тут її не наведено. Адже вона розлога та сповнена вчинків величних і жахливих; тож, попри те, що Ельронд оповідав її стисло, сонце піднялося високо в небо, і минув ранок, доки він завершив.
Про Нуменор рік він, про славу його та його падіння і про повернення з-за неозорого Моря до Середзем’я Королів Людей, котрих принесла на своїх крилах буря. Тоді Елендил Високий і його могутні сини, Ісільдур та Анаріон, стали величними володарями; і в Арнорі постало Північне Королівство, а Південне Королівство — в Ґондорі біля витоків Андуїну. Але Саурон із Мордору напав на них, і вони уклали Останній Союз Ельфів і Людей, і війська Ґілґалада й Елендила зібралися в Арнорі.
Тут Ельронд на мить примовкнув і зітхнув.
— Я добре пам’ятаю розкіш їхніх знамен, — промовив він. — Там зібралося стільки вельмож і капітанів, що це нагадало мені славу Прадавніх Часів і воїнства Белеріанду. І все ж не були вони ні такі чисельні, ні такі прекрасні, як тоді, коли було зруйновано Танґородрім. Тоді ельфи вважали, що зло знищено назавжди. Але вони помилялися.
— Ти пам’ятаєш? — перепитав Фродо, від здивування висловивши думку вголос. — Але ж я думав... — він затнувся, бо Ельронд обернувся до нього, — я думав, що Ґілґалад загинув давним-давно.
— Це справді так, — сумовито відповів Ельронд. — Але пам’ять моя сягає навіть Прадавніх Часів. Еарендил, мій батько, народився в Ґондоліні ще до його загибелі; а матір’ю моєю була Ельвінґ, донька Діора, онука Лутієн із Доріату. Я бачив три епохи на Заході світу, багато поразок і багато безплідних перемог.
Я був герольдом Ґілґалада й ішов із його військом. Я брав участь у Битві на Даґорладі перед Чорною Брамою Мордору, де ми здобули перевагу: бо перед Ґілґаладовим Списом та Елендиловим Мечем — перед Аеґлосом і Нарсілом — не міг устояти ніхто. Я бачив останній бій на схилах Ородруїну, де загинув Ґілґалад, де впав Елендил, і Нарсіл зламався під ним; але й Саурона було переможено: Ісільдур уламком батькового меча відтяв із його руки Персня й забрав собі.
Тієї миті втрутився незнайомець, Боромир.
— То значить ось що сталося з Перснем! — скрикнув він. — Якщо цю історію і розповідали колись на Півдні, то її вже давно забули. Я чув про Величний Перстень того, кого в нас не називають на ім’я, та ми вважали, що він зникнув зі світу під час загибелі його першого королівства. А Персня взяв Ісільдур! Оце новина.
— На жаль, так! — мовив Ельронд. — Ісільдур узяв його, проте цього не мало статися. Перстень слід було ще тоді кинути у вогонь Ородруїну, неподалік від того місця, де його створили. Та майже ніхто не помітив, що вчинив Ісільдур. Він стояв сам-один поруч із батьком під час того останнього смертельного поєдинку, а поруч із Ґілґаладом стояли тільки Кірдан і я. Втім, Ісільдур не захотів прислухатися до нашої поради.
«Я візьму це собі як виру за батька та за брата», — сказав він, а потім, зневаживши нас, узяв Персня й беріг його мов зіницю ока. Та незабаром Перстень зрадив Ісільдура, призвівши до його смерті, тож на Півночі цю коштовність називають Убивцею Ісільдура. Про те, зустрівши смерть, він, либонь, уникнув страхітливішої долі.
Новини про це досягли тільки Півночі, й мало хто почув їх. Тому й не дивно, що ти, Боромире, не знав цього. З пастки на Ірисових Луках, де загинув Ісільдур, вибрались і після довгих блукань перебрели через гори лише троє. Одним із них був Огтар — Ісільдурів зброєносець, котрий приніс уламки Елендилового меча; він віддав їх Валандилові, спадкоємцеві Ісільдура, який іще дитиною залишився тут, у Рівендолі. Та Нарсіл зламався, і світло його пригасло, і його досі не перекували.
Чи вважаю я перемогу Останнього Союзу безплідною? Не цілком, хоча мети своєї вона не досягла. Саурон підупав на силі, та його не знищили. Перстень зник, але не був розплавлений. Темну Вежу зруйнували, та основ її не знесли, бо створила їх сила Персня, і, доки існуватиме він, існуватимуть і вони. Чимало ельфів, чимало могутніх людей і чимало їхніх друзів полягло в тій битві. Анаріон загинув, Ісільдур загинув; Ґілґалада й Блендила не стало на цім світі. Ніколи вже не бувати такій спілці між ельфами та людьми, бо люди множаться, а Первородні занепадають, обидва роди відчужились один від одного. Нуменорська раса відтоді теж утратила велич, і дні її представників дедалі коротшають.
Після війни та побоїща на Ірисових Луках люди з Вестернесу, котрі мешкали на Півночі, підупали на силі, місто їхнє — Аннумінас біля Озера Вечірніх Сутінків — перетворилося на румовище, а Валандилові нащадки перебралися звідти й оселились у Форності на високих Північних Схилах, які нині також пустельні. Люди називають це місце Насипом Мерців і бояться туди ходити. Народ Арнору виродився, його поглинули вороги, часи його влади минули, залишивши по собі тільки зелені кургани на трав’янистих пагорбах.