На Півдні королівство Ґондор протрималося довго; на певний час навіть відновилася його розкіш, нагадавши про могутність Нуменору до занепаду. Тамтешній народ зводив великі вежі, твердині та облаштовував гавані для численних кораблів, а крилату корону Королів Людей шанувало багато народів, які говорили різними мовами. Головним містом Ґондору був Осґіліат, Зоряна Цитадель, посеред якого протікала Ріка. Ще було збудовано Мінас-Ітіл — Вежу Східного Місяця, на сході, на одному із виступів Гір Тіні; а на заході біля підніжжя Білих Гір постав Мінас-Анор — Вежа Спадного Сонця. Там, у Королівських дворах, росло біле дерево — нащадок того дерева, чиє насіння Ісільдур перевіз через морські глибини, а вже те дерево походило з Ересеа, від іще одного, яке народилося на Крайньому Заході в День перед днями, на зорі світу.
Проте плин бистролетних років Середзем’я домчав династію Менельдила, сина Анаріона, до занепаду, і Дерево всохло, і кров нуменорців змішалася з кров’ю звичайних людей. Тоді сторожа на стінах Мордору втратила пильність і темні створіння знову заселили Ґорґорот. У той самий час з’явилися лихі почвари, котрі обрали Мінас-Ітіл собі за оселю, перетворивши його на жахливе місце, яке стало відоме як Мінас-Морґул, Вежа Чаклунства. Потому й Мінас-Анор здобув нову назву — Мінас-Тіріт, Вартова Вежа; й між двома цими містами не припинялася війна, а Осґіліат, що лежав посередині, було спустошено, і по його руїнах блукали примари.
Так тривало впродовж багатьох людських поколінь. Але Володарі Мінас-Тіріта продовжують боротьбу, кидаючи виклик нашим ворогам і втримуючи шлях на Ріці від Арґонату до Моря. І тут наближається до завершення моя частина оповіді. Бо в Ісільдурові дні Правлячий Перстень канув у забуття, і Три Персні вивільнилися з-під його влади. Проте віднедавна вони знов у небезпеці, адже Єдиний знайшовся — нам на біду. Про його віднайдення розповідатимуть інші, бо моя роль у тім незначна.
Ельронд замовк, але одразу ж підвівся Боромир, високий і гордий, і став перед присутніми.
— Дозволь мені, Владарю Ельронде, — сказав він, — спершу трохи більше розповісти про Ґондор, бо воістину я родом із Ґондору. І буде добре, коли всі знатимуть, що там діється. Адже мало хто, гадаю, відає про наші діяння і тому майже не задумується про небезпеку, яка загрожуватиме всім, якщо ми все-таки зазнаємо поразки.
Не вірте, що в землі Ґондор вичахла кров нуменорців чи забулися їхні гордість і гідність. Наша звитяга досі стримує дикий народ зі Сходу і чинить відчайдушний опір жахіттю Морґула — тільки завдяки цьому інші краї зберігають спокій і свободу. Ми є оплотом Заходу. Та якщо нам забракне снаги захистити шлях через Ріку, що тоді?
А час той, либонь, не за горами. Безіменний Ворог знову постав. Над Ородруїном, який ми називаємо Судною Горою, знову клубочаться дими. Влада Чорної Землі зростає, нам доводиться скрутно. Коли повернувся Ворог, наших людей відтіснили з Ітілієну — колись прегарного нашого володіння на схід од Ріки, — хоча там у нас були і твердиня, й військова міць. Але саме цього року червневими днями Мордор несподівано пішов на нас війною і розбив ущент. Ворог переважав нас чисельно, бо Мордор уклав спілку зі східнянами та з жорстокими гарадримами, проте вони перемогли нас не завдяки своїй чисельності. Нам протистояла така сила, якої ми раніше не знали.
Дехто каже, що бачив її у вигляді велетенського чорного вершника — темної тіні під місяцем. Щойно він з’являвся, наші вороги навісніли, а навіть найхоробріших із-поміж нас охоплював страх, — тому і коні, й люди відступали, тікаючи геть. Самі тільки залишки наших східних сил повернулися додому, знищивши останній міст, який до того стояв на румовищі Осґіліата.
Я був у тому загоні, що втримував міст, доки його завалили. Тільки четверо з нас урятувалось уплав: я, мій брат і ще двоє людей. Але ми продовжуємо боротьбу, втримуючи всі західні узбережжя Андуїну; ті, кого ми заступаємо собою, співають нам осанну, щойно почують наші імена, та похвали багато, а користі з неї мало. Тільки з Рогану можемо ми сподіватися допомоги, якщо про неї попросимо.
У цю лиху годину я приїхав до Ельронда, здолавши багато небезпечних миль: сто і десять днів мандрував я одинцем. Але я не шукаю союзників для війни. Ельрондова могутність, кажуть, — у його мудрості, а не у зброї. Я прийшов просити поради та пояснення незрозумілих слів. Напередодні того несподіваного нападу мій брат під час тривожного сну мав видіння, і згодом схоже видіння він бачив часто, зрештою, бачив його одного разу і я. У тому видінні небо на сході темніло, і грім гримів щоразу гучніше, та на Заході жевріло тьмяне світло, з якого чув я голос, віддалений, але виразний, що гучно проказував:
Ми мало що зрозуміли з цих слів, тому поговорили з нашим батьком, Денетором, володарем Мінас-Тіріта, знавцем премудрості Ґондору. Він сказав лише те, що Імладрісом ельфи віддавна називали далеку північну долину, де мешкав Ельронд Напівельф, найвеличніший хранитель премудрості. Відтак мій брат, бачачи вкрай скрутне наше становище, захотів — із огляду на той сон — піти шукати Імладріс. Але дорога сюди була непевною та небезпечною, тож я вирішив рушити в цю подорож сам. Батько дуже неохоче дав мені на те дозвіл, і я довго блукав забутими дорогами, шукаючи Ельрондів дім, про який багато хто чув, але мало хто знав, де він.
— І тут, в Ельрондовім домі, ти багато що зрозумієш, — мовив підводячись Араґорн.
Він кинув свого меча на стіл перед Ельрондом, і зблиснуло тріснуте навпіл лезо.
— Ось Меч, що зламаний був! — сказав.
— А хто ти такий, і що ти маєш до Мінас-Тіріта? — запитав Боромир, здивовано дивлячись на змарніле обличчя блукача та його побитий негодою плащ.
— Він Араґорн, син Араґорна, — сказав Ельронд, — і є прямим нащадком Ісільдура, сина Елендила з Мінас-Ітіла. Араґорн — Проводир Дунедайнів Півночі, але народу того нині залишилося мало.
— Тоді він належить тобі, а зовсім не мені! — скрикнув приголомшений Фродо, зриваючись на ноги, ніби в надії, що в нього негайно заберуть Перстень.
— Він не належить нікому з нас, — відповів Араґорн, — але тобі судилося бодай ненадовго стати його охоронцем.
— Неси Перстень, Фродо! — врочисто мовив Ґандальф. — Час настав. Підніми його високо, і тоді Боромир зрозуміє решту загадки.
Усі затихли і звернули погляди на Фродо. Той трусився від несподіваних сорому та страху; він дуже не хотів показувати Перстень, а дотик до нього здавався гобітові огидним. Він прагнув бути далеко звідси... Перстень блищав і переливався, коли Фродо підняв його перед усіма, і рука його тремтіла.
— Узріть Убивцю Ісільдура! — прорік Ельронд.
І коли Боромир побачив цю золоту річ, то очі його спалахнули.
— Півмірок! — прошепотів він. — Виходить, що нарешті збудеться судьба Мінас-Тіріта? Тоді навіщо нам шукати зламаного меча?
— Там не було сказано: Судьба Мінас-Тіріта, — мовив Араґорн, — а йшлося про те, що наближаються судьба та величні діяння. Зламаний Меч — це Меч Елендила, що зламався під ним, коли той упав. Нащадки берегли його як скарб, навіть коли всі інші реліквії було втрачено: бо наш народ віддавна казав, що його перекують наново, коли буде знайдено Персня, Вбивцю Ісільдура. І ось тепер, коли ти побачив меча, якого шукав, чого ти проситимеш? Хочеш, аби Елендилів Дім повернувся в Землю Ґондор?