— Я прийшов просити не покровительства, а тільки пояснення загадки, — гордо відповів Боромир. — Але на нас жорстоко напосідають, тому Елендилів Меч став би для нас такою допомогою, на яку ми вже й не сподівалися, — якщо він справді міг повернутися з пітьми минулого.
Боромир знову кинув погляд на Араґорна, і в його очах був сумнів.
Фродо відчув, що Більбо неспокійно вовтузиться на своєму місці. Старий гобіт щиро вболівав за друга. І несподівано підвівшись, Більбо заспівав:
— Може, виконавець із мене й кепський, але вірш тут якраз до речі — якщо тобі замало самого Ельрондового слова. І якщо, аби почути це, варто було мандрувати сто і десять днів, то слухай уважно, — він пхикнув і сів. — Це я склав, — прошепотів до Фродо, — для Дунадана, дуже давно, ще коли він уперше розповів мені про себе. Я майже хочу, щоби пригоди мої не закінчувались і щоби я зміг бути поруч, коли настане його час.
Араґорн усміхнувся йому, а тоді знову звернувся до Боромира.
— Особисто я розумію твій сумнів. Я не вельми схожий на постаті Елендила й Ісільдура, які стоять, закарбовані у своїй величі, в Денеторових залах. Але я тільки спадкоємець Ісільдура, а не сам Ісільдур. Життя моє довго було нелегким, і милі, які розділяють Рівенділ та Ґондор, — це сущий дріб’язок порівняно з тим, скільки я пройшов. Я здолав безліч гір і безліч річок, зміряв кроками безліч рівнин аж ген у дальніх краях Рун і Гарад, де навіть зорі не такі, як у нас.
Але дім мій — на Півночі, хай яким він є зараз. Там завжди мешкали всі нащадки довгої та безперервної династії Валандила, від батька до сина впродовж багатьох поколінь. Дні наші затьмарилися, ми виродились, однак Меч щоразу переходив до нового власника. І ось що скажу я тобі, Боромире, насамкінець. Ми, блукачі в нетрях, люди самотні й мисливці — невідступні мисливці за прислужниками Ворога, бо вони всюди, а не тільки в Мордорі.
Якби Ґондор, Боромире, був непохитною вежею, ми би поводились інакше. Чимало є таких почвар, котрих не зупинять ані ваші міцні стіни, ні блискучі мечі. Ви мало знаєте про те, що діється в землях поза вашими кордонами. Мир і свобода, кажеш? На Півночі від них небагато зосталося б, якби не ми. Страх знищив би їх. Коли виплодки темряви сходять із пагорбів, де немає домівок, чи виходять із лісів, де немає сонця, то вони тікають від нас. Чи наважився би хтось ступати на дорогу, чи було би безпечно у спокійних землях або в оселях простих людей уночі, якби дунедайни заснули чи всі разом зійшли в могилу?
Та більшість удячна нам іще менше, ніж ти. Мандрівники ремствують на нас, а селяни дають уїдливі прізвиська. «Бурлака» — ось як кличе мене один товстун, котрий живе за день ходи від недругів, котрі навіки схолодили би його серце чи знищили би його містечко, якби ми недремно його не охороняли. Та ми не можемо інакше. Коли простий народ вільний від турбот і від страху, то простим він і залишиться, а ми мусимо діяти потайки, щоби забезпечити йому це. Таким було завдання мого роду, доки минали роки та виростала трава.
Проте нині світ знову змінюється. Настає нова пора. Убивцю Ісільдура знайдено. Битва вже близько. Меча перекують. Я прийду до Мінас-Тіріта.
— Убивцю Ісільдура знайдено, кажеш ти, — мовив Боромир. — Я бачив блискучий перстень у руці півмірка; подейкують, що Ісільдур загинув раніше, ніж розпочалася ця епоха світу. Звідки Мудрим знати, що це — саме його перстень? І де цей перстень був усі ці роки, поки його приніс сюди такий дивний посланець?
— Про це нам розкажуть, — відказав Ельронд.
— Одначе, благаю, Владарю, не зараз! — вигукнув Більбо. — Сонце вже наближається до зеніту, і я потребую чогось такого, що додало би мені сил.
— Я не кликав тебе до слова, — мовив Ельронд, усміхаючись. — Але зроблю це зараз. Ну-бо! Розкажи нам свою історію. Якщо ти не встиг викласти її віршами, можеш скористатися звичайними словами. Що стисліше говоритимеш — то швидше отримаєш змогу поновити сили.
— Гаразд, — погодився Більбо. — Я вчиню так, як ти велиш. Але нині я розповім правдиву історію, тож якщо дехто з присутніх чув її трохи по-іншому, — він кинув погляд у бік Ґлоїна, — нехай пробачить мені й забуде попередній варіант. У ту пору я лише хотів довести, що здобутий скарб належить винятково мені одному і позбутися прізвиська «злодій», яке до мене причепилось. Але зараз я, здається, ліпше розумію значення цієї пригоди. Хай там як, а мене спіткало ось що.
Для декого з присутніх на Раді розповідь Більбо була цілковитою новиною, і вони зачудовано слухали, доки старий гобіт — аж ніяк не без приємності — детально розповідав про свою пригоду з Ґолумом. Він не оминув увагою жодної загадки. І, якби йому дозволили, не пропустив би й опису вечірки на власну честь і свого зникнення зі Ширу, та Ельронд підняв руку.
— Гарна оповідь, друже мій, — сказав ельф, — але наразі годі. Поки що нам досить і того, що Перстень перейшов до Фродо, твого спадкоємця. Тепер нехай говорить він!
Тоді Фродо — з меншою, ніж Більбо, охотою — розповів про свої пригоди з Перснем, починаючи з того дня, коли він став власником цієї коштовності. Кожен його крок під час подорожі від Гобітова до Бруїненського Броду обговорювали та зважували, випитували все, що Фродо міг згадати про Чорних Вершників. Нарешті він знову сів.
— Непогано, — сказав йому Більбо. — Ти склав би з усього цього цікавезну оповідь, якби тебе не переривали так часто. Я намагався потроху нотувати, проте нам слід обговорити все це ще раз, удвох, деінде, якщо мені судилося про це написати. Того, що трапилося з тобою, доки ти дістався до Рівендолу, вистачить не на один розділ!
— Так, довгенька вийшла історія, — відповів Фродо. — Та для мене вона, здається, ще й досі не завершилася. Я ще багато чого хочу дізнатись, особливо про Ґандальфа.
Ґальдор із Гаваней, котрий сидів поруч, почув, що сказав Фродо.
— Ти говориш наче про мене! — скрикнув він і звернувся до Ельронда. — У Мудрих, либонь, є поважна причина вважати, що каблучка півмірка — це і є Величний Перстень, про якого стільки сперечалися; проте тим, хто знає менше, це здається майже неймовірним. Чи можете ви це довести? А ще я хочу запитати ось що: де Саруман? Він обізнаний із ученням про Персні, та його серед нас немає. Що дораджує він — якщо йому відомо те, що ми тут почули?
— Питання, які ти ставиш, Ґальдоре, пов’язані між собою, — мовив Ельронд. — Я не знехтував їх, на них буде дано відповідь. Але вони — це частина того, що має з’ясувати для нас Ґандальф, отож, я закликаю його до слова останнім, бо це — вияв пошани, а в усьому, що стосується Персня, Ґандальф був головний.
— Дехто, Ґальдоре, — сказав Ґандальф, — вважатиме звістку, яку приніс Ґімлі, й переслідування Фродо вичерпними доказами для того, щоби переконатися, що каблучка півмірка є надзвичайно цінною для Ворога. Та це таки просто перстень. Як же це? Дев’ять у назґулів. Сім почасти забрано, почасти знищено, — при цих словах Ґлоїн стрепенувся, та змовчав. — Доля Трьох нам відома. Що тоді за перстень оцей, якого так жадає Ворог?
Воно і правда, між Рікою та Горами — між утратою та віднайденням — пролягла розлога часова пустка. Проте нарешті білу пляму в знаннях Мудрих заповнено. Утім, заповнювалася вона надто повільно. Бо Ворог ішов за нами слід у слід, причому навіть ближче, ніж я боявся. Відтак дуже добре, що він зумів дізнатись усю правду лише цього року, точніше — цього літа.