Дехто з присутніх пригадує, що багато літ тому я сам наважився ввійти у двері Чорнокнижника в Дол-Ґульдурі й таємно дослідити його шляхи; і завдяки цьому з’ясував, що страхи наші не були безпідставні: то був ніхто інший, як Саурон, давній наш Ворог, котрий невдовзі прибрав чергову земну подобу та зріс на силі. Дехто також пам’ятає, що Саруман відмовляв нас виступати супроти Саурона відкрито, тож тривалий час ми просто стежили за Ворогом. Однак, врешті-решт, коли тінь його розрослася, Саруман поступився і Рада вивела свої війська та вигнала зло з Морок-лісу, і сталося це того самого року, коли було знайдено Перстень, — незбагненна випадковість, якщо то і справді була тільки випадковість.
Та ми, як і передбачив Ельронд, запізнилися. Саурон також стежив за нами і заздалегідь підготувався до нашого удару, хоч і керував Мордором звіддалік — через Мінас-Морґул, де мешкали Дев’ятеро його прислужників, — доки все вже вирішилося. Тоді він відступив перед нами, та лише вдав, ніби тікає, а невдовзі натомість прийшов до Темної Вежі й відкрито заявив про себе. Потому Рада зібралася востаннє, бо ми вже знали, що тепер він палкіше, ніж будь-коли, прагне знайти Єдиного. Нас лякало, що Ворог на той час міг мати про нього якісь вісті, яких не було у нас. Але Саруман запевнив, що це неможливо, і повторив те, що вже казав нам колись: мовляв, Єдиний ніколи не віднайдеться в Середземні.
«У найгіршому разі, — сказав він, — наш Ворог знає, що його в нас нема і що він досі зниклий безвісти. Однак втрачене завжди можна знайти, вважає він. Не бійтеся! Надія одурить його. Хіба я не вивчив цю царину досконало? Величний Перстень упав в Андуїн, давно, коли Саурон спав, — тож Ріка віднесла його до Моря. Там він і лежатиме до Кінця».
Ґандальф замовк, дивлячись із ґанку на схід, де вдалині здіймалися шпилі Імлистих Гір, біля чиїх могутніх підніж так довго чаїлася світова небезпека. Зітхнув.
— То була моя провина, — повів мову далі. — Слова Сарумана Мудрого приспали мене, та я мусив би раніше здогадатися правду, — тоді зараз нам загрожувала би менша небезпека.
— Ми всі завинили, — озвався Ельронд, — але якби не твоя недремність, Темрява, либонь, уже поглинула б нас. Утім, продовжуй!
— Серце від самого початку, попри всі розважання розуму, підказувало мені, що тут щось не так, — сказав Ґандальф, — тому я захотів дізнатися, як ця річ потрапила до Ґолума та чи довго він володів нею. Тож я приставив до нього спостерігачів, бо підозрював, що незабаром він вийде зі своєї темряви на пошуки втраченого скарбу. І Ґолум вийшов, але втік, і його не знайшли. І тоді, на жаль, я пустив усе за течією, лише спостерігаючи та вичікуючи, адже це, здається, вже стало для нас прикрою звичкою.
Минав час, заповнений різними клопотами, аж раптом мої сумніви знову прокинулись, обернувшись на ляк. Звідки у гобіта той перстень? Що — коли мої побоювання підтвердяться — доведеться з ним робити? Я мусив це з’ясувати. Проте нікому не розповідав про жахливі підозри, бо знав, яким згубним буває невчасний поголос, що розповзається всюди. У тривалих війнах із Темною Вежею зрада була нашим найбільшим ворогом.
Це було сімнадцять років тому. Незабаром я помітив, що довкола Ширу скупчуються різноманітні шпигуни, навіть звірі та птахи, — і мій страх зріс. Я звернувся по допомогу до Дунадана, і блукачі подвоїли сторожу, бо я відкрив серце Араґорнові, спадкоємцеві Ісільдура.
— А я, — сказав Араґорн, — гадав, що нам слід вистежити Ґолума, хоча, можливо, моя порада й була запізнілою. Та, на мою думку, спадкоємець Ісільдура повинен тяжко працювати, щоби виправити Ісільдурову помилку, тому я подався з Ґандальфом на довгі й даремні пошуки.
Потому Ґандальф розповів, як вони обнишпорили цілий Дикий Край, аж до самих Гір Тіні та брами Мордору.
— Там до нас дійшли чутки про нього. Ми довідалися, що Ґолум тривалий час жив серед похмурих пагорбів тієї землі, проте так і не знайшли його, тож я, врешті-решт, упав у відчай. І в розпачі знову згадав про випробування, яке зробило би пошуки Ґолума непотрібними. Сам перстень міг підказати нам, чи він і є тим Єдиним. Мені спали на гадку слова, сказані на Раді, — слова Сарумана, на які ледве чи й зважили в той час. І ось тепер я виразно почув їх у глибині душі.
«Дев’ять, Сім і Три, — сказав він тоді, — кожен із цих Перснів мав свого коштовного каменя. Тільки не Єдиний. Той був круглий і без прикрас, ніби один із незначних перснів; але його творець залишив на ньому позначки, які й досі, можливо, вдасться побачити і прочитати тому, хто має належне вміння».
Що то за позначки, він не розповів. Хто міг знати ще? Творець Персня. А Саруман? Хоч би яким глибинним було його знання, воно мусило мати якесь джерело. Чия рука, крім Сауронової, тримала цю річ, перш ніж вона зникла? Тільки рука Ісільдура.
З такою думкою я припинив гонитву і поквапився до Ґондору. У минулі часи представників мого ордену там приймали добре, а Сарумана — найкраще з усіх. Він часто і довго гостював у Володарів Міста. Проте Володар Денетор вітав мене менш охоче, ніж колись, і, дозволивши прочитати його сувої та книги, скреготів зубами.
«Якщо ти і справді шукаєш лише хроніки прадавніх часів і періоду заснування Міста, як про те кажеш, то шукай собі на здоров’я! — сказав він. — Для мене минуле не таке темне, як майбуття, і це мене непокоїть. Але якщо ти не вправніший за Сарумана, який довго тут щось вивчав, тоді не знайдеш у них нічого, чого би добре не знав я — хранитель премудрості цього Міста».
Так сказав Денетор. Та все-таки в його книгозбірнях лежить чимало літописів, які нині здатен прочитати навіть мало хто з хранителів премудрості, бо ті шрифти і мови стали незрозумілими людям пізніших часів. І, Боромире, у вас, у Мінас-Тіріті, досі зберігається не читаний ще від часу занепаду королів, якщо не брати до уваги Сарумана та мене, сувій, що його власноруч написав Ісільдур. Адже Ісільдур не поїхав назустріч смерті відразу після війни в Мордорі, як розповідає дехто.
— Хіба що дехто на Півночі, — втрутився Боромир.
— У Ґондорі всі знають, що спершу він поїхав до Мінас-Анора і мешкав там певний час разом зі своїм небожем Менельдилом, наставляючи його, перш ніж передав у його руки правління Південним Королівством. У той час Ісільдур на згадку про брата висадив там останній паросток Білого Дерева.
— А ще у той час він створив свій сувій, — додав Ґандальф, — і цього, здається, в Ґондорі не пам’ятають. Сувій той стосується Персня, й ось що там написано:
Величний Перстень нині вирушає в путь, аби стати реліквією Північного Королівства; та хроніка про нього залишиться в Ґондорі, де також мешкали Елендилові нащадки, щоби не надійшов час, коли пам’ять про ці величні діяння потьмариться.
Нижче Ісільдур описав Перстень таким, яким він його знав:
Він був гарячий, коли вперше потрапив мені до рук, гарячий, мов жар, і обпік мені долоню, і я майже певен, що мені довіку не вдасться позбутися того болю. Доки я написав оце, він охолов і, здається, зменшився, хоча не втратив ані краси, ні форми. Напис на ньому, що попервах був виразний, як червоне полум’я, теж потьмянів, і його ледве можна прочитати. Його зроблено ельфійським шрифтом Ереґіону, бо в Мордорі для такої витонченої роботи не знайдеться літер, але напис цей — невідомою мовою. Припускаю, що це — мова Чорної Землі, бо вона огидна та немилозвучна. Яке зло там викарбувано, я не знаю; проте наводжу тут копію напису, щоби той не канув у непам’ять. Перстень, певно, тужить за пальцем Сауронової руки, яка була чорна, проте горіла вогнем, від чого й загинув Ґілгалад; тому, можливо, якщо золото знову нагріти, напис відновиться. Щодо мене, то я не наважуся завдати шкоди цій речі — єдиній із-поміж усіх творінь Саурона, що є прекрасною. Вона дорога мені, хоча я і здобув її ціною нещадного болю.