— Коли я прочитав ці слова, виправа моя завершилася. Бо скопійований напис, як і припускав Ісільдур, було зроблено мовою Мордору та прислужників Вежі. Про що там ідеться, ми вже знаємо. Того дня, коли Саурон уперше надягнув Єдиного, Келебрімбор, творець Трьох, відчув це і почув звіддалік оті слова, у такий спосіб викривши лихі Сауронові наміри.
Я хутко попрощався з Денетором, але щойно подався на північ, як мене наздогнали гінці з Лорієну, звістуючи, що Араґорн теж пішов туди та що він знайшов істоту на ймення Ґолум. Отож, спершу я вирішив зустрітись із ним і почути його історію. На які смертельні небезпеки він наражався одинцем, я й угадувати не беруся.
— Про них немає потреби говорити, — сказав Араґорн. — Якщо необхідність змушує людину проходити поблизу Чорної Брами чи топтати ядучі квіти Морґульської Долини, то небезпеки їй нізащо не уникнути. Я теж, урешті, впав у відчай і вже завернув було додому. Аж раптом завдяки щасливому випадку натрапив на те, що шукав: на відбитки м’яких ніг поблизу багнистого ставка. Слід був свіжий і добре помітний, але вів не до Мордору, а звідти. Я кружляв за ним околицями Мертвих Боліт і там застав Ґолума. З настанням вечірніх сутінків він вештався довкола затхлого озера, видивляючись щось у воді, — й тоді я впіймав його, цього Ґолума. Його вкривав зелений слиз. Боюся, ця істота ніколи мене не любитиме, бо вкусила мене, та й я повівся з нею не дуже лагідно. Усе, що я видобув із її рота, — це тільки відбитки зубів. Ось що я вважаю найгіршою частиною подорожі та моєї дороги назад: стежити за Ґолумом і вдень, і вночі, змушувати його йти попереду мене з налигачем на шиї, з кляпом у роті, доки він скорився; не давати йому води та їжі, без перепочинку волокти його до Морок-лісу. Нарешті я таки доправив його туди і, як ми й домовлялися, передав ельфам, а сам радів, що спекався такого товариства, бо він дуже смердів. Особисто я сподівався, що мені вже ніколи не доведеться бачити його; та прийшов Ґандальф і розпочав із ним довгу розмову.
— Так, довгу і марудну, — погодився Ґандальф, — але й не без користі. По-перше, розповідь про його втрату збігалася з тією, яку Більбо зараз оце вперше розповів чесно; та це не мало великого значення, бо я вже про все здогадався. Проте щойно тоді я довідався, що перстень Ґолум знайшов у Великій Ріці неподалік од Ірисових Лук. А ще я дізнався, що він довго володів цією річчю. Впродовж багатьох життів представників його невеличкого народу Сила персня додала йому значно більше віку, ніж він мав прожити, а така сила притаманна лише Величному Персню.
А якщо і цього доказу замало, Ґальдоре, то є ще й випробування, про яке я згадував. На цьому самому персні, якого ти бачив тут високо піднятим, круглому та без прикрас, можна досі прочитати літери, що про них згадував Ісільдур, якщо комусь не забракне духу покласти цю коштовність у вогонь бодай ненадовго. Мені не забракло — й ось що я прочитав:
Аш назґ дурбатулŷк, аш назґ ґімбатул, аш назґ тракатулŷк аґг бурзум-іші крімпатул.
Зміна в чарівниковому голосі всіх приголомшила. Голос той раптом став зловісним, могутнім, шорстким, наче камінь. Мовби тінь промайнула повз високе сонце, і на ґанку на мить потемніло. Усі здригнулись, а ельфи позатуляли вуха.
— Ніколи раніше нічий голос не смів вимовляти слова цією мовою в Імладрісі, Ґандальфе Сірий, — прорік Ельронд, коли тінь відступила і товариство зітхнуло з полегкістю.
— І сподіваймося, що ніхто ніколи не вимовить їх тут знову, — відповів Ґандальф. — А проте, я не прошу в тебе вибачення, Владарю Ельронде. Бо, щоби тій мові не судилося звучати невдовзі в кожному куточку на Заході, нехай усі відкинуть сумніви і повірять, що ця річ — це справді те, про що говорять Мудрі: скарб Ворога, сотворений із усією його підступністю; й у нього колись давно було закладено значну частину сили Темного Володаря. В епоху Чорноліття народилися ті слова, які почули Ковалі з Ереґіону, коли зрозуміли, що їх зрадили:
Знайте також, друзі мої, що від Ґолума я довідався і ще дещо. Йому важко було говорити, оповідь його була уривчаста, проте, без жодних сумнівів, він побував у Мордорі, де все, що було йому відомо, силоміць вирвали з його вуст. Отож, Ворог дізнався, що Єдиний знайшовся, що він довго був у Ширі, а тому що його прислужники гналися за Перснем ледь не до наших дверей, то невдовзі він збагне (а може, й уже збагнув — доки я оце промовляв), що його скарб тут, у нас.
Присутні певний час сиділи мовчки, і нарешті першим озвався Боромир.
— Кажеш, він малий, отой Ґолум? Малий малим, а клопіт через нього великий. Що з ним тепер? На яку долю ти прирік його?
— Він у в’язниці, тільки й того, — відповів Араґорн. — Це створіння багато страждало. Його, безперечно, катували, і страх перед Сауроном досі чорнить його серце. Та все-таки мене навіть трохи тішить те, що він перебуває під пильним наглядом ельфів із Морок-лісу. Бо злоба його безмежна, і вона додає йому такої сили, якої годі було би сподіватися від такої худої та вичахлої істоти. Якби він був на волі, то міг би накоїти ще чимало бід. До того ж, напевно, йому дозволили покинути Мордор лише з якоюсь лихою метою.
— На жаль! На жаль! — скрикнув Леґолас, і на його вродливому ельфійському обличчі відобразилася гіркота. — Тепер слід передати вам вісті, з якими сюди прислали мене. Вони недобрі. Проте лише зараз я збагнув, наскільки поганими вони можуть видатися присутнім. Смеаґол, якого тепер називають Ґолумом, утік!
— Утік! — скрикнув Араґорн. — Це і справді погані новини. Боюся, ми всі про це гірко пошкодуємо. Як же трапилося, що народ Трандуїла не виправдав довіри?
— Не через брак пильності, — відповів Леґолас, — а, ймовірно, через надмірну доброту. Проте ми підозрюємо, що полоненому допомогли та що про наші дії відомо більше, ніж ми цього би хотіли. Ми охороняли цю істоту вдень і вночі, виконуючи Ґандальфів наказ, хоч як нас утомлювало це завдання. Проте Ґандальф сказав, що є надія на зцілення Ґолума, тож нам не стало духу тримати його безперервно в холодних підземеллях, де горопаху знов обсіли би його колишні чорні думи.
— Зі мною ви так не церемонилися, — мовив Ґлоїн, і очі його спалахнули, щойно ожили давні спогади про ув’язнення у глибоких темницях під палацом ельфійського короля.
— Продовжуй! — озвався Ґандальф. — Прошу тебе, любий Ґлоїне, не втручайся. То було прикре непорозуміння, яке вже давно залагоджено. Якщо тут мають зринути всі образи, які не дають спокою ґномам і ельфам, то краще нам узагалі відмовитися від цієї Ради.
Ґлоїн підвівся, вклонився, і Леґолас повів мову далі.
— Коли випадали погожі дні, ми вигулювали Ґолума в лісах; і росло там високе самотнє дерево, геть окремо від інших, на яке йому подобалося вилазити. Частенько дозволяли ми йому видиратись аж на найвищі гілляки, щоби відчути вільний вітер, але біля стовбура того дерева завжди стояла сторожа. Одного дня він відмовився спускатися з верховіття, а вартовим і на гадку не спало полізти за ним догори: Ґолум добре навчився чіплятися за гілля не лише руками, а й ногами. Тож і бранець, і його охоронці пробули там до глибокої ночі.
І саме тієї літньої ночі, коли ще не було ні місяця, ні зірок, на нас несподівано напали орки. За якийсь час ми відтіснили їх звідти: прислужників Ворога було багато, і вони були люті, проте прийшли з-за гір і не були призвичаєні до лісів. Коли бій ущух, виявилося, що Ґолум зник, а з його вартових хто загинув, а хто потрапив у полон. Тоді ми і зрозуміли, що той напад улаштували задля того, щоби його врятувати, і що сам він знав про це заздалегідь. Як вони змовилися — нам не відгадати; проте Ґолум хитрий, а шпигуни Ворога — численні. Темні створіння, вигнані в рік загибелі Дракона, повернулися, їх дуже багато, і Морок-ліс знову став місцем, усуціль зловісним, за винятком нашого королівства.