«Тоді воно перестає бути білим, — сказав я. — А той, хто розкладає річ, аби дізнатися, чим вона є, зійшов зі стезі мудрості».
«Не говори зі мною так, ніби я один із тих дурнів, із котрими ти водиш дружбу, — відповів він. — Я привів тебе сюди не для того, щоби вислуховувати твої настанови, а щоби запропонувати тобі вибір».
Тоді Саруман підвівся і почав виголошувати свою промову так, ніби давно завчив її напам’ять. «Прадавні Часи минули. Середні Часи минають. Починаються Нові Часи. Епоха ельфів завершилась, а наш час щойно наблизився: час світу людей, котрими ми правитимемо. Утім, нам потрібна влада, щоб упорядкувати все на свій розсуд, бо добре те, що бачать лише Мудрі.
Слухай же, Ґандальфе, давній друже та помічнику! — продовжив він, підійшовши і пом’якшивши голос.
— Я кажу ми, бо так воно й буде, якщо ти приєднаєшся до мене. Постає нова Сила. Супроти неї нам не допоможуть вистояти старі союзники і тактики. Надії нема ні для ельфів, ані для Нуменору, який вимирає. Тож ось тобі вибір — він стоїть перед тобою, стоїть перед нами. Ми можемо долучитися до тієї Сили. Так буде мудро, Ґандальфе. У ній наша надія. Перемога її не за горами. І на тих, хто цьому сприятиме, очікує щедра винагорода. Та Сила росте, і її випробувані друзі зростатимуть разом із нею; а Мудрі, як-от ти і я, зможуть, зрештою, озброївшись терпінням, керувати напрямком її руху, контролювати її. Ми можемо вичекати, приховати наші думки, можливо, засуджуючи мимохідь завдане зло, проте схвалюючи високу кінцеву мету: Знання, Правило, Порядок — усе те, чого ми довго й марно прагнули, бо наші слабкі бездіяльні друзі радше заважали нам, аніж допомагали. Ми не потребуємо та не робитимемо істотних змін у своїх задумах — лишень у засобах».
«Сарумане, — відповів я, — раніше я вже чув такі промови, проте вони лунали з уст емісарів, котрих посилає Мордор, аби обдурити невігласів. Не можу повірити, що ти покликав мене в таку далечінь лише для того, щоби стомити мій слух».
Він зміряв мене поглядом зверху донизу і хвилинку помовчав, розмірковуючи. «Що ж, бачу, мудрість такого шляху не відкрилася тобі, — продовжив він. — Ще ні? Ні, доки не знайдеться ще ліпшого способу втілити свої задуми?»
Саруман підійшов і поклав свою продовгувату кисть мені на руку. «Чому ж ні, Ґандальфе? — прошепотів. — Чому ні? Владний Перстень? Якщо ми зможемо ним керувати, тоді Влада перейде до нас. Ось чому я насправді покликав тебе сюди. У мене на службі багато вірних очей, і я вважаю, що ти знаєш, де нині ця коштовна річ. Хіба не так? Чому б інакше Дев’ятеро розпитували про Шир і що за справи тримають там тебе?» І поки він говорив це, в його очах раптом спалахнула пожадливість, якої він не зміг приховати.
«Сарумане, — сказав я, відступаючи від нього, — лишень одна рука одночасно може тримати Єдиного, — ти це добре знаєш, тож не завдавай собі клопоту, говорячи ми! Я Його не віддам і навіть не розповім новин про нього — тепер, коли знаю, що в тебе на думці. Ти був головою Ради, та нарешті викрив себе. І, вочевидь, вибір у мене такий: підкоритись або Сауронові, або тобі. Та я не робитиму ні того, ні іншого. Чи, може, ти запропонуєш щось третє?»
Саруман став холодним і небезпечним. «Так, — відказав він. — Я й не чекав, що ти виявиш розважливість, бодай задля власного блага; проте дав тобі можливість допомагати мені добровільно, щоб уникнути багатьох неприємностей і болю. Третій варіант для тебе — залишитися тут до кінця».
«До якого кінця?»
«Доки не розповіси мені, де можна знайти Єдиного. Мені не забракне засобів, аби змусити тебе до цього. Чи доки його знайдуть без твоєї допомоги, і Правитель матиме час на легші завдання: скажімо, щоби вигадати належну винагороду за перепони та за невігластво Ґандальфа Сірого».
«Це може виявитися далеко не найлегшим його завданням», — відповів я. І Саруман засміявся у відповідь, бо то були порожні слова, й він знав про те.
Мене схопили й ув’язнили на самому шпилі Ортанка, в тому місці, звідки Саруман зазвичай спостерігає за зорями. Звідтіля не можна спуститись інакше, крім як вузенькими східцями з багатьма тисячами щаблів, а долина ледь мріє далеко-далеко внизу. Я поглянув на неї й побачив те, що колись було зеленим і гарним, а тепер лежало сплюндроване копальнями та кузнями. В Ісенґарді оселилися вовки й орки, бо Саруман збирав власну військову міць, рівну Сауроновій, але ще йому не підкорену. Понад усіми спорудами навис темний дим, що клубочився зусібіч від Ортанка. Я стояв самотою на острові у хмарах і не мав жодного шансу втекти. Так минуло багато гірких днів. Мене пронизував холод, мені ледь вистачало простору, щоби ступити в той чи в той бік, і я розмірковував про прибуття Вершників на Північ.
У тому, що Дев’ятеро постали, я був переконаний, навіть без Саруманових слів, які могли виявитися брехнею. Ще задовго до прибуття до Ісенґарда я чув дорогою достовірні новини про це. Страх за ширських друзів ніколи не покидав мого серця, я сподівався, що Фродо вирушив у дорогу, не гаючись, спонуканий моїм листом, і що він досягнув Рівендолу до початку смертельної гонитви. Та мій страх і моя надія були непевні. Бо в надії я покладався на товстуна з Брі, а страх мій ґрунтувався на підступності Саурона. Проте товстун, котрий продає ель, обслуговує багатьох відвідувачів, а Сауронова сила все ще була не такою значною, якою її робив страх. Однак у колі Ісенґарда мені, самотньому, спійманому в пастку, нелегко було бодай припустити, що рука мисливців, котрі примушували до втечі чи знищували всіх, кого зустрічали, здригнеться в далекому Ширі.
— Я бачив тебе! — скрикнув Фродо. — Ти ходин туди-сюди, й у твоєму волоссі виблискувало місячне світло.
Ґандальф вражено замовк і поглянув на нього.
— То був лише сон, — пояснив Фродо, — та я оце несподівано пригадав його. Я зовсім забув про нього. Він наснився мені вже доволі давно, мабуть, після того, як я покинув Шир.
— Тоді цей сон, як ти зараз почуєш, наснився тобі запізно, — знов озвався Ґандальф. — Я був у лещатах зла. Ті, хто знає мене, погодяться, що мені нечасто доводилося бувати в такій скруті й що я ніколи не потерпав од такої невдачі. Ґандальфа Сірого впіймали, як муху у зрадливе павуче плетиво! Проте навіть у найпідступніших павуків павутина може мати слабкі місця.
Спершу я боявся, як того й хотів Саруман, що Радаґаст також од нас відступився. Проте під час нашої зустрічі я не вловив нічого незвичного ні в його голосі, ні в погляді. Бо якби вловив, то нізащо не подався би до Ісенґарда чи поїхав би туди з осторогою. Тож Саруман угадав: він приховав свої думки і обдурив свого посланця, бо намагання схилити до зради чесного Радаґаста було би, попри все, марним. Він шукав мене, бо і справді вірив, а тому був переконливим.
У цьому й полягала слабкість підступного Саруманового плану. Радаґаст не мав підстав знехтувати моє прохання: він поїхав до Морок-лісу, де мав багато давніх друзів. І гірські орли полетіли врізнобіч і побачили багато всього: скупчення вовків і збір орків; Дев’ятьох Вершників, котрі шастали то тут, то там тими землями; почули новини про Ґолумову втечу. І послали гінця, щоби передати ці звістки мені.
Отак і сталося, що однієї місячної ночі наприкінці літа Ґвайгір Володар Вітрів, найшвидший із усіх Величних Орлів, несподівано прилетів до Ортанка й застав мене на його вершині. Я озвався до птаха, і він відніс мене звідти геть раніше, ніж Саруман це помітив. Я був уже далеко від Ісенґарда, коли навздогін за мною з його брами вискочили вовки й орки.
«Чи далеко ти можеш мене занести?» — запитав я Ґвайгіра.
«На багато миль звідси, — відповів він, — але не на край світу. Мене прислали принести вісті, а не перевозити тягарі».
«Значить, мені потрібен скакун на землі, — сказав я, — і скакун щонайшвидший, бо ще ніколи в житті не мав я такої потреби у швидкості».
«Тоді я віднесу тебе до Едораса, де сидить у своїх хоромах Володар Рогану, — відказав орел, — бо це не дуже далеко». І я зрадів, бо у Вершницькій Марці Рогану жили рогірими — Володарі Коней; і немає у світі коней, які могли би зрівнятися з тими, що їх розводять у великій долині між Імлистими Горами та Білими.