«Гадаєш, людям із Рогану ще можна довіряти?» — запитав я Ґвайгіра, бо Саруманова зрада похитнула мою віру.
«Вони платять данину кіньми, — відповів той, — і багато їх посилають щороку до Мордору, принаймні так повідають; але народ цей іще не в рабстві. Та якщо Саруман, як ти стверджуєш, став лихим, тоді доля їхня невдовзі звершиться».
Орел опустив мене на землю Рогану вдосвіта; проте я надто затягнув свою історію. Решту розповім стисліше. У Рогані, як виявилось, уже діє зло — Саруманова брехня; король тієї землі не прислухався до моїх застережень. Він наказав мені взяти коня і їхати геть, тож я обрав того, який дуже подобався мені, та вибір мій не сподобався королю. Я обрав найліпшого коня в тому краї, рівного якому ніколи не бачив.
— Тоді він повинен бути справді шляхетною твариною, — сказав Араґорн, — і більше, ніж багато нібито поганих новин, мене засмучує те, що Саурон отримує таку данину. Коли я навідував той край востаннє, цього ще не було.
— І зараз немає, — озвався Боромир. — Це брехні, які розпускає Ворог. Я знаю людей Рогану, вірних і відважних, наших союзників, котрі досі мешкають на землях, які ми колись давно їм подарували.
— Тінь Мордору лежить на віддалених землях, — відповів Араґорн. — Вона накрила і Сарумана. Роган оточено. Хтозна, що ти застанеш там, якщо колись повернешся.
— Принаймні не це, — сказав Боромир, — рогірими не даватимуть викуп за своє життя кіньми. Вони люблять коней майже як рідних. І не даремно, адже коні Вершницької Марки походять із лугів Півночі, що далеко від Тіні, а їхня порода, як і плем’я їхніх господарів, родом із вільних часів сивої давнини.
— І це правда! — мовив Ґандальф. — І є серед них кінь, якого було покликано до життя ще, мабуть, на зорі світу. Коні Дев’ятьох не можуть із ним змагатися; він невтомний і бистрий, наче крилатий вітер. Звуть його Тіньогрив. Удень його шерсть мерехтить, неначе срібло, а вночі вона стає темною і робить Тіньогрива невидимим. Хода його легка. Ніхто раніше не сідав на нього верхи, та я знайшов цього скакуна і приручив, і він помчав мене так хутко, що я вже був у Ширі, коли Фродо зійшов на Курганні Пагорби, хоча виїхав із Рогану, коли він вийшов із Гобітова.
Я їхав, і в мені наростав страх. Що далі на північ, то частіше до мене доходили вісті про Вершників, і, попри те, що я день у день гнався за ними, вони постійно мене випереджали. Я довідався, що Дев’ятеро розділилися: кілька залишилося при східних кордонах, неподалік од Зеленшляху, а інші пробрались у Шир із півдня. Я приїхав до Гобітова, та Фродо вже пішов звідтіля; проте я перекинувся кількома словами зі старим Груничем. Власне, слів було багато, проте мало з них істотних. Він без кінця торочив про близький переїзд нових власників Торбиного Кута.
«Я ненавиджу зміни, — сказав старий, — принаймні в моєму житті, проте найбільше не терплю тих змін, які не на краще». «Зміни не на краще» — це він повторював багато разів.
«Не на краще — це звучить не дуже оптимістично, — сказав я йому, — сподіваюся, ти до такого не доживеш». Але з його теревенів я зрозумів, що Фродо покинув Гобітів менш як тиждень тому і що чорний вершник того самого вечора заїжджав на пагорб. Наляканий, я помчав далі. Приїхав до Цапокраю і застав його збуреним, наче метушливий мурашник, розворушений палицею. Наблизився до будинку в Струмковій Улоговині, — той стояв відкритий усім вітрам і порожній; але на порозі лежав плащ, який колись належав Фродо. Тоді надія на часину покинула мене, і я, не затримуючись, аби випитати новини, які могли би мене втішити, помчав слідами Вершників. Їх важко було вистежувати, бо сліди вели врізнобіч, і я не знав, за котрим із них іти. Проте мені здалося, що двоє чи троє з них поїхали до Брі, тож я подався туди, дорогою лаючи на всі заставки власника заїзду.
«Його називають Кременою, — думав я. — Якщо Фродо затримався з його вини, то я зіб’ю з нього пишний крем. Я підсмажу цього старого дурня на повільному вогні». Меншого він, видно, і не очікував, бо, щойно побачив моє обличчя, впав ниць і почав буквально танути на місці.
— Що ти зробив із ним? — занепокоєно скрикнув Фродо. — Він був дуже добрий до нас і зробив усе, що міг. Справді!
Ґандальф засміявся.
— Я його не кусав, лише трішки погарчав для годиться. Бо надзвичайно зрадів, почувши ті вісті, які мені вдалось із нього видобути, коли Кремена припинив скиглити. Я навіть обняв старого. Як воно так сталося — тоді я про те не здогадався, проте довідався, що ти був у Брі минулої ночі, а вранці вирушив у дорогу разом із Бурлакою.
«З Бурлакою!» — вигукнув я, не тямлячись од щастя.
«Так, пане, боюся, що так, пане, — пролепетав Кремена, неправильно мене зрозумівши. — Він дістався до них, хоч як я намагався цьому запобігти, і вони пішли з ним. Цілий той час, поки гобіти були тут, вони поводилися якось дивно, я сказав би — нестямно».
«Осле! Дурню! Тричі достойний і улюблений Ячменю! — заволав я. — Це найліпші новини, які я отримував із дня Середліття, і вони вартують щонайменше золотої монети. Тож я накладаю закляття на твоє пиво: нехай воно буде незрівнянно смачним упродовж семи літ! — мовив я. — Тепер я можу нічку відпочити — вперше за бозна-скільки часу».
І я залишився на ніч у заїзді, міркуючи, що могло трапитися з Вершниками, бо у Брі, здається, чули тільки про двох із них. Однак уже тієї ночі ми дізналися більше. Щонайменше п’ятеро Вершників над’їхали зі заходу, знісши браму та промчавши селищем, як буревій, — мешканці Брі досі тремтять, очікуючи кінця світу. Я встав на світанку й поїхав за ними навздогін.
Не знаю достеменно, проте, думаю, сталось ось що. Їхній Капітан потайки переховувався десь поблизу від Брі, доки двоє з них проїхали просто через селище, а ще четверо напали на Шир. Та коли виявилося, що всіх їх ошукали й у Брі, й у Струмковій Улоговині, вони повернулися до свого Капітана з новинами, а відтак на деякий час лишили Дорогу без нагляду, приставивши до неї тільки шпигунів. Потому Капітан відіслав кількох Вершників навпростець на схід, а сам із рештою почту поїхав Дорогою, несказанно лютуючи.
Я вихором кинувся до Вершини Вітрів і домчав туди перед заходом сонця другого дня після виїзду з Брі, проте вони випередили мене. І заховалися, бо відчули наближення мого гніву. Проте не насмілилися зітнутися з ним, доки в небі світило сонце. А от уночі Вершники приступили аж надто близько, і я опинився в облозі на вершині пагорба, у стародавньому колі Амон-Сулу. І, правду кажучи, мені було дуже скрутно: такого світла й такого полум’я не бачили на Вершині Вітрів, відколи там горіли прадавні військові сигнальні вогні.
Усе-таки на світанку я вирвався і помчав на північ. Годі було і сподіватися зробити будь-що ще. Знайти тебе, Фродо, у глушині було би неможливо, а маючи на хвості всіх Дев’ятьох, — іще й нерозважно. Я мусив довіряти Араґорнові. Проте гадав, що зможу відволікти бодай кількох Вершників, а відтак досягти Рівендолу раніше за тебе і привести допомогу. Четверо Вершників і справді поїхали за мною, та невдовзі повернули й подалися до Броду. Це трохи допомогло, бо, коли на ваш табір напали, їх було п’ятеро, а не дев’ятеро.
Після довгої виснажливої путі вгору вздовж Сиводжерельної, через Етенські Пустища, аж із півночі, я врешті дістався сюди. Витратив на це майже п’ятнадцять днів їзди від Вершини Вітрів, адже не міг проїхати між скелями тролівської гряди, а Тіньогрива я відпустив. Відіслав його назад до господаря, проте ми по-справжньому здружились, і, якщо мені буде потрібно, він примчить на мій поклик. Отак і сталося, що я опинився в Рівендолі тільки за два дні до прибуття сюди Персня, тож новини про те, що він у небезпеці, туди вже дійшли, і це було загалом на краще.
На цьому, Фродо, і завершується моя оповідь. Нехай Ельронд та інші пробачать мені цей розлогий виклад. Але такого ще не траплялося, щоби Ґандальф обіцяв, а не приходив. Гадаю, Персненосець заслужив, аби йому пояснили причини цієї небувалої біди.