— І я — теж, — підтримав його Ґандальф.
Боромир подивився на них зі сумнівом, але схилив голову.
— Нехай буде так, — сказав він. — Отже, ми в Ґондорі мусимо покладатися на ту зброю, яка в нас є. І — принаймні доки Мудрі охоронятимуть Перстень — ми продовжуватимемо боротьбу. Можливо, зламаний Меч іще здатний щось змінити — якщо рука, що тримає його, успадкувала не лише реліквію, але й чесноти Королів Людей.
— Хтозна, — озвався Араґорн. — Але колись ми таки випробуємо його.
— Нехай той день не забариться, — сказав Боромир. — Бо, хоч я і не прошу допомоги, ми її потребуємо. Нас утішить впевненість, що й решта народів боролася, використовуючи всі можливі засоби.
— Тоді втішся, — мовив Ельронд. — Адже є інші сили та королівства, не відомі тобі та від тебе заховані. Андуїн Величний несе свої води повз різні береги, перш ніж досягає Арґонату — Брами Ґондору.
— А проте було би найліпше, — подав голос ґном Ґлоїн, — якби всі вони об’єднались і могутність кожного діяла би спільно з іншими. Адже можуть існувати й інші персні, не такі підступні, якими ми могли би скористатись у скруті. Сім наших ми втратили — якщо Балін не відшукав Трорового персня — останнього, про якого ми нічого не чули, відколи Трор загинув у Морії. Власне, тепер годиться відкрити вам, що саме з надією знайти той перстень Балін і подався в мандри.
— У Морії Балін персня не знайде, — відказав Ґандальф. — Трор віддав його своєму синові Траїну, а Траїн Торінові — ні. Бо у Траїна його з муками вирвали в підземеллях Дол-Ґульдура. Я прибув надто пізно.
— О горе! — скрикнув Ґлоїн. — Коли ж настане день нашої помсти? Проте є ще Три Персні. Як щодо Трьох Перснів Ельфів? Могутніх Перснів, подейкують. Невже вони не в ельфійських володарів? Адже їх теж у сиву давнину створив Темний Володар. Вони втратили силу? Я бачу тут ельфійських володарів. Чи не хочуть вони взяти слово?
Ельфи не відповіли.
— Ти не почув мене, Ґлоїне, — мовив Ельронд. — Три Персні виготовив не Саурон — він ніколи їх не торкався. Та про них не дозволено говорити. Ось лише що можу я сказати в годину сумніву. Вони не бездіяльні. Проте їх створено не як зброю, мілітарну чи змагальну, — сила їхня не в тому. Ті, хто їх викував, не бажали здобути владу, чи панування, чи гори багатства, — вони прагнули розуміння, творіння та зцілення, щоб уберегти чистоту всього. Цього певною мірою досягли ельфи Середзем’я, хоч і вистраждано. Та все, що зробили ті, хто володіє Трьома, занепаде, а серця їхні та розум відкриються Сауронові, щойно він здобуде Єдиного. Ми пожалкуємо, що Три Персні взагалі існували. Такий його намір.
— А чого слід очікувати, якби Владний Перстень знищили, як ви радите? — запитав Ґлоїн.
— Достеменно нам не відомо, — сумно відповів Ельронд. — Дехто сподівається, що тоді Три Персні, яких Саурон ніколи не торкався, звільняться, а їхні володарі зможуть зцілити рани, яких він завдав світові. Проте, можливо, коли не стане Єдиного, Три теж утратять свою силу і багато прекрасного потьмяніє чи кане в забуття. Так думаю я.
— Однак усі ельфи згодні пережити таке, — сказав Ґлорфіндел, — якщо завдяки цьому поталанить здолати владу Саурона і якщо страх перед його пануванням зникне навіки.
— Відтак ми вкотре повертаємося до знищення Персня, — озвався Ерестор, — але не підходимо ні на п’ядь ближче. Чи досить у нас снаги, щоби знайти Вогонь, у якому його викували? То — стежка відчаю. І нерозважності, я би сказав, якби Ельрондова віковічна мудрість дозволила це.
— Відчай чи нерозважність? — втрутився Ґандальф. — Це не відчай, бо відчай — лише для тих, хто бачить результат, попри сумніви. Ми — ні. Це — мудрість, аби розпізнати необхідність, коли було зважено всі можливі дії, мудрість, яка може здаватися нерозважністю тим, хто чіпляється за оманливу надію. Що ж, нехай нерозважність буде нашим плащем, покровом від очей Ворога! Бо й він дуже мудрий і на терезах своєї злостивості зважує всі речі до найменших дрібниць. Але єдина відома йому міра — це бажання, прагнення влади, і цією мірою він зважує всі серця. Його власне серце не може навіть припустити, що хтось відмовиться від Персня, що, маючи його, ми можемо прагнути знищити таку коштовну річ. Якщо ми спробуємо це здійснити, він не зможе розгадати наших задумів.
— Принаймні якийсь час, — докинув Ельронд. — Ми змушені йти цією дорогою, та простувати нею буде важко. Ні сила, ні мудрість не заведуть нас далеко. На цю виправу має наважитися слабкий, маючи палку надію, яка зробить його сильним. Одначе саме таким часто буває перебіг подій, які рухають колесо світу: маленькі руки роблять своє, бо мусять це робити, а очі великих тим часом звернено куди-інде.
— Гаразд, гаразд, Владарю Ельронде! — несподівано озвався Більбо. — Не кажи більше ні слова! Адже й так уже цілком зрозуміло, до чого ти хилиш. Більбо, дурненький гобіт, заварив цю кашу, тож нехай він і доварить її або звариться сам. Мені тут було дуже затишно, я потроху писав свою книжку. Коли хочете знати, я щойно вигадав, як вона завершуватиметься. Я подумував висловитися так: І жив він відтоді довго та щасливо, поки його віку. Це — хороше закінчення, і те, що ним уже послуговувалися до мене, не робить його ні на дрібку гіршим. Але, виходить, мені доведеться його змінити: здається, йому не судилося здійснитись; і ще, мабуть, доведеться додати кілька розділів, якщо я доживу до того, щоби їх написати. Страхітлива докука. Ну, і коли ж мені слід вирушати?
Боромир здивовано подивився на Більбо, проте сміх завмер у нього на вустах, щойно він збагнув, що решта присутніх ставиться до старого гобіта з глибокою повагою. Тільки Ґлоїн усміхнувся, згадавши їхнє спільне минуле.
— Звісно, мій любий Більбо, — сказав Ґандальф. — Якби ти і справді заварив цю кашу, тоді тобі, може, й годилося би її доварювати. Проте зараз ти добре знаєш, що мало хто може стверджувати, ніби він щось розпочав і що будь-який герой грає у величних діяннях лише невеличку роль. Не варто вдаватися до таких широких жестів! Утім, про це таки йшлось, і ми не сумніваємося, що ти пропонуєш здійснити відважний учинок, хай і жартома. Та це — понад твою силу, Більбо. Ти не можеш знов узяти Персня до рук. Ти передав його іншому. Якщо тобі ще потрібна моя порада, то я скажу, що твою роль уже зіграно, а тепер тобі залишилося хіба що робити нотатки. Завершуй книгу і залиш її закінчення без змін! Надія на це ще є. Проте готуйся писати другу частину, коли вони повернуться.
Більбо засміявся.
— Ти ніколи раніше не давав мені приємних порад, — сказав він. — А тому що всі твої неприємні поради виходили на користь, то чи не принесе ця якоїсь біди? Зрештою, я вважаю, що не маю вже ні сили, ні талану, щоб упоратися з Перснем. Він виріс, а я — ні. Та повідай мені, кого ти маєш на увазі, кажучи вони?
— Посланців, котрі підуть із Перснем.
— Певна річ! А хто ними стане? Здається мені, саме це слід вирішити Раді, й тільки це. Ельфи вміють насититися самою лише мовою, ґноми здатні витримати невимовну втому, та я просто старий гобіт, котрий пропускає свій обід. Нумо називати конкретні імена, га? Чи перенесемо це на післяобідню пору?
Усі мовчали. Дзвоник покликав на обід. Але й тоді ніхто не заговорив. Фродо обводив поглядом обличчя довкола, та жодне з них не було звернене до нього. Присутні на Раді сиділи, потупивши очі, ніби у глибокій задумі. Незмірний жах охопив його, мовби гобіт чекав оголошення присуду, який уже давно передбачив, і марно сподівався, що, можливо, його так ніколи й не оголосять. Палке бажання відпочити й залишитись у спокої біля Більбо в Рівендолі заполонило ціле його серце. Нарешті Фродо озвався, зробивши зусилля та дивуючись зі звучання власних слів, буцім чиясь інша воля використовувала його незначний голос: