— Я віднесу Перстень, — мовив він, — хоч і не знаю шляху.
Ельронд звів очі, подивився на нього, і Фродо відчув, як його серце протинає гострота того погляду.
— Якщо я правильно зрозумів усе, що почув, — сказав ельф, — то, гадаю, це завдання призначено для тебе, Фродо; і якщо не знайдеш шляху ти, то й ніхто інший його теж не знайде. Нині — час ширського народу, час, коли він піднесеться зі свого міщанства до зрушення веж і до рад із Великими. Хто з усіх Мудрих міг таке передбачити? Чи, якщо вони дійсно мудрі, чому вичікують урочого часу, щоби знати напевне?.. Та це — важкий тягар. Такий важкий, що нікому не можна перекладати його на іншого. Я не перекладаю його на тебе. Та якщо ти візьмеш його добровільно, то я скажу, що ти зробив правильний вибір; і, навіть якби всі могутні ельфодрузі давнини: Гадор, і Гурін, і Турін, і навіть сам Берен — зібралися разом, тобі знайшлося би місце серед них.
— Але ти ж не пошлеш його самого, правда ж, Владарю? — скрикнув Сем, який не міг уже стримуватись і вискочив зі свого куточка, де доти тихо сидів на підлозі.
— Авжеж, правда! — мовив Ельронд, повертаючись до нього з усмішкою. — Принаймні ти підеш точно. Ледве чи хтось розлучить вас, якщо ти тут: Фродо-бо покликали на таємну раду, а тебе — ні.
Сем зашарівся й сів, щось белькочучи.
— У нічогеньку халепу ми з тобою встряли, пане Фродо, — сказав він, похитуючи головою.
Розділ 3
Перстень вирушає на Південь
рохи пізніше того самого дня гобіти влаштували власну нараду в покої Більбо. Мері та Піпін обурилися, дізнавшись, що Сем пробрався на Раду та що його обрано супутником Фродо.
— Це страшенно несправедливо, — сказав Піпін. — Замість викинути його геть і закувати в ланцюги, Ельронд бере й винагороджує його за такі витівки!
— Винагороджує! — відказав Фродо. — Я не можу уявити суворішого покарання. Ти не думаєш, що кажеш: приречений іти у безнадійні мандри — це, по-твоєму, винагорода? Учора я марив, що моє завдання виконано і що я зможу спокійно залишитися тут дуже надовго — можливо, й довіку.
— Воно й не дивно, — докинув Мері, — хотів би і я, щоби так було. Та ми заздримо Семові — не тобі. Якщо ти мусиш іти, тоді кожен із нас уважатиме за покару залишитись осторонь, хай і в Рівендолі. Ми здолали з тобою добрий шмат дороги, побували не в одній скруті. Ми хочемо йти далі.
— І я про те саме, — сказав Піпін. — Ми, гобіти, мусимо триматися разом, і ми будемо разом. Я піду, або ж мене доведеться закувати. Мусить же хтось із товариства мати голову на плечах.
— Тоді тебе точно не виберуть, Переґріне Туку! — подав голос Ґандальф, зазирнувши у вікно, розташоване низько над землею. — Та ви всі даремно хвилюєтеся. Наразі ще нічого не вирішено.
— Нічого не вирішено! — скрикнув Піпін. — Що ж ви всі там робили? Стільки годин просиділи за зачиненими дверима!
— Розмовляли, — сказав Більбо. — Ми мали багато про що поговорити, і кожен дізнався щось несподіване для себе. Навіть старий Ґандальф. Як на мене, Леґоласові новини про Ґолума навіть його захопили зненацька, хоча він і бровою не повів.
— Помиляєшся, — відповів Ґандальф. — Ти був неуважний. Я вже чув про те від Ґвайгіра. Якщо хочеш знати, то єдиними справжніми «несподіванками», як ти висловився, були ви з Фродо, тільки мене вони не здивували.
— Ну, круть чи верть, — сказав Більбо, — а ми не вирішили нічого, крім того, що вибрали бідолашних Фродо та Сема. Я постійно боявся, що саме до цього й дійде, якщо не візьмуть мене. Та, коли запитаєте в мене, то я вам скажу: Ельронд вирядить у дорогу численний загін, щойно надійдуть донесення. Вони вже вирушили, Ґандальфе?
— Так, — відповів чарівник, — кількох розвідників уже вислано. Ще більше вийде звідсіля завтра. Ельронд виряджає ельфів на розвідку, вони зустрінуться з блукачами та, можливо, з народом Трандуїла в Морок-лісі. Араґорн пішов із Ельрондовими синами. Нам доведеться прочесати багато миль усіх довколишніх земель, перш ніж ми зробимо бодай крок. Отож, радій, Фродо! Тобі, мабуть, таки випаде довге перебування в Рівендолі.
— Ет! — спохмурнів Сем. — Ми діждемося тут хіба що настання зими.
— Цьому годі зарадити, — сказав Більбо. — І це почасти твоя провина, Фродо, хлопчику мій: адже ти наполіг дочекатися мого дня народження. Усе ніяк не можу заспокоїтися — дотепний спосіб його вшанувати. Це не той день, коли я волів би впустити С.-Т. до Торбиного Кута. Та справи ось які: ви не можете чекати аж до весни і не можете вирушити в путь, доки не надійдуть донесення.
Та, боюся, такий уже ваш талан.
— Боюся, що так, — відказав Ґандальф. — Ми не можемо вирушати, доки не вистежимо Вершників.
— А я гадав, що всі вони потопились у тому вирі, — озвався Мері.
— Так просто Примар Персня не знищити, — сказав Ґандальф. — У них — сила їхнього господаря, вони вистоять або впадуть разом із ним. Сподіваймося, що всі їхні коні загинули, а самі вони позбулися своєї машкари, тому на деякий час стали менш небезпечними, проте це варто з’ясувати достеменно. А поки що тобі слід спробувати забути про клопоти, Фродо. Не знаю, чи зможу бодай чимось допомогти, однак дещо прошепочу-таки на вухо. Один тут сказав, що хтось із товариства мусить мати голову на плечах. І він мав рацію. Гадаю, я подамся з вами.
Фродо так зрадів, почувши цю звістку, що Ґандальф зліз із підвіконня, на якому сидів, зняв капелюха й уклонився.
— Я сказав лише: Гадаю, що подамся з вами. Наразі нічого не вирішено. У цій справі багато важать слова Ельронда і твого друга Бурлаки. І це нагадало мені, що я хотів побачитися з Ельрондом, а тому мушу йти.
— Скільки, на твою думку, мені доведеться ще бути тут? — запитав Фродо у Більбо, коли Ґандальф пішов.
— Ой, не знаю. Я не вмію рахувати дні в Рівендолі, — відповів Більбо. — Досить довго, напевно. Ми матимемо не одну нагоду гарненько побалакати. Можливо, ти допоможеш мені з цією моєю книгою і з тим, із чого розпочнеться наступна? Ти не думав, бува, як можна завершити книгу?
— Авжеж, я маю напохваті кілька варіантів, але всі вони похмурі та неприємні, — мовив Фродо.
— Е, ні, так не годиться! — заперечив Більбо. — Книжки повинні закінчуватися добре. Як тобі оце: І вони осіли і щасливо жили разом відтоді й довіку?
— Гарно, та ледве чи до цього коли-небудь дійде, — сказав Фродо.
— Ах! — озвався Сем. — Але де вони житимуть? Ось про що я частенько замислююся.
Гобіти ще трохи потеревенили, поміркувавши про колишні подорожі та про небезпеки, які ще чигають попереду; проте таку вже властивість мала земля Рівендолу, що невдовзі всі страхи і турботи повилітали їм із голів. Майбутнє — добре чи погане — не те, щоби забулось, але втратило вплив на теперішнє. Здоров’я та надія міцніли в них, вони втішалися кожним щасливим днем, насолоджувалися кожною стравою, кожним словом і кожною піснею.
Так і збігали дні, й усі вони починалися ясним погожим світанням і завершувалися прохолодним прозорим вечором. Осінь, однак, швидко минала; золотаве світло поволі перетворювалося на блідо-срібне, найчіпкіше листя облітало з голих дерев. Холодний вітер із Імлистих Гір почав дмухати на схід. Любий мисливцям осінній повний Місяць, дедалі округлювався в нічному небі, відлякуючи дрібні зірки. Проте низько в небі на Півдні червоно сяяла одна зоря. Щоночі, відколи Місяць знову почав худнути, вона сяяла все ясніше та ясніше. Фродо бачив її зі свого вікна, у глибині небес, палахку, мовби недремне око, що світилося понад деревами на краю долини.