Сем стояв біля поні, покусуючи губи, й тужно вдивлявся в темряву, де ревіла ріка, перестрибуючи через каміння внизу, — зараз він якнайменше хотів би втрапляти в якісь пригоди.
— Біле, хлопчику мій, — сказав він, — ліпше би ти не брався йти з нами. Залишився би собі тут і їв щонайкраще сіно, доки виросте молода травичка...
Біл махнув хвостом і нічого не відповів.
Сем послабив ремені наплічника і подумки занепокоєно перебрав усе, що склав туди напередодні, потерпаючи, чи не забув чого, бува: своє найбільше багатство — кухарське начиння; маленьку коробочку з сіллю, яку він завжди носив зі собою, наповнюючи за першої-ліпшої нагоди; чималий запас люлькового зілля (втім, можна було закластися, що його все одно надовго не вистачить); кремінь і кресало; вовняні підштанці; білизну; різноманітні дрібні речі, які належали його панові та про які Фродо забув, а Сем таки спакував, аби з переможним виглядом витягти їх, коли вони знадобляться. І він перебрав у пам’яті все це.
— Мотузка! — пробурмотів. — Немає мотузки! А лишень учора вночі ти казав собі: «Семе, як щодо мотка мотузки? Якщо ти її не покладеш, вона обов’язково тобі знадобиться». І от, вона мені потрібна. Та зараз я її вже ніде не знайду.
Тієї миті на поріг вийшов Ельронд разом із Ґандальфом і покликав Загін до себе.
— Ось моє напутнє слово, — мовив майже пошепки. — Персненосець вирушає у Виправу до Судної Гори. На ньому єдиному лежить тягар відповідальності: не викинути Перстень, не віддати його жодному прислужникові Ворога й узагалі не давати нікому, крім членів Загону і Ради, та й то лише в мить крайньої потреби. Решта вирушає з ним як вільні супутники, щоби допомагати йому здолати його шлях. Ви можете відстати, чи повернутися, чи звернути кудись на інші стежки — як звелить випадок. Що далі зайдете, то важче буде відступити. Адже наразі ви ще не знаєте сили своїх сердець і не можете передбачити, що кожного з вас спіткає дорогою.
— Невірний той, хто прощається, щойно дорога почне темніти, — сказав Ґімлі.
— Можливо, — відказав Ельронд, — але нехай не присягає іти потемки той, хто не бачив, як западає ніч.
— Клятва здатна зміцнити боягузливе серце, — не вгавав Ґімлі.
— Або розбити його, — мовив Ельронд. — Не зазирайте далеко вперед! Ідіть із добрим серцем! Прощавайте, і нехай благословення ельфів, людей і всіх Вільних Народів супроводжує вас. Нехай зорі осяюють ваші обличчя!
— Щасти... Щасти вам! — гукнув Більбо, тремтячи від холоду. — Не думаю, що ти зможеш вести щоденник, Фродо, хлопчику мій, але сподіваюся на детальну розповідь, коли повернешся. Не мандруй надто довго! Бувай!
Чимало хто з-поміж Ельрондової челяді також стояв у пітьмі й дивився, як вони відходять, прощаючись тихими голосами. Не було чути ні сміху, ні пісень, ані музики. Нарешті подорожні розвернулись і мовчки розтанули в мороці.
Вони перетнули міст, поволі піднялися довгою стрімкою стежкою, що вивела їх із ущелини, в якій розкинулася долина Рівендолу, й невдовзі дісталися до пустищ на височинах, де вітер шумів у вересі. Потому, кинувши єдиний погляд на Останній Гостинний Дім, вогні якого мерехтіли внизу, подались у глибоку ніч.
Біля Бруїненського Броду мандрівники зійшли з Дороги і звернули на південь, простуючи вузькими стежками по горбистій землі. Вони мали намір витримувати цей курс із західного боку Гір упродовж багатьох верст і днів. Місцевість тут була значно суворіша та більш пустельна, ніж у зеленій долині Великої Ріки в Дикому Краї потойбіч гірської гряди, тож просувалися вони повільно, проте сподівалися завдяки такому шляху уникнути ворожих очей. Досі Сауронових шпигунів рідко помічали на цих безплідних теренах, а тутешні стежки були відомі мало кому, крім народу Рівендолу.
Ґандальф ішов попереду, поруч із ним крокував Араґорн, який розпізнавав маршрут навіть у темряві. Решта вервечкою ішла позаду, а Леґолас, який мав гострий зір, замикав ходу. Перша частина їхньої подорожі була важка та страхітлива, тому Фродо мало запам’ятав із неї, крім вітру. Упродовж багатьох днів, коли сонце не показувалося на небі, налітав крижаний буревій із Гір на сході, й жодна одіж не могла стримати його всюдисущих пальців. Хоча побратими мали добрий одяг, їм рідко бувало тепло, чи рухалися вони, чи відпочивали. Мандрівники неспокійно дрімали посеред дня в якійсь западині чи у принагідній схованці попід сплутаними колючими кущами, які густо росли майже всюди. Під вечір їх будив той, хто стояв на чатах, і вони бралися за їжу, зазвичай померзлі та невеселі, бо нечасто наважувалися розпалювати вогонь. Щойно сутеніло, знову рушали в путь, завжди навпростець на південь, якщо тільки дозволяла дорога.
Спершу гобітам здавалося, що вони, хоча й ідуть уперед, поки їм стає снаги не падати від утоми, проте все одно повзуть, наче ті равлики, й ніколи нікуди не дістануться. Кожного наступного дня місцевість навколо майже не відрізнялася від тієї, що оточувала їх кілька минулих днів поспіль. Одначе гори поступово наближалися. На південь од Рівендолу вони здіймалися щоразу вище й відступали на захід; при підніжжі основної гряди стелилася дедалі більш розлога земля понурих пагорбів і глибоких долин із бурхливими потоками. Стежок було мало, вони зміїлись і вели переважно до країв стрімких урвищ чи вниз до підступних багновищ.
Два тижні провели мандрівники в дорозі, коли погода змінилася. Вітер зненацька стих, а потому гайнув на південь. Бистролітні хмари піднялись і розтанули вдалині, визирнуло сонце, бліде та блискуче. Настав холодний прозорий світанок наприкінці довгого й утомливого нічного маршу. Подорожні добулися до невисокої гряди, увінчаної стародавніми деревами гостролиста, сіро-зелені стовбури яких мовби складалися з каміння самих пагорбів. Темне їхнє листя виблискувало, а ягоди червоно мерехтіли у світлі вранішнього сонця.
Віддалік на півдні Фродо розгледів невиразні обриси височенних гір, які, здавалося, виросли впоперек стежки, що її обрав Загін. Ліворуч від цього високого хребта здіймалися три шпилі; найвищий і найближчий із них нагадував зуб зі сніговою верхівкою; більшу частину його великого голого північного урвища ще вкривала тінь, але там, де поверхню освітлювало сонце, вона відблискувала червоним.
Ґандальф став поруч із Фродо і подивився вдалину з-під дашка долоні.
— Ми чимало пройшли, — сказав він. — Дісталися до кордонів земель, які люди називають Краєм Гостролиста і де у кращі дні, коли його ймення було Ереґіон, жило багато ельфів. Дев’ять і двадцять миль за летом ворона здолали ми, хоча ноги наші пройшли значно більше довгих верст. Тутешні терени та погода будуть лагіднішими, та, мабуть, іще небезпечними.
— Небезпечні вони чи ні, та я дуже радий бачити справжній схід сонця, — відказав Фродо, скидаючи каптура й підставляючи обличчя ранковому світлу.
— Але ж гори тепер перед нами, — мовив Піпін. — Уночі ми, либонь, звернули на схід.
— Ні, — відповів Ґандальф. — Просто в ясному світлі ти бачиш далі, ніж у сутінках. За цими шпилями гряда завертає на південний захід. В Ельрондовому домі багато мап, але тобі, напевно, ніколи й не спало на думку їх роздивитися?
— Дивився... часом, — відповів Піпін, — але не пам’ятаю нічогісінько. У Фродо ліпша пам’ять на такі речі.
— А мені мапа не потрібна, — озвався Ґімлі, який надійшов разом із Леґоласом і роздивлявся далечінь із дивним блиском у темних очах. — То земля, де віддавна трудилися наші батьки, ми закарбували образ цих гір у багатьох виробах із металу та з каменю, в багатьох піснях і легендах. Високо здіймаються вони в наших снах: Бараз, Зірак, Шатур.
Дотепер мені доводилося бачити їх на власні очі лише раз і здаля, проте я знаю їх і їхні назви, бо попід ними лежить Кгазад-дŷм — Ґномівський Чертог, що його тепер називають Чорною Копальнею, Морією — мовою ельфів. Онде стоять Баразінбар, Червоноріг, неприступний Карадрас; а поза ним — Срібнозуб і Хмароглав: Келебдил Білий і Фануїдол Сірий, які ми називаємо Зіракзіґіл і Бундушатур.