— Сьогодні ми не зможемо піти далі, — сказав Боромир. — Нехай хто хоче, той називає ці крики вітром, але в повітрі неначе в’ється безліч огидних голосів, а ці каменюки мовби навмисно поціляють у нас.
— Я вважаю це вітром, — відказав Араґорн. — Однак це не означає, що ти кажеш неправду. У світі є чимало лихих і неприязних істот, котрим осоружні ті, хто ходить на двох ногах, але вони не обов’язково перебувають у спілці зі Сауроном, бо мають власну мету. Декотрі з них існують на цьому світі довше, ніж він.
— Карадрас названо Неприступним, і він зажив лихої слави, — озвався Ґімлі, — вже дуже й дуже давно, ще коли в цих краях навіть не чули про Саурона.
— Те, хто є нашим ворогом, важить мало, якщо ми не здатні відбити його атаки, — сказав Ґандальф.
— А що ми можемо вдіяти? — пригнічено скрикнув Піпін.
Він спирався на Мері та Фродо і тремтів.
— Або зупинитися на цьому місці, або податися назад, — відповів Ґандальф. — Іти вперед немає сенсу. Трохи вище, якщо я добре пригадую, ця стежка біжить уже не скелею, а широким мілким ровом біля підніжжя довгого твердого схилу. Там ми не знайдемо сховку ні від снігу, ні від каміння.
— Назад повертатися теж недоцільно, доки триває буря, — сказав Араґорн. — На шляху сюди нам не трапилося жодного місця, де ми могли б сховатися надійніше, ніж під цією скелястою стіною.
— Сховатися! — пробурмотів Сем. — Якщо це сховок, тоді одна стіна та дах — це вже дім.
Загін скупчився якнайближче до кручі. Вона була звернена на південь і при основі трохи виступала вперед, тож усі сподівалися, що це частково захистить їх від північного вітру та каміння, що падало. Проте зусібіч налітали палючі пориви буревію, а сніг сипався вниз, збиваючись у чимраз густіші хмари.
Мандрівники тулились один до одного, притискаючись спинами до стіни. Поні Біл стояв перед гобітами понуро, але терпляче і трохи затуляв їх від негоди, проте незабаром навіть йому на спину нанесло кучугури снігу, який падав і падав. Якби з ними не було більших супутників, гобіти невдовзі зовсім би зникли під білими заметами.
Фродо долало непереборне бажання задрімати; йому здавалося, що він хутко поринає в теплий імлистий сон. Гобітові ввижалося вогнище, яке зігрівало пальці ніг, а потойбіч від каміна з мороку долинав голос Більбо. Щоденник твій не надто цікавий, — казав він. — Снігові бурі дванадцятого січня — не варто було повертатися, щоби про це розповісти!
Але я хотів відпочити й поспати, Більбо, — через силу відповів Фродо й, відчувши, що його термосять, болісно повернувся до дійсності. Боромир підняв його зі сніжного гнізда на землі.
— Для півмірків це буде смерть, Ґандальфе, — сказав він. — Навіщо сидіти тут, доки сніг завалить нас із головою? Мусимо зробити щось, аби себе врятувати.
— Дай їм цього, — мовив Ґандальф, покопирсавшись у своєму мішку та витягши з нього шкіряну флягу. — По великому ковтку кожному — кожному з нас. Це — надзвичайна цінність. Це — мірувор, нектар із Імладріса. Ельронд подарував його мені в час прощання. Передавайте по колу!
Фродо ковтнув трошки теплого та пахучого напою і відразу відчув, як прибувають нові душевні сили, як відступає важка дрімота. Інші теж збадьорилися, здобувши нову надію та енергію. Проте сніг не вщухав. Він вирував довкола них, густіший, аніж раніше, й вітер ревів іще дужче.
— А як щодо вогню? — раптом запитав Боромир. — Ми, здається, стоїмо майже перед вибором між вогнем і смертю, Ґандальфе. Під сніговим покровом нас, певна річ, не помітить жодне вороже око, проте це нам не допоможе.
— Можеш розпалити вогнище, якщо зумієш, — відповів Ґандальф. — Коли якісь шпигуни здатні витримати цю бурю, то все одно нас побачать, чи розпалимо ми вогнище, чи ні.
Та хоча подорожні, за порадою Боромира, взяли деревину і кресала, ні ельфові, ні навіть ґному не вистачило вміння видобути за такого навального вітру тривку іскру, що змогла б ухопитися за відсирілий хмиз. Нарешті Ґандальф неохоче взяв усе до своїх рук. Підібрав в’язку хмизу, підняв її на секунду, а потім, виголосивши, мовби наказ: Наур ан едрайт аммен! — ударив посередині своєю патерицею. Оберемок відразу зайнявся жвавим зелено-блакитним полум’ям, хмиз розгорівся і затріщав.
— Якщо хтось це бачив, тоді я викрив себе перед ним, — сказав чарівник. — Я ніби написав Ґандальф тут знаками, що їх розуміють усюди від Рівендолу до гирла Андуїну.
Проте Загін уже не хвилювали ні спостерігачі, ні ворожі очі. Серця мандрівників зраділи, бо їхні очі побачили світло вогню. Хмиз горів весело, і, хоча довкіл нього шипів сніг, а сльотаві калюжі текли їм попід ноги, мандрівники втішено гріли руки при багатті. Так вони і стояли, схилившись, навколо танцівливого колихкого полум’я. Червоний відблиск ліг на їхні стомлені та занепокоєні обличчя, а позаду них чорніла ніч, непроглядна, мовби стіна.
Та хмиз горів швидко, а сніг не припиняв падати.
Вогонь догорав, у нього вкинули останні галузки.
— Ніч слабне, — озвався Араґорн. — Незабаром світатиме.
— Якщо світанок зможе роздерти ці хмари, — додав Ґімлі.
Боромир виступив із кола й пильно подивився в горішню чорноту.
— Сніг ущухає, — сказав він, — і вітер тихшає.
Фродо втомлено спостерігав за сніжинками, які й досі спадали з темряви, щоби на мить сяйнути білизною у світлі пригаслого вогню, проте довго не помічав ознак того, що їх меншає. А тоді, коли на нього знову почав напосідати сон, раптом усвідомив, що вітер дійсно стих, а сніжинки побільшали і пролітають рідше. Тьмяне світло поступово яскравішало. Урешті-решт, сніг припинився зовсім.
Посилившись, світло явило їм загорнутий у саван світ. Нижче від їхнього сховку було видно білі кучугури, опуклості й безформні западини, які повністю поглинули стежку, що нею вони добиралися сюди; а верховини оповивали хмари, все ще важкі від снігу, який міг знову випасти будь-якої миті.
Ґімлі поглянув угору й похитав головою.
— Карадрас не помилував нас, — сказав. — Він має вдосталь снігу, щоби засипати нас, якщо ми спробуємо піти далі. Що швидше спустимося назад, то краще.
Усі з цим погодилися, та відступати тепер було геть нелегко: майже неможливо, як виявилося. За кілька кроків од їхнього згаслого вогнища сніг лежав завтовшки кільканадцять п’ядей, сягаючи понад голови гобітів у тих місцях, де вітер намів і скупчив його у великі бархани при скелі.
— Якщо Ґандальф піде попереду з яскравим полум’ям, то зможе протопити для нас стежку, — озвався Леґолас.
Буря мало його тривожила, тож він єдиний із цілого Загону не втратив веселості.
— Якби ельфи вміли літати понад горами, вони могли би притягти Сонце, щоб урятувати нас, — відповів Ґандальф. — Однак я таки маю щось вигадати. Не палитиму ж я сніг.
— Ну, — сказав Боромир, — коли голови розгубилися, то нехай нам послужить тіло, як мовлять у мене на батьківщині. Найсильніші з-поміж нас повинні прокласти шлях. Дивіться! Хоч усе довкола й укриває сніг, наша стежка — та, якою ми піднімалися, — повертає за виступ скелі онде внизу. Саме там на нас уперше посипався сніг. Якщо ми зможемо дістатися до того місця, то далі йти, либонь, буде вже легше. Туди, гадаю, щонайбільше сто сажнів звідси.
— То прокладімо туди стежку разом, ти і я! — мовив Араґорн.
Араґорн був у Загоні найвищим, натомість Боромир, хоч і трохи нижчий на зріст, мав ширші плечі та був кремезнішим. Він подався вперед, Араґорн пішов слідом. Вони рухалися повільно і невдовзі мусили докладати для цього неабияких зусиль. Сніг подекуди сягав грудей, тож часто здавалося, ніби Боромир не йде, а пливе чи прогортає шлях великими руками.
Леґолас якусь мить стежив за ними з посмішкою на вустах, а потому повернувся до інших.
— Найсильніші повинні прокладати дорогу, кажете? А я кажу: орач нехай оре, для плавання знайдіть собі видру, а для легкого бігу по травах, по листі та по снігу — ельфа.