— Дорога та, може, й веде до Морії, проте як нам знати, що вона проведе нас крізь неї? — похмуро запитав Араґорн.
— Сама ця назва — вже поганий знак, — сказав Боромир. — І я не розумію, чому ми повинні обрати той шлях. Якщо не можемо здолати гори, то рухаймося на південь, доки дістанемося до Роганської Ущелини, де живуть дружні моєму народові люди, а потому підемо тією дорогою, якою я добувся сюди. Або можемо піти в обхід, переправитися через Ісен і потрапити до Довгоберегу та Лебеніну, а відтак і до Ґондору зі сусідніх із морем околиць.
— Відколи ти дістався на північ, Боромире, становище дещо змінилося, — відповів Ґандальф. — Хіба ти не чув, що я розповів про Сарумана? З ним, доки все закінчиться, я ще поквитаюся. Проте Персню не слід навіть наближатися до Ісенґарда, ми мусимо за всяку ціну уникнути цього. Роганська Ущелина для нас закрита, доки ми супроводжуємо Носія.
А щодо обхідних шляхів — цього не дозволяє час. На такі мандри можна згайнувати цілий рік, і нам доведеться здолати численні пустельні землі, де годі знайти притулок. І там не буде безпечно. Недремні очі Сарумана та самого Ворога безперервно стежать за ними. Коли ти йшов на північ, то в очах Ворога був лише самотнім подорожнім із Півдня і мало його цікавив: дух його хвилювала лише гонитва за Перснем. А повертаєшся ти вже як член Загону Персня, і, доки ти з нами, тобі загрожує небезпека. Що далі ми йтимемо на південь під відкритим небом, то більш страхітливою вона ставатиме.
Ми спробували відкрито здолати цей гірський перехід, і тепер, боюся, наше становище майже безвихідне. Якщо не зуміємо швидко зникнути з очей бодай на короткий час і не заметемо за собою сліди, нам залишиться хіба дрібка надії. Тому я раджу не йти через гори і не обходити їх, а рухатися попід ними. Цього Ворог сподівається найменше.
— Нам не відомо, чого він сподівається, — заперечив Боромир. — Ворог може з однаковою імовірністю стежити чи не стежити за всіми дорогами. У такому разі, якщо ми ввійдемо в Морію, то потрапимо прямісінько в пастку, і з таким самим успіхом ми могли б одразу постукати у брами Темної Вежі. Бо чорна вже сама назва Морії.
— Ти берешся говорити про те, чого не розумієш, якщо ототожнюєш Морію та Сауронову твердиню, — відказав Ґандальф. — Серед вас я єдиний, хто побував у підземеллях Темного Володаря, та й то лишень у його давній і малій оселі в Дол-Ґульдурі. А ті, хто проходить через брами Барад-дŷра, не повертаються. Та я не повів би вас у Морію, якби не плекав надію вибратися звідти. Воно і правда: якщо там будуть орки, то нам доведеться нелегко. Проте більшість орків із Імлистих Гір було розігнано чи знищено під час Битви П’яти Армій. Орли доповідають, що прислужники Ворога знову сповзаються туди звіддалік, однак наразі ще є шанс, що до Морії вони не дісталися. До того ж, також є шанс, що там живуть ґноми, що в якомусь із глибинних чертогів його праотців можна зустріти Баліна, сина Фундіна. Так чи так, а подорожній мусить іти тією стежкою, яку доля в годину скрути стелить йому під ноги!
— І я піду тією стежкою разом із тобою, Ґандальфе! — мовив Ґімлі. — Я піду й погляну на Дарінові чертоги, хай би що там чекало на нас, — якщо ти знайдеш замкнені двері.
— Добре, Ґімлі! — сказав Ґандальф. — Ти додаєш мені снаги. Ми шукатимемо приховані двері разом. І пройдемо через них. На ґномівських румовищах увести в оману ґнома буде значно важче, ніж ельфів, людей чи гобітів. Окрім того, я не вперше буду в Морії. Довго шукав я там Траїна, сина Трора, після того, як він зник. Я пройшов крізь неї й вийшов — живий!
— Мені також довелось одного разу пройти через Браму Затінених Струмків, — тихо мовив Араґорн, — але, хоч і я теж вийшов звідти, спогади мої страхітливі. Мені б не хотілося вдруге побувати в Морії.
— А я взагалі не хочу туди заходити, — сказав Піпін.
— І я, — пробурмотів Сем.
— Звісно, що не хочете! — сказав Ґандальф. — А хто хотів би? Проте питання стоїть так: хто піде слідом за мною, якщо я поведу вас туди?
— Я, — палко підтвердив Ґімлі.
— Я, — з важким серцем сказав Араґорн. — Ти пішов за мною, і я мало не спричинив твою загибель серед снігів, але ти не дорікнув мені жодним словом. Тепер я піду за тобою — якщо ця остання пересторога на тебе не вплинула. Я вболіваю не за Перстень і не за всіх нас, а за тебе, Ґандальфе. І тобі я кажу: якщо ввійдеш у двері Морії — стережися!
— А я не піду, — відказав Боромир, — хіба проти мене будуть усі голоси нашого Загону. А що скажуть Леґолас і дрібнята? Адже ми мусимо вислухати Персненосця, чи не так?
— Я не бажаю іти до Морії, — озвався Леґолас.
Гобіти промовчали. Сем зиркав на Фродо. І нарешті Фродо подав голос:
— Я не хочу йти, проте не хочу й нехтувати Ґандальфовою порадою. Прошу відкласти голосування доти, доки ми всі виспимося. Ґандальф легше здобуде голоси на свою користь у ранковому світлі, ніж у цьому холодному мороці. Як же завиває вітер!
Усі мовчки задумалися над цими словами. Чути було, як вітер шурхоче поміж каміння та дерев, а довкола них нічну порожнечу заповнювало виття і скавуління.
Араґорн зненацька зірвався на ноги.
— Як же завиває вітер!.. — скрикнув він. — Це не вітер, а вовчі голоси. Варґи пробралися на західний бік Гір!
— То невже нам варто чекати ранку? — запитав Ґандальф. — Усе так, як я сказав. Полювання розпочалося! Навіть якщо ми доживемо до світання, кому тепер заманеться податися на південь, маючи на хвості диких вовків?
— Далеко до Морії? — запитав Боромир.
— Двері були на південному заході від Карадрасу, за якихось двадцять верст звідси за летом ворона і, може, за тридцять — за бігом вовка, — відповів Ґандальф.
— Тоді рушаймо завтра, щойно розвидниться, якщо зможемо, — запропонував Боромир. — Вовк, якого чути, гірший за орка, котрого страшно.
— Авжеж! — погодився Араґорн, поправляючи меча в піхвах. — Але де варґ завиває, там і орк блукає.
— І чому я не дослухався до Ельрондової поради?.. — пробурмотів Піпін Семові. — З мене жодної користі. У мені, видно, тече надто мало крові Бандобраса Бикореви: від цього виття в мене холоне серце. Не пригадую, щоби хоч колись я почувався таким нещасним.
— А в мене також серце втекло у п’яти, пане Піпіне, — відказав йому Сем. — Але нас іще не з’їли, до того ж, поруч із нами наші дужі супутники. Б’юсь об заклад: доля заведе Ґандальфа будь-куди, тільки не в черево вовка — це точно.
Щоби захистити себе вночі, Загін піднявся на верхівку невисокого пагорка, попід яким уже тулився раніше. Ту верхівку увінчувала купка старих покручених дерев, довкола яких незамкнутим колом лежали валуни. Усередині того кола мандрівники й розпалили вогонь, бо надії на те, що темрява і тиша не дозволять зграям, які вийшли на полювання, викрити їхній слід, не було.
Вони сиділи довкруж багаття, й ті, хто не чатував, сторожко дрімали. Бідолашний поні Біл тремтів і пітнів, не сміючи навіть поворухнутися. Вовче виття долітало тепер звідусіль, то ближче, то далі. Глупої ночі над прутом пагорба раз у раз спалахувало багато блискучих очей. Часом звірі підходили до самого камінного кільця. Аж ось біля розриву в ньому з’явився чималий силует, що нагадував вовка, який завмер, придивляючись до мандрівників. Він завив так, що їх усіх пройняв дрож, бо той вовк був капітаном і прикликав до себе зграю для нападу.
Ґандальф підвівся й пішов уперед, піднявши патерицю.
— Слухай, Сауронів Псе! — гукнув він. — Тут Ґандальф. Тікай, якщо ти цінуєш свою огидну шкуру! Якщо ввійдеш у це коло, я висушу тебе від хвоста до морди!
Вовк гаркнув і могутнім стрибком кинувся всередину. І тієї самої миті щось пружно забриніло. То Леґолас відпустив тятиву лука. Розляглося страхітливе волання, тінь завмерла в польоті й упала на землю; ельфійська стріла прошила тварюці горлянку. Пильні очі раптом згасли. Ґандальф і Араґорн зробили кілька кроків уперед, але пагорб спорожнів: зграя нишпорок утекла. Довколишня темрява втихомирилася і зітхання вітру вже не доносило до них жодного звуку.