— Ми зможемо знайти шлях, обігнувши їх із північного краю, — мовив Ґімлі. — Найперше, що варто зробити Загону, — це піднятись угору головною стежкою та поглянути, куди вона нас приведе. Навіть якби тут не було озера, ми не витягли би свого в’ючного поні цими-от східцями.
— Ми так чи так не візьмемо горопаху зі собою в Копальні, — сказав Ґандальф. — Дорога попід горами темна-претемна, там є перешийки та стрімчаки, якими він не пройде, навіть якщо пройдемо ми.
— Бідолашний старий Біл! — озвався Фродо. — Я про це не подумав. І бідолашний Сем! Цікаво, що він скаже на це?
— Мені прикро, — сказав Ґандальф. — Горопаха Біл був корисним супутником, і серце моє болить через те, що доведеться зараз покинути його напризволяще. Якби моя воля, я би мандрував порожнем і не брав зі собою тварин, особливо цього коника, якого так любить Сем. Я постійно боявся, що нас примусять зійти на цю дорогу.
День добігав до кінця, холодні зорі спалахували в небі високо над тим місцем, де сіло сонце, а тим часом Загін швидко, як тільки міг, піднявшись схилами, підійшов до озера збоку. Тут у найширшому місці воно простягалося не більше як на півверсти. Як далеко воно сягало на південь, за такого тьмяного освітлення сказати було неможливо; та північний його берег був не далі, ніж за версту від того місця, де стояли подорожні, а між кам’яними хребтами, які оточували долину, і краєм води, була ще ділянка відкритої землі. Вони квапились уперед, адже мусили здолати ще півтори-три версти, щоби дістатися до тієї точки на протилежному березі, куди спрямував їх Ґандальф; а потім їм іще належало відшукати двері.
Дійшовши до північного краю озера, подорожні натрапили на вузький струмок, що перетинав дорогу. Зелений і затхлий, він тягся до навколишніх пагорбів, ніби якась ослизла рука. Ґімлі, не вагаючись, зробив крок уперед, і виявилося, що води у струмку мало: не вище, ніж по кісточки, в найглибшому місці. Решта мандрівників вервечкою пішла слідом за Ґімлі, обережно ступаючи, бо під багнистими калюжами залягали слизькі та масні камені — ненадійна опора для ніг. Фродо аж пересмикнуло від огиди, коли його ступня торкнулася темної брудної води.
Щойно Сем, останній зі Загону, перевів Біла на суху землю протилежного берега, пролунав неголосний звук — хлюпання, а потім плюскіт, ніби риба, скинувшись, потривожила нерухоме доти плесо. Хутко повернувшись, побратими побачили у пригаслому світлі брижі з прутами чорних тіней: великі кола розбігалися озером від однієї далекої точки. До них долинуло булькотіння, а тоді все затихло. Сутінки дедалі глибшали, й останні відблиски західного сонця заступили хмари.
Ґандальф дуже поспішав, ішов сягнистими кроками, й інші наздоганяли його, як могли. Вони дісталися до смуги сухої землі між озером і бескидами: вузької, часто ледве п’ятнадцять сажнів завширшки, захаращеної валунами та камінням; але дорога все-таки знайшлася — довелося тільки міцно чіплятися за бескиди і триматися якомога далі від темної води. За півтори версти на південь уздовж берега Загін натрапив на падуби. Їхні стовбури та мертве гілляччя гнили на мілинах і були чи то залишками колишніх чагарів, а чи живоплоту, який раніше відгороджував дорогу від затопленої долини. Проте біля самої скелі росли два гінкі дерева — досі сильні та живі, найбільші з тих, які будь-коли бачив Фродо, чи то насправді, чи вві сні. Їхнє розлоге коріння повзло від стіни до води. Довкола нависали кручі, й ці падуби здавалися звичайнісінькими кущами, якщо дивитися на них із високої вершини Східців; але тепер вони здіймалися, міцні, темні та мовчазні, кидали густі нічні тіні мандрівникам під ноги і стояли, мовби вартові колони наприкінці дороги.
— Ну, ось ми нарешті й прийшли! — сказав Ґандальф. — Тут закінчується ельфійський шлях із Краю Гостролиста. Падуби були символом місцевого народу, тож їх висадили тут, аби позначити кінець його володінь; адже Західні Двері було споруджено головно для торгівлі з Володарями Морії. То було у щасливі дні, коли між народами різних рас іноді виникала тісна дружба, навіть між ельфами та ґномами.
— Дружба та обірвалася не з вини ґномів, — озвався Ґімлі.
— Проте я ніколи не чув, аби це сталося з вини ельфів, — відказав Леґолас.
— А я чув і те, і те, — сказав Ґандальф, — одначе зараз не судитиму про справедливість жодного твердження. Зате прошу принаймні вас двох, Леґоласе та Ґімлі, бути друзями і допомагати мені. Ви обидва мені потрібні. Двері зачинені й приховані, а що швидше ми їх знайдемо, то краще. Ніч уже не за горами!
Повернувшись до інших, він сказав:
— Доки я шукатиму, нехай кожен із вас приготується ввійти до Копалень. Тут, гадаю, нам доведеться попрощатися з нашим добрим поні та з клунками. Вам слід позбутися більшості речей, які ви взяли, щоби захищатися від лютої негоди: вони нам не знадобляться ні всередині, ні тоді, коли вийдемо з Морії та продовжимо мандри на Південь. Натомість кожен із вас має взяти частину вантажу, який ніс на собі поні, особливо їжу та міхи з водою.
— Ти ж не залишиш бідолашного старого Біла в цій забутій усіма місцині, пане Ґандальфе! — скрикнув Сем, розсердившись і засмутившись. — Я так точно не зможу, і край. Після того, скільки він пройшов і зробив!
— Пробач, Семе, — сказав чарівник. — Але коли відчиняться Двері, не думаю, що тобі вдасться затягти туди Біла — в довгу й темну Морію. Ти змушений будеш обирати між Білом і своїм господарем.
— Він піде за паном Фродо хоч би й у драконове лігво, якщо я поведу його, — заперечив Сем. — Це майже вбивство — відпустити його самого, коли довкола стільки вовків.
— Сподіваюся, саме майже, — сказав Ґандальф.
Він поклав руку на голову поні й тихо проказав:
— Іди, і нехай мої слова-обереги захищають і провадять тебе. Ти тварина мудра, багато чого навчився в Рівендолі. Торуй собі шлях туди, де знайдеш траву, а згодом рушай до Ельрондової оселі чи куди вже захочеш...
Ну, Семе, тепер він матиме такий самий шанс утекти від вовків і повернутися додому, як і ми.
Сем понуро стояв біля поні й нічого не відповідав. Біл, ніби розуміючи, що відбувається довкола, тицьнув його мордою і притулив носа до Семового вуха. Той розридався, незграбно розщепнув попруги, зняв клунки зі спини коника і жбурнув їх на землю. Інші розсортували речі, згромадивши те, без чого мусили обійтися, на купу та розподіливши між собою решту.
Завершивши це, вони взялися спостерігати за Ґандальфом. Але він, здавалося, просто байдикував. Стояв собі між двох дерев і витріщався на порожню скелясту стіну, ніби збирався просвердлити в ній дірку самим своїм поглядом. Ґімлі тинявся поблизу, постукуючи то тут, то там сокирою об камінь. А Леґолас притулився до скелі і мовби слухав.
— Ну, ось ми всі й готові, — сказав Мері, — а де Двері? Щось я їх не бачу.
— Ґномівські двері зроблено так, що, коли вони зачинені, їх не видно, — відповів Ґімлі. — Двері — невидимі, й навіть їхні творці не знайдуть їх та не відчинять, якщо таємницю їхню забуто.
— Проте цих не було створено як таємницю, відому лише ґномам, — озвався Ґандальф, раптом знову пожвавившись і обернувшись до побратимів. — Якщо речі не змінилися докорінно, то очі, які знають, чого шукають, можуть знайти потрібні знаки.
Він пішов до стіни. Рівно посередині між тінями дерев на ній було гладеньке місце, над яким чарівник провів руками туди й сюди, бурмочучи з кожним віддихом слова. Потому відступив назад.
— Дивіться! — сказав він. — Тепер ви щось бачите?
Місяць осявав сіру поверхню скелі, проте певний час ніхто ще нічого не помічав. Потім у тому місці, над яким почаклували руки чарівника, поволі з’явилися ледь видимі лінії, схожі на тендітні срібні судини, які розбігалися на камені. Спершу вони були не більшими за бліді ниточки павутини, такими тонкими, що лишень уривчасто мерехтіли, коли на них потрапляло світло місяця, та поступово ширшали й увиразнювалися, доки за ними вже можна було відгадати малюнок.