Згори, на висоті, до якої міг дотягнутися Ґандальф, стало видно арку, помережану ельфійськими літерами. Унизу, хоча ниточки де-не-де були розмиті чи обірвані, виступили контури ковадла та молота, увінчаних короною зі семизір’ям. Під цим зображенням проступили два дерева, кожне з яких мало на собі півмісяці. Найчіткіше, проте, світилася посередині дверей одинока зоря з багатьма променями.
— Дарінові емблеми! — скрикнув Ґімлі.
— А ось Дерево Високих Ельфів! — сказав Леґолас.
— І Зоря Дому Феанора, — сказав Ґандальф. — Їх виготовлено з ітильдину, що відбиває тільки місячне та зоряне світло і спить, доки його не торкнеться той, хто вимовить давно забуті в Середземні слова. Давно вже я не чув їх, тож мусив поринути у глибини пам’яті, перш ніж вони зринули в моїй голові.
— А що там за напис? — запитав Фродо, який силкувався розшифрувати літери на арці. — Я гадав, що знаю ельфійські літери, та прочитати це не можу.
— Ці слова написано ельфійською мовою Заходу Середзем’я Прадавніх Часів, — відповів Ґандальф. — Але вони не говорять нічого важливого для нас. Там сказано: Двері Даріна, Володаря Мори. Хай скаже друг і заходить. А нижче — дрібними та ледве помітними літерами дописано: Я, Нарви виготовив їх. Келебрімбор із Краю Гостролиста ці знаки накреслив.
— А що означає оте скаже друг і заходить? — запитав Мері.
— Це ж очевидно, — відповів Ґімлі. — Якщо ти друг, то скажи пароль, двері відчиняться, і ти зможеш увійти.
— Так, — сказав Ґандальф, — цими дверима, ймовірно, треба керувати словами. Деякі ґномівські брами відчиняються тільки в особливі періоди чи для певних осіб; інші мають замки та ключі, потрібні навіть тоді, коли знаєш усі належні періоди і слова. До цих дверей ключа немає. У Дарінові дні вони не були таємничими. І зазвичай стояли відчиненими, а тут сиділи вартові. А коли двері зачиняли, то кожен, хто знав слово-ключ, міг вимовити його й увійти. Принаймні так стверджує літопис, еге ж, Ґімлі?
— Так-так, — погодився ґном. — Однак, що то за слово, ніхто не пам’ятає. Нарві, його майстерність і цілий рід зникли з лиця землі.
— А хіба ти не знаєш цього слова, Ґандальфе? — здивовано запитав Боромир.
— Ні! — відказав чарівник.
На обличчях його супутників проступив переляк, і тільки Араґорн, який добре знав Ґандальфа, залишився мовчазним і незворушним.
— Тоді навіщо було тягти нас до цього триклятого місця? — скрикнув Боромир, озираючись на темну воду та здригаючись. — Ти сказав нам, що колись уже переходив через Копальні. Як таке могло статися, якщо ти не знаєш, як увійти?
— Відповідь на перше твоє запитання, Боромире, — мовив чарівник, — у тому, що я не знаю цього слова наразі. Та невдовзі ми це вирішимо. І, — додав він, блискаючи вогнем із-під кошлатих брів, — можеш також запитати, навіщо я здійснив усі свої вчинки, якщо вони раптом виявляться марними? Що ж до іншого твого запитання, то ти сумніваєшся в моїй історії? Чи в тебе не залишилося клепок у голові? Я ввійшов тоді з іншого боку. Я прийшов зі Сходу...
Якщо хочеш знати, то я скажу тобі, що двері ці відчиняються назовні. З внутрішнього боку їх можна відчинити навстіж руками. А ззовні їх не зрушить ніщо, крім наказу-закляття. Їх неможливо проштовхнути всередину.
— І що ти збираєшся робити? — запитав Піпін, якого не злякали насуплені брови чарівника.
— Постукати у двері твоєю головою, Переґріне Туку, — сказав Ґандальф. — Але якщо і це не зрушить їх із місця, але мені хоча би часину не допікатимуть дурними запитаннями, то я пошукаю слово-ключ...
Колись я чудово знав усі заклинання всіми ельфійськими, людськими й орківськими мовами, призначеними для такої мети. Навіть зараз можу пригадати зі стонадцять, не напружуючи пам’яті. Гадаю, мені знадобиться лише кілька спроб і не доведеться випитувати в Ґімлі слова таємної ґномівської мови, якої вони нікого не навчають. Слово-відмичка було ельфійське, як і напис на арці — це поза сумнівом.
Він знову приступив до скелі, легенько торкнувся патерицею центру срібної зірки, якраз під символом ковадла, і промовив наказовим тоном:
Срібні лінії втратили чіткість, але сірий камінь не ворухнувся.
Багато разів повторював він ці слова, то в різному порядку, то видозмінюючи їх. Тоді спробував інші заклинання, одне по одному, говорячи то швидше та гучніше, то повільніше і м’якше. Потому вимовив чимало окремих слів ельфійською. Нічого не відбулося. Скеля вивищувалася до нічного неба, на якому вже сяяли незліченні зорі, дмухав холодний вітер, а двері стояли міцно зачинені.
Ґандальф знову наблизився до стіни і, здійнявши руки, дедалі лютіше виголошував накази. Едро, едро! — кричав він і вдаряв патерицею скелю. Відчиняйся, відчиняйся! — волав і повторював цей заклик усіми мовами, якими коли-небудь говорили на Заході Середзем’я. Урешті-решт, кинув патерицю на землю, сів і замовк.
Тієї самої миті чуйні вуха вловили принесене вітром іздалеку вовче виття. Поні Біл стрепенувся від страху, Сем підбіг до нього і щось заспокійливо прошепотів.
— Не дай йому втекти! — сказав Боромир. — Здається, Біл нам іще знадобиться, якщо нас не знайдуть вовки. Ненавиджу цю огидну калюжу!
Тоді гондорець нахилився, підняв велику каменюку і пожбурив її далеко в темну воду.
Камінь бовтнув на дно з тихим сплеском, але відразу вслід за цим звуком почулися плюскіт і булькотіння. Поверхнею водойми, геть не там, де впав камінь, побігло густе ряботиння, поволі ширячись і розпливаючись аж до підніжжя скелі.
— Навіщо ти це зробив, Боромире? — запитав Фродо. — Я теж ненавиджу це місце і боюся. Не знаю, чого: не вовків чи темряви по той бік дверей, а чогось іще. Я боюсь озера. Не тривож його!
— Краще було би нам забиратися звідси! — сказав Мері.
— Чому би Ґандальфові швиденько щось не зробити? — запитав Піпін.
Але Ґандальф на них не зважав. Сидів, схиливши голову на руки, чи то у відчаї, чи у бентежній задумі. Знову долинуло траурне завивання вовків. Брижі на воді побільшали й наблизилися: деякі вже викочувалися на берег.
Несподівано, перелякавши своїх супутників, чарівник зірвався на ноги. Він сміявся!
— Є! — вигукнув. — Звісно, звісно! До смішного просто, як і всі загадки, коли знаєш відповідь.
Підібравши патерицю, він став біля скелі й дзвінким голосом вимовив: Меллон!
Зірка коротко зблиснула і знову згасла. Тоді раптом з’явились обриси велетенської брами, хоча раніше не було видно ні тріщини, ні жодного з’єднання на суцільній скелі. Брама спроквола розійшлася посередині, а потому почала відчинятися, п’ядь за п’яддю, доки обидві стулки дверей уперлися в стіни. У проймі помітно було тьмяні сходи, які стрімко здіймались угору, та при нижніх їхніх східцях лежала чорніша за ніч темрява. Мандрівники тільки очі вирячили від здивування.
— Зрештою, я таки помилився, — озвався Ґандальф, — і Ґімлі теж. З усіх нас найближчим до правди виявився Мері. Слово-ключ справді було написано на арці! Той напис слід було перекласти так: скаже «друг» і ввійде. Потрібно було тільки вимовити слово друг ельфійською — і двері відчинились. Отак просто. Занадто просто як для вченого хранителя премудрості в ці сповнені недовіри дні. Колись були щасливіші часи... А тепер — ходімо!
Чарівник зробив крок уперед, поставивши ногу на нижню сходинку. Але тієї миті сталося кілька подій. Фродо відчув, як щось ухопило його за щиколотку, і він, зойкнувши, упав. Поні Біл дико заіржав од страху, розвернувся і чкурнув у темряву якнайдалі від озера. Сем побіг за ним, а тоді, почувши крик Фродо, кинувся назад, плачучи та лаючись. Усі інші рвучко обернулись і побачили, що води озера клекочуть так, мовби з південного краю до них підпливало товпище змій.