— Чини так, як велить доля, володарю Араґорне, — промовив тоді Теоден. — Це, мабуть, і є твій життєвий присуд: топтати стежки, до яких іншим зась. Розлука ця завдає мені горя та відбирає сили, проте зараз я повинен їхати гірськими дорогами, не гаючи жодної миті. Прощай!
— Прощай, володарю! — відказав Араґорн. — Їдь назустріч великій славі! Прощавай і ти, Мері! Залишаю тебе в гарному товаристві — кращому, ніж ми сподівалися, коли гналися за орками до Фанґорну. Леґолас і Ґімлі, гадаю, поїдуть зі мною і далі. Проте ми тебе не забудемо.
— До зустрічі! — відповів Мері.
Нічого іншого не спало йому на гадку. Він почувався дуже малим, його бентежили та пригнічували всі ті похмурі слова. Зараз йому понад усе бракувало невичерпної Піпінової життєрадісності. Вершники готові були рушати, коні нетерпляче гризли вудила, а гобіт хотів, аби вони нарешті поїхали геть і щоби з усім цим було покінчено.
І Теоден озвався до Еомера, і здійняв руку, і гучно крикнув, і за його знаком усі Вершники рушили в дорогу. Вони помчали через Греблю до Падолу, а потому, різко звернувши на схід, обрали стежку, що огинала пагорби на відстані приблизно півтори версти й, повернувши на південь, ховалася серед пагорбів і зникала з очей. А Араґорн поїхав до Греблі й дивився вслід королівським людям, доки ті заглибились уже далеко в Паділ. Тоді він повернувся до Гальбарда.
— От і від’їхали троє, котрих я дуже люблю, і найменшого з них — чи не найбільше, — сказав Араґорн. — Він не знає, куди та пощо вирушив, але, навіть якби знав, то все одно поїхав би.
— У Ширі народ не великий, однак вартий багатьох добрих слів, — одказав Гальбард. — Там мало відомо про те, скільки праці ми доклали, убезпечуючи їхні кордони, та я їх не звинувачую.
— І ось наші долі переплелися, — додав Араґорн. — Але тут, на жаль, нам довелося попрощатися. Що ж, я повинен трохи попоїсти, а потім і ми будемо збиратись у дорогу. Ходімо, Леґоласе та Ґімлі! Мушу поговорити з вами, доки їстиму.
Вони разом повернулися до Бурґа, проте Араґорн іще якийсь час сидів мовчки, а решта чекала, доки він озветься.
— Ну-бо! — нарешті не втримався Леґолас. — Поговори з нами, й утішся, і струси тінь! Що трапилося з тобою, відколи ми сірого ранку приїхали до цього грізного місця?
— Я відбув страхітливу битву — грізнішу за ту, що була при Горнбурзі, — відповів Араґорн. — Я, друзі мої, зазирнув у Камінь Ортанка.
— Ти зазирнув у той триклятий чаклунський камінь! — скрикнув Ґімлі, а на його обличчі відобразилися страх і подив. — Ти щось сказав... йому? Навіть Ґандальф не наважився на таке знайомство...
— Ти забув, із ким розмовляєш, — суворо мовив Араґорн, і очі його зблиснули. — Чого ти боїшся? Що я, по-твоєму, міг розповісти йому? Хіба я приховував свій титул перед дверима Едораса? Ні, Ґімлі, — сказав чоловік уже лагідніше, й похмура маска злетіла з його лиця, яке тепер виглядало так, ніби Араґорн важко й невтомно працював кілька безсонних ночей поспіль.
— Ні, друзі мої, я законний власник того Каменя, тож маю право та силу, щоби ним користатися, — принаймні я в цьому переконаний... Право моє безсумнівне. А от щодо сили — її ледве вистачило.
І він глибоко вдихнув.
— Боротьба була запекла, втома після неї минає надто повільно. Я не сказав Ворогові жодного слова й урешті підкорив Камінь своїй волі. З цим Сауронові буде важко змиритись. І він побачив мене. Так, пане Ґімлі, він побачив мене, проте в іншій подобі, ніж ти бачиш мене тут. Якщо це допоможе йому, тоді я вчинив неправильно. Проте я так не думаю. Дізнатися, що я живий і ходжу по цій землі, — гадаю, від такого удару навіть йому замлоїть серце, бо досі Ворог цього не знав. Очі в Ортанку не впізнали мене під роганськими обладунками, проте Саурон не забув про Ісільдура та про Елендилів меч. І ось у годину, коли мали здійснитися його великі задуми, з’явились Ісільдурів нащадок і Меч, — я-бо показав йому перековане лезо. Ворог іще не такий могутній, аби не почувати страху, — ні, сумнів безперервно гризе його.
— Хай там як, а він підкорив величезні володіння, — зауважив Ґімлі, — й тепер ударить швидко.
— Квапливий удар рідко влучає в ціль, — відповів Араґорн. — Мусимо тиснути на Ворога і не чекати, коли він зробить перший хід. Розумієте, друзі мої, коли я опанував Камінь, то дізнався про розмаїті речі. На Ґондор з півдня насувається ніким не ждана жахлива небезпека, що поглине багато військової сили, яка натомість мали би захищати Мінас-Тіріт. Якщо цю небезпеку не зупинити, то, гадаю, ми втратимо Місто менш як за десять днів.
— Тоді ми його таки втратимо, — сказав Ґімлі, — бо кого можна послати на допомогу Мінас-Тіріту і хто встигне туди вчасно?
— Я не маю війська, щоби посилати його на допомогу Місту, тож мушу їхати сам, — відповів Араґорн. — Є лишень одна дорога через гори, яка приведе мене туди раніше, ніж усе буде втрачено, — це Стежки Мерців.
— Стежки Мерців! — скрикнув Ґімлі. — Це лиховісна назва, і, бачу, роганцям вона геть не до вподоби. Чи може живий пройти тим шляхом і не згинути? А навіть якщо ти і пройдеш, то як жменька звитяжців зупинить атаки Мордору?
— Жодна жива душа не скористалася тією дорогою, відколи сюди прийшли рогірими, — заперечив Араґорн, — бо вона для них закрита. Проте у скрутну годину Ісільдурів спадкоємець може піти нею, якщо наважиться. Слухайте! Ось що Ельрондові сини з Рівендолу переказали мені від свого батька, наймудрішого з мудрих: «Нехай Араґорн згадає про слова провидця та про Стежки Мерців».
— А що то за слова провидця? — запитав Леґолас.
— Так провістив Мальбет-Провидець у дні Арведуї, останнього короля Форноста, — сказав Араґорн:
— Авжеж, це таємничі шляхи, — сказав Ґімлі, — проте для мене вони не більш таємничі, ніж це віршування.
— Якби ти краще розумів його, то я попросив би тебе піти зі мною, — відказав Араґорн, — бо саме тим шляхом я вирішив податися. Та йду я туди не радо — тільки скрута жене мене. Тож ти можеш піти зі мною, тільки якщо сам захочеш, адже в дорозі на нас чекають важка праця та великий жах, а може, навіть щось страшніше.
— Я піду за тобою навіть Стежками Мерців, хай би куди вони вели, — сказав на це Ґімлі.
— І я з вами, — додав Леґолас, — бо я не боюся Мерців.
— Сподіваюся, забуті люди не забули, як треба битися, — спробував пожартувати ґном, — інакше їх і турбувати не варто.
— Про це ми дізнаємося, якщо нам поталанить добратися до Ереху, — сказав Араґорн. — Одначе клятва, яку ті люди порушили, полягала в тому, щоби боротися проти Саурона, відтак, аби дотримати її, їм таки доведеться битися. Бо в Ереху досі лежить чорний камінь, який, подейкують, Ісільдур привіз із Нуменору. Той камінь установили на пагорбі, й на ньому Гірський Король присягнув бути союзником Ісільдура, коли мій предок засновував королівство Ґондор. І коли Саурон повернувся і знову зріс на силі, Ісільдур покликав горян, аби вони дотримали клятви, проте ті не прийшли: в епоху Темноліття вони поклонялися Сауронові... Тоді Ісільдур сказав їхньому королеві: «Бути тобі останнім королем. І коли Захід стане могутнішим за Чорного Господаря, то на тебе та на твій народ спаде моє прокляття: не знатимете спочинку, аж доки дотримаєте клятви, яку ви дали. Адже війна ця триватиме незліченні роки, і до її завершення вас знову покличуть стати до бою». І вони втекли від Ісільдурового гніву, й не насмілилися вийти на війну на Сауроновому боці, й заховались у таємних місцинах серед гір, і не бачили інших людей, і поволі загинули серед безплідних пагорбів. Відтак жахливий дух Неприкаяних Мерців огорнув Погорби Ереху та всі довколишні землі, де мешкав той народ. Однак мій шлях веде мене туди, бо деінде годі знайти допомогу від живих.