Мері побачив чимало людей, котрі стояли, дивилися догори і щось бурмотіли; обличчя їхні були сірі й сумні чи налякані. Тож гобіт подався до короля з понурим серцем. Гірґон, гонець із Ґондору, випередив його, а крім них, там був іще якийсь чоловік, схожий на Гірґона і так само вдягнутий, але нижчий і кремезніший за посланця. Коли Мері ввійшов, той саме бесідував із Теоденом.
— Цей морок суне з Мордору, володарю, — сказав чоловік. — Він з’явився минулого вечора, щойно зайшло сонце. З пагорбів, що у Східній Стороні твого королівства, я побачив, як морок піднімається і виповзає на небо, й цілу ніч, доки я їхав, він сунув позаду, ковтаючи зорі. Тепер ця велика хмара нависла понад усіма землями звідси аж до Гір Тіні, й вона дедалі темнішає. Війна вже розпочалася.
Якусь часину король сидів мовчки. І нарешті озвався:
— Тож ми таки дожили до цього — до величної битви нашого часу, в якій загине безліч усього доброго. Та принаймні вже не потрібно ховатися. Ми помчимо прямим шляхом, відкритою дорогою, що є духу. Збір розпочнемо негайно і не чекатимемо на тих, хто затримався. Чи достатньо запасів у Мінас-Тіріті? Бо якщо нам слід їхати якомога швидше, то в дорогу зі собою ми візьмемо зовсім небагато: лише стільки води та їжі, щоби мати сили для битви.
— У нас є величезні запаси, які ми віддавна поповнювали, — відповів Гірґон. — Тож можете мчати якомога швидше і майже порожнем!
— Отож, гукай герольдів, Еомере! — наказав Теоден. — Хай Вершники шикуються!
Еомер вийшов, і відразу ж у Схові заграли сурми, і з понизь їм відповіла безліч інших, але голоси їхні вже не здавалися Мері такими дзвінкими й хоробрими, як напередодні. У важкому повітрі вони звучали глухо та різко, звучали зловісно.
Тоді король звернувся до Мері.
— Я їду на війну, пане Меріадоку. Вже незабаром стану на ту дорогу. Тож звільняю тебе від служби, проте не від дружби. Ти житимеш тут і, якщо захочеш, служитимеш Володарці Еовин, яка правитиме народом замість мене.
— Але... але, володарю... — Мері затнувся. — Я запропонував тобі свій меч. Я не хочу розлучатися з тобою так, Королю Теодене. Усі мої друзі подалися на битву, і я не хочу осоромитися, залишившись тут.
— Ми їдемо на конях, високих і прудких, — відказав Теоден, — і, хоча серце в тебе велике, ти не впораєшся з такою твариною.
— Тоді прив’яжи мене до спини котрогось зі скакунів чи підвісь до стремена абощо... — наполіг Мері. — Доведеться довго бігти — то я бігтиму, якщо не зможу їхати верхи, навіть якщо дощенту зітру собі ноги і доберуся до Мінас-Тіріта за багато тижнів після вас.
Теоден усміхнувся.
— Що ж, коли так, то краще я вже везтиму тебе на Снігогриві, — мовив він. — Принаймні до Едораса, щоби поглянути на Медусельд, — бо саме туди я прямую. Але доти і Гладун цілком може везти тебе, бо справжні перегони розпочнуться, коли ми спустимося на рівнини.
Тоді підвелась Еовин.
— Ходімо, пане Меріадоку! — мовила вона. — Я покажу спорядження, яке я приготувала для тебе.
І обоє вийшли зі шатра.
— Араґорн, від’їжджаючи, попрохав мене лише про одне, — пояснила Еовин, коли вони йшли між наметів, — аби я озброїла тебе для битви. Я пообіцяла йому виконати це, як зумію. Серце підказує мені, що військове спорядження стане тобі у пригоді.
Тож Еовин повела Мері до одного з куренів у тому кутку, де мешкали королівські вартові. Зброяр виніс їм невеликий шолом, круглий щит і решту спорядження.
— Ми не знайшли панцира, що пасував би тобі, — мовила панна, — і нам забракло часу викувати для тебе кольчугу, проте ось — візьми цей міцний шкіряний камзол, пояс і ніж. Меча ти маєш.
Мері вклонився, а Еовин показала йому щит, схожий на той, який отримав Ґімлі, зі зображенням білого коня.
— Візьми ці речі, — сказала Еовин, — і нехай вони принесуть тобі успіх! Бувай наразі, пане Меріадоку! Проте, можливо, ми ще зустрінемося: ти і я.
Отак і лучилося, що пітьма дедалі густішала, а Король Марки готувався вести своїх Вершників дорогою на Схід. На серцях у них було тяжко, а багато хто в темряві аж тремтів од страху. Проте то був суворий народ, вірний своєму володареві, тож тільки дехто наважився плакати чи нарікати уголос, навіть у Схові, де прихистилися біженці з Едораса: жінки, діти і старці. Над ними нависла судьба, та вони зустріли її мовчанням.
Швидко збігло дві години, й ось король уже сидів на своєму білому скакуні, шерсть якого аж мерехтіла в напівтемряві. Теоден здавався рославим і гордовитим, хоча волосся, що струменіло з-під його високого шолома, було біле, як сніг. І багатьох людей дивував його вигляд, і дух їхній підносився, бо король уже не був згорбленим і боязким.
Там, на широких пониззях гомінкої ріки, вишикувались у бойовому порядку кільканадцять загонів Вершників — добрих п’ять сотень і ще п’ятдесят воїнів при повному озброєнні та ще не одна сотня людей зі запасними кіньми і з легким спорядженням. Озвалася єдина сурма. Король здійняв руку — і військо Марки мовчки виступило в путь. Першими рухалися дванадцять уславлених Вершників із королівського дому. Опісля їхали король і Еомер — праворуч од нього. Він щойно попрощався зі сестрою, вгорі у Схові, і його гнітив спогад про це, все ж усі Еомерові думки линули вперед — випереджаючи дорогу, що прослалася перед ними. За королем їхав Мері на Гладуні, а поряд — ґондорські гінці та ще дванадцятеро королівських придворних. Усі проїздили повз довгі ряди людей, котрі зі суворими обличчями завмерли в очікуванні. А наприкінці ряду один із них звів очі й кинув на гобіта пронизливий погляд. Коли ж Мері глянув на воїна у відповідь, то йому здалося, що той юнак був нижчий і стрункіший за інших. Гобіт помітив блиск його сірих ясних очей і раптом здригнувся, бо збагнув, що це обличчя людини, котра втратила надію і вирушає на пошуки смерті.
Військо спускалося сірою дорогою вздовж Сніготоків, що несли свої гомінкі води камінням, минаючи маленькі села Нижнього Капища та Верхнього Потоку, а з численних темних дверей на воїнів дивилося чимало сумних жіночих очей. Отак — без ріжків, без арф і без мелодики людських голосів — розпочався великий похід на Схід, оспіваний у роганських піснях, що їх складали різні покоління людей, котрі жили опісля.