Піпін протиснувся наперед, коли ті двоє проходили під світильником в арці брами, і затамував подих, побачивши Фарамирове обличчя. То було обличчя мужа, котрий звідав неймовірний страх чи муку, проте зумів це перебороти і був спокійний. Величний і суворий був Фарамир, коли стояв коротку мить, розмовляючи зі сторожею. І гобіт пильно придивився до нього і помітив, як сильно він нагадує свого брата Боромира, якого Піпін уподобав од самого початку, бо йому припало до душі гордовите, проте ласкаве поводження великого воїна. Та раптом гобітове серце відгукнулося до Фарамира таким почуттям, якого раніше в ньому не було. Перед ним стояв чоловік, оточений ореолом високої шляхетності — такої, яка часом проявлялася в Араґорні, хоча, напевно, не настільки високої, незмірної та віддаленої, — один із Королів Людей, народжених надто пізно, проте позначений мудрістю і сумом Старшої Раси. Й Піпін збагнув, чому Береґонд вимовляв його ім’я з такою любов’ю. Фарамир був тим капітаном, за котрим воїни підуть навіть під тінь чорних крил.
— Фарамир! — гукнув гобіт уголос разом із усіма. — Фарамир!
І Фарамир, почувши його дивний голос серед загального галасу міщан, повернувся, глянув на нього і завмер, уражений.
— Звідки ти взявся? — запитав ґондорець. — Півмірок... у строї Вежі! Звідки?..
Тієї миті до нього підступив Ґандальф і мовив:
— Він приїхав разом зі мною з країни півмірків. Він приїхав зі мною. Не варто нам стовбичити тут. Ще багато слід сказати і зробити, а ти стомлений. Він піде з нами. Власне, він мусить піти з нами, бо, якщо тільки не забув про свої нові обов’язки ще швидше, ніж я, о цій годині повинен знову навідати свого пана. Ходімо, Піпіне, йди за нами!
Тож невдовзі вони дісталися до особистих покоїв Володаря Міста. Довкола жарівниці з вугіллям стояли глибокі крісла, слуги принесли вино. Піпін, якого було ледве видно з-поза Денеторового трону, майже забув про втому — так пильно дослухався до всього, про що тут мовилося.
Узявши скибку білого хліба і ковтнувши вина, Фарамир сів на низький стілець ліворуч од батька. Трохи осторонь і праворуч сидів Ґандальф — у кріслі з різьбленого дерева, — і спершу могло здатися, що він спить. Фарамир почав розмову з розповіді про завдання, на виконання якого поїхав десять днів тому, і переказав вісті про Ітілієн та про пересування Ворога і його союзників, а також згадав про бій на дорозі, під час якого було переможено людей із Гараду та їхнього могутнього звіра. Капітан розповідав своєму панові про такі події, про які тут чули не вперше: про дрібні випадки прикордонної війни, які тепер здавалися марними та непотрібними, не вартими слави.
Та раптом Фарамир зиркнув на Піпіна.
— І от ми дійшли до найдивнішого, — сказав він. — Адже це не перший півмірок, якого я бачив, — не перший, котрий прийшов із північних легенд на Південні Землі.
При цих словах Ґандальф стиснув бильця крісла, проте промовчав і поглядом спинив скрик, ладний зірватися з Піпінових уст. А Денетор поглянув на їхні обличчя й хитнув головою, ніби давши зрозуміти, що прочитав там значно більше, ніж було сказано, і значно раніше. Повільно, доки інші мовчки сиділи і слухали, Фарамир переповів свою історію, здебільшого стежачи очима за Ґандальфом, хоча раз у раз погляд його перебігав на Піпіна, мовби для того, щоб освіжити спогад про тих півмірків, яких він бачив давніше.
Фарамир розповідав про зустріч із Фродо та його служкою і про події біля Геннет-Аннуну, а Піпін тим часом помітив, що Ґандальфові руки ледь дрижать, стискаючи різьблене дерево. Зараз вони здавалися білими й дуже старими, і, дивлячись на них, Піпін аж затремтів од страху, усвідомивши, що Ґандальф, сам Ґандальф, вельми непокоївся і навіть боявся. Повітря в кімнаті було задушливе та нерухоме. Нарешті Фарамир заговорив про прощання з мандрівниками і про їхнє рішення йти до Кіріт-Унґолу. Тоді його голос стих, він похитав головою і зітхнув. А Ґандальф зірвався на ноги.
— Кіріт-Унґол? Морґульська Долина? — перепитав він. — Час, Фарамире, час? Коли ти з ними попрощався? Коли вони мали б дістатися до тієї триклятої долини?
— Я попрощався з ними вранці два дні тому, — відповів Фарамир. — Звідти до долини Морґульдуїну десять миль, якщо вони пішли просто на південь, і відтак до проклятої Вежі їм іще три милі ходу на захід. Найшвидше вони дійдуть туди сьогодні, хоча досі, напевно, не добулися до Вежі. Я розумію твій страх. Але темрява розповзається не через нерозважний учинок двох гобітів. Вона з’явилася напередодні ввечері, й за ніч цілий Ітілієн накрила тінь. Очевидно, Ворог давно спланував напад на нас, і час його було визначено ще тоді, коли маленькі мандрівники були при мені.
Ґандальф крокував долівкою.
— Вранці два дні тому... приблизно три дні подорожі! Чи далеко те місце, де ви розійшлися?
— Приблизно шістнадцять миль звідси за летом птаха, — відповів Фарамир. — Та я не міг приїхати раніше. Учора я розташувався на Кайр-Андросі — довгому острові на Ріці, північніше від Міста, який досі належить нам, і коней ми тримаємо там на ближньому березі. Коли насунулася темрява, я зрозумів, що потрібно квапитися, тож поїхав звідти, взявши ще трьох людей, для котрих вистачило коней. Решту свого загону я вирядив як підкріплення гарнізону на бродах Осґіліата. Сподіваюся, я вчинив правильно?
І він поглянув на батька.
— Правильно? — скрикнув Денетор, і його очі раптом спалахнули. — Чому ти запитуєш? Ти командував тими людьми. Чи ти хочеш, аби я оцінив усі твої вчинки? Ти принижуєшся в моїй присутності, проте вже давно йдеш власним шляхом і не дослухаєшся до моїх порад. Розумієш, ти говорив уміло, як завжди, та я добре бачив, що ти не зводиш очей із Мітрандіра, ніби звіряєшся, чи правильно кажеш і чи не бовкнув, бува, зайвого. Твоє серце давно вже належить йому... Та, сину мій, твій батько старий, але не здитинілий. Я вмію бачити і чути, бо такий мені випав жереб, тож мало того, що ти лише привідкрив чи й узагалі замовчав, приховано від мене. Я знаю відповідь на багато загадок. О горе, горе, мій Боромире!
— Якщо мої вчинки завдають вам прикрощів, батьку, — відказав Фарамир тихо, — то краще би ви заздалегідь мені дорадили, ніж гнітити мене тепер таким присудом.
— Невже це змінило би твоє рішення? — запитав Денетор. — Гадаю, ти все одно діяв би так само. Я добре тебе знаю. Ти постійно хочеш здаватися величним і щедрим, наче стародавній король, милостивий і лагідний. Це, можливо, пасує представникові високого роду, та лише тоді, коли він має владу і править у спокої. Проте в години розпачу за лагідність одна відплата — смерть.
— Нехай буде так, — сказав Фарамир.
— Нехай буде так! — скрикнув Денетор. — Але смерть не лише твоя, Володарю Фарамире, смерть також і твого батька, й цілого твого народу, який ти мав захищати замість Боромира, якого вже немає з нами.
— А ви, отже, хотіли б, — мовив Фарамир, — аби я з ним помінявся місцями?
— Так, дуже хотів би, — відповів Денетор. — Боромир був вірний мені, а не служив на побігеньках у чарівника. Він би не забув про батькову скруту і не проґавив би того, що подарувала доля. Він би приніс мені величний подарунок.
На мить Фарамир не стримався.
— Тоді я попрошу вас, батьку мій, пригадати, чому саме я, а не він був тепер в Ітілієні. Я прислухався щонайменше до однієї вашої поради — нещодавно. Саме Володар Міста відрядив Боромира на ту виправу.
— Не розворушуй трутизни в чаші, що її я сам зготував для себе, — відказав Денетор. — Чи ж я не відчував, як вона щоночі обпікає мені язика, звістуючи, що найгіркішим буде осад на дні? Так воно і сталося. Хай би було інакше! Хай би та річ потрапила мені до рук!