— Де ж Вершники Рогану?
Щиро кажучи, Фарамир їхав із Міста не з власної волі. Бо ж Володар Мінас-Тіріта був господарем на Раді й того дня не мав бажання розкланюватися перед іншими. Раду скликали рано-вранці. Усі капітани постановили, що з огляду на загрозу з Півдня в них надто мало сил, аби завдати Ворогові самостійного удару, хіба якби раптом приїхали Вершники Рогану. А доти їм належить виставити воїнів на стінах і чекати.
— І все-таки, — озвався Денетор, — ми не повинні так легко здавати зовнішню оборону — Раммас, відбудований такою важкою працею. За перехід через Ріку Ворог має заплатити дорого. Щоби напасти на Місто цілою потугою, він не зможе влаштувати переправу ні на півночі від Кайр-Андросу, бо там усюди болота, ні з півдня з боку Лебенніну, бо там Ріка дуже широка, тому для переправи знадобиться багато човнів. Тож найважчого удару слід сподіватися в Осґіліаті, де Боромир уже колись зупинив був його.
— Тоді було тільки випробування сили, — сказав на це Фарамир. — А сьогодні ми можемо змусити Ворога десятикратно заплатити за наші втрати при переправі, та все одно жалкуватимемо про це. Бо йому втрата цілого війська завдасть менше шкоди, ніж нам — загибель одного загону. І тим, хто відступатиме полями, якщо Ворогові таки пощастить узяти броди, загрожуватиме велика небезпека.
— А як щодо Кайр-Андросу? — запитав Принц Дол-Амроту. — Якщо захищати Осґіліат, то і його слід убезпечити. Не забуваймо про небезпеку ліворуч. Рогірими можуть приїхати, а можуть — і ні. А Фарамир розповів нам про чималу військову потугу, що стікалася до Чорної Брами. Тож звідти тепер може вийти не одна армія, вдаривши не лише по одній переправі.
— Війна — це повсякчасний ризик, — відказав Денетор. — На Кайр-Андросі є наші люди, а більше ми наразі не можемо нікого туди відрядити. Проте я не здам Ріки та Пеленнору без бою — ні, якщо серед вас знайдеться капітан, котрому стане мужності виконати наказ його володаря.
Усі замовкли. Та невдовзі озвався Фарамир:
— Я не суперечу вашій волі, пане. Ви втратили Боромира, тож я піду і зроблю все, що зможу, замість нього — якщо ви накажете.
— Я наказую, — мовив Денетор.
— Тоді прощавайте! — відказав Фарамир. — Але якщо я повернуся, думайте про мене краще.
— Це залежить від того, як саме ти повернешся, — відповів Денетор.
І Ґандальф був останнім, хто розмовляв із Фарамиром, перш ніж той поїхав на схід.
— Не зрікайся свого життя в поспіху чи через гіркоту на душі, — сказав чарівник. — Ти ще будеш потрібен тут, і не лише для воєнних справ. Батько любить тебе, Фарамире, й він іще згадає про це. Прощавай!
Отож, Володар Фарамир знову виїхав із Міста, взявши зі собою стільки вояків, скільки захотіло до нього долучитись і скільки можна було йому надати без шкоди для захисту Мінас-Тіріта. Люди дивилися зі стін крізь пітьму в напрямку зруйнованого Осґіліата і думали, що чекає там на цей загін, бо вдалині нічого не було видно. Інші ж, як завжди, зиркали на північ і рахували милі до Теодена в Рогані.
— Чи приїде він? Чи згадає про давній союз? — питали ґондорці.
— Так, він приїде, — наполягав Ґандальф, — навіть якщо буде вже надто пізно. Та подумайте! Червона Стріла прибула до Теодена щонайшвидше два дні тому, а з Едораса до нас чимало довгих верст.
Коли надійшли новини, вже знову споночіло. Від бродів примчав воїн і повідомив, що з Мінас-Морґула виступило військо й уже наближається до Осґіліата, а до нього долучаються полки з Півдня — жорстокі та високі гарадрими.
— І ще ми довідалися, — сказав посланець, — що їх очолює Чорний Капітан, і страх лине перед ним через Ріку.
Тими лиховісними словами завершився третій день, що минув після Піпінового прибуття до Мінас-Тіріта. Мало хто міг спати, бо надії на те, що навіть Фарамирові пощастить довго втримувати броди, майже не було.
Наступного дня, хоча темрява остаточно згустилася й уже не чорніла — вона ще важче навалилася на серця людей, і їх охопив нездоланний жах. Невдовзі знову надійшли погані вісті. Ворог здобув переправу на Андуїні. Фарамир відступав до Пеленнорської стіни, стягуючи своїх солдатів до Фортів на Насипній Дорозі, та недругів було вдесятеро більше.
— Якщо Фарамирові взагалі поталанить перетнути Пеленнор, то вороги наступатимуть йому на п’яти, — повідомив посланець. — Вони дорого заплатили за переправу, проте не так дорого, як ми сподівались. Усе було добре сплановано. Лише тепер виявилося, що вони заздалегідь потайки будували численні плоти і баржі у Східному Осґіліаті. Вороги роїлися довкола, ніби жуки. Проте поразки нам завдав Чорний Капітан. Мало хто може стерпіти й витримати бодай поголос про його наближення. Навіть власні солдати бояться його і ладні повбивати себе за його наказом.
— Тоді там я потрібен дужче, ніж тут, — мовив Ґандальф і відразу ж поїхав, а його мерехтлива постать незабаром зникла з очей.
Цілу ту ніч Піпін, самотній і безсонний, стояв на стіні й пильно вдивлявся на схід.
Щойно вдарили дзвони дня — блюзнірський спомин у темряві без світла, — гобіт помітив, як удалині зблиснув вогонь, десь там, у тьмяних просторах, де стояли стіни Пеленнору. Вартові голосно закричали, й усі люди в Місті стали до зброї. Відтоді в небі раз у раз спалахували червоні заграви, а крізь важке повітря долинав глухий гуркіт грому.
— Стіну взято! — волали воїни. — У ній пробивають діри! Вони йдуть сюди!
— Де Фарамир? — налякано кричав Береґонд. — Тільки не кажіть, що він загинув!
Перші новини приніс Ґандальф. Він разом зі жменькою вершників приїхав пізно вранці, супроводжуючи валку возів, куди поскладали всіх поранених, котрих пощастило врятувати з румовища біля Фортів на Насипній Дорозі. Чарівник одразу подався до Денетора. Володар Міста сидів у високому покої понад Залою Білої Вежі. Біля нього був Піпін. Денетор видивлявся темними очима крізь тьмяні вікна на північ, на південь і на схід, ніби бажаючи пронизати морок зловісної долі, що оточував його зусібіч. Найчастіше він дивився на Північ і на мить завмирав, прислухаючись, мовби його вуха завдяки якомусь споконвічному вмінню могли почути цокіт копит на далеких рівнинах.
— Фарамир приїхав? — запитав Намісник.
— Ні, — відказав Ґандальф. — Але він був іще живий, коли я покидав його. Та капітан вирішив залишитися з ар’єргардом, аби відступ Пеленнором не перетворився на бійню. Можливо, він зуміє досить довго втримувати своїх людей разом, однак я не певен. Фарамир зітнувся з надто могутнім ворогом. З тим, кого я сам боявся.
— Невже з Темним Володарем? — скрикнув Піпін, забувши від страху про належне йому місце.
Денетор гірко засміявся.
— Ні, ще ні, пане Переґріне! Він вийде лише для того, щоби поглумитися з мене, коли вже все буде втрачено. Він використовує інших як свою зброю. Так чинять усі великі володарі, якщо їм не бракує мудрості, пане півмірку. Інакше чому би я сидів тут, у своїй вежі, міркуючи, спостерігаючи та вичікуючи, не пощадивши навіть власних синів? Адже я і сам усе ще можу тримати булаву.
Він підвівся, відкинув свого довгого чорного плаща, і — о диво! — Денетор був одягнений у лати й підперезаний довгим мечем: із великим руків’ям і у срібно-чорних піхвах.
— Так я ходив і так ось уже багато років спав, — сказав він, — аби з віком тіло не стало м’яким і боязким.
— А проте нині один із найжахливіших капітанів Барад-дŷра вже захопив твої зовнішні стіни, — дорікнув Ґандальф. — Король прадавнього Анґмара, Чорнокнижник, Примара Персня, Володар Назґŷлів, спис жахіття в Сауроновій руці, тінь відчаю.
— Тоді, Мітрандіре, ти маєш ворога, рівного собі, — сказав Денетор. — Щодо мене, то мені вже давно відомо, хто є головним капітаном Темної Вежі. Це все, з чим ти приїхав до мене? Чи, може, ти відступив, бо зустрів сильнішого за себе?
Піпін аж здригнувся, боячись, що Ґандальф вибухне раптовим гнівом, одначе страх гобіта був безпідставний.
— Може, й відступив би, — тихо відказав чарівник. — Але нам іще не час мірятися силою. І якщо сказане в давнину — правда, то анґмарський король загине не від руки мужа, бо судьба, що чекає на нього, прихована від Мудрих. Утім можливе й таке, що Капітан Відчаю ще заощаджує свій запал. Він керує своїми військами згідно з тією мудрістю, про яку щойно згадував ти: з тилу, женучи уперед ошалілих од страху рабів... Що ж до мене, то я приїхав радше для того, щоби подбати про зцілення поранених, адже Раммас розбито від краю до краю, і невдовзі морґульські війська продеруться крізь нього в різних місцях. І я прийшов головно для того, щоби повідомити про це. Незабаром на полях розпочнеться битва. Треба підготувати бойову вилазку. І нехай то будуть люди на конях. Вони стануть нашою короткою надією, бо ворогам наразі бракує хіба єдиного — вершників.