Метушливі, наче мурахи, орки без упину колупали землю, риючи глибокі траншеї, які утворювали велетенські кола на відстані пострілу з лука від стін. Щойно траншея була готова, її заповняли вогнем, хоча як його запалювали і чим живили — майстерністю чи чарами, — того ніхто не бачив. Орки вовтузилися так цілісінький день, а люди з Мінас-Тіріта дивилися на їхню роботу, не маючи змоги її перервати. Щойно всі ряди траншей було вирито, з’явилися великі вози. І невдовзі ще більше ворожих загонів, кожен під прикриттям траншеї, взялися встановлювати гігантські механізми для метання ядер. На стінах Міста не було жодної катапульти, такої великої чи далекобійної, щоби покласти край тому жахіттю.
Спершу люди сміялись і не особливо боялися цих механізмів. Адже головний мур Міста був дуже високий і надзвичайно товстий (його спорудили раніше, ніж уміння нуменорців у вигнанні зійшли нанівець), а зовнішня поверхня того муру нагадувала Вежу Ортанк: була така сама міцна, чорна та гладка, непробивна для сталі чи для вогню, її неможливо було зрушити, бо для того мусила б здригнутися до самих основ земля, на якій стояв той мур.
— Ні, — казали люди, — навіть якщо Безіменний особисто виступить проти нас, то й він не зайде сюди, доки ми живі.
Та дехто сумнівався:
— Доки ми живі? Чи це надовго? Він має таку зброю, що зрівняла зі землею вже не одну твердиню, відколи існує світ. Голод. Дороги перекрито. Роганці не приїдуть.
Але механізми не стріляли навмання в непохитний мур. Наступом на найзатятішого ворога Володаря Мордору керував не розбійник і не орківський ватажок. Ним командувала влада підступного духа. Щойно гігантські катапульти було встановлено — з великим галасом, зі скрипом линв і лебідок, — орки почали метати ядра у висоту, й ті, пролітаючи над зубчастою стіною, з гуркотом падали в перше коло Міста, де завдяки таємничим чарам чимало з них, ударившись об землю, вибухало вогнем.
У першому колі Міста от-от могла зайнятися пожежа, тому всі, хто не мав іншої роботи, гасили полум’я, що розгоралось у різних кутках. А тим часом на голови захисників, окрім великих ядер, посипався ще й інший град, не такий руйнівний, але ще жахливіший. Він падав усюди: на вулицях і у провулках за Брамою — невеликі круглі снаряди, які не горіли. Та коли люди побігли поглянути, що воно таке, то враз закричали і заплакали. Вороги обстрілювали Місто головами всіх тих, хто загинув під час боїв в Осґіліаті, на Раммасі чи на полях. На ті голови страшно було дивитися, бо одні були розтрощені та безформні, а другі жорстоко порубані, проте на деяких обличчях іще можна було розгледіти певні риси, і видно було, що всі ці люди померли в муках і всіх їх було тавровано знаком Ока-без-повік. Голови було спаплюжено та зневажено, і майже в усіх ґондорці впізнавали знайомих, котрі раніше гордо виступали в обладунках, або обробляли поля, або приїздили до Міста на вихідні зі зелених долин між пагорбів.
Даремно люди трясли кулаками у бік безжалісних ворогів, котрі роїлися перед Брамою: ті не зважали на лайки і не розуміли говірок західних людей, а лише хрипко покрикували, як звірі чи птахи-трупоїди. Натомість у Мінас-Тіріті невдовзі багатьом захисникам забракло сміливості, щоби вистояти чи тим паче кинути виклик мордорським військам. Адже Володар Темної Вежі мав зброю, що діяла швидше, ніж голод, — страх і відчай.
Знову з’явилися назґŷли: їхній Темний Володар зріс на силі й повів армії на війну, тож їхні голоси, котрі несли тільки його волю та лють, стали ще більш лихими і моторошними, ніж до того. Потвори без упину кружляли над Містом, ніби стерв’ятники, які тільки й чекають, аби напхати своє воло плоттю приречених людей. Їх не було видно, до них не можна було дострелити, проте їхня присутність постійно давалася взнаки, а їхні смертоносні голоси розтинали повітря. З кожним новим скриком ці голоси дедалі важче — не легше! — було зносити. Урешті, навіть найвідважніші воїни падали на землю, щойно над ними пролітала прихована крилата загроза, а ті, котрі втримувалися на ногах, упускали з тремтячих рук зброю, бо їхній мозок затуманювала чорнота, і вони вже думали не про війну, і навіть не про те, як заховатися, відповзти кудись якнайдалі — вони думали про смерть.
Упродовж того скорботного дня Фарамир лежав на постелі в одному з покоїв Білої Вежі, його мучила страхітлива гарячка, і хтось припустив, що він «помирає», а незабаром оте «помирає» вже переказували з уст в уста люди на стінах і на вулицях. Біля Фарамира сидів його батько, мовчав, спостерігав за сином і геть занедбав захист Міста.
Піпін уперше в житті зіткнувся з таким лихом — навіть у лапах урукгаїв було не так жахливо. Його обов’язком було стояти і чекати при своєму Володарі, й він стояв і чекав, забутий, при дверях неосвітленого покою, намагаючись опанувати власні страхи. Гобітові здавалося, ніби Денетор старіє в нього на очах, ніби щось зламало його непоступливу волю, і суворий його дух скорився долі. Можливо, до цього спричинилося горе чи каяття? Піпін бачив сльози на обличчі, яке раніше ніколи не знало сліз, і це було витримати важче, ніж гнів.
— Не плачте, пане, — звернувся до Намісника гобіт, затинаючись. — Може, він іще одужає. Ви Ґандальфа про це не запитували?
— Не згадуй при мені чарівників! — відказав Денетор. — Уже загинула навіть примарна надія. Ворог знайшов його, і тепер його влада зростає, він бачить усі наші думки, й усе, що ми робимо, нас самих і знищує... Я марно вирядив свого сина назустріч небезпеці, без удячності, без благословення — й ось він лежить, і отрута розтікається його тілом. Ні, ні, хоч би що сталося далі в цій війні, мій рід обривається, занепадає Дім Намісників. Убогий народець правитиме останніми залишками роду Королів Людей, котрі переховуватимуться серед пагорбів, доки їх виб’ють усіх до ноги.
У ту мить до дверей підійшов чоловік і гукнув Володаря Міста.
— Ні, я не зійду до вас! — відказав той. — Я повинен бути поряд зі сином. Він іще може подати голос перед смертю. А вона вже близько. Нехай вас веде хто завгодно, хоч би й той Сірий Дурень, але і його надія зійшла на пси. Я залишаюся тут.
Отак Ґандальф став на чолі вирішальної оборони Міста Ґондору. І там, де він з’являвся, серця людей знову підносились, а крилаті тіні зникали зі споминів. Чарівник невтомно їздив од Цитаделі до Брами, з півночі на південь уздовж муру, і його постійно супроводжував Принц Дол-Амрота у блискучому обладунку. Бо він і його лицарі досі трималися як вельможі істинно нуменорської крові. Ґондорці, котрі бачили їх, пошепки говорили:
— Напевно, старовинні легенди не збрехали: той народ і справді ельфійської крові, бо колись давно в тій землі мешкав народ Німродель.
І тоді хтось у тому страхітливому мороці виводив кілька куплетів «Пісні про Німродель» чи іншої пісні з Долини Андуїну — з тих, що їх співали в минулі роки.
Проте, щойно Ґандальф і Принц від’їздили, довкола людей знову змикалася пітьма, серця їхні холонули і звитяга Ґондору вичахала на попіл. І так поволі минув тьмяний день страхів і настала темрява сповненої відчаю ночі. У першому колі Міста лютував ніким не стримуваний вогонь, і гарнізону, що стояв на зовнішньому мурі, у багатьох місцях уже було відрізано шлях до відступу. Та вірних воїнів, котрі залишилися на своїх постах, було мало: більшість утекла за другу браму.
На протилежному краю поля бою ворог поспіхом споруджував мости через Ріку, доправляючи дедалі більше військових знарядь і солдатів під стіни Міста. І от опівночі нарешті розпочався наступ. Авангард мордорських армій пройшов через вогняні траншеї численними обхідними стежками, прокладеними заздалегідь. Чорні вояки рухалися великими групами, цілими юрмищами і не зважали на втрати, яких їм завдавали лучники з муру. Втім, стрільців і справді було надто мало, щоб істотно зашкодити ворогові: проте відсвіти вогню вихоплювали багато мішеней для стріл тих управних лучників, котрими колись пишався Ґондор. Тоді, збагнувши, що хоробрих Міста ще не впокорено, прихований Капітан повів свою потугу вперед. Й у темряві поволі котилися до мети велетенські обложні вежі, споруджені в Осґіліаті.