Прибрамна Сторожа була вдягнена в чорне, мала шоломи дивної форми з високими гребенями та з довгими, що прилягали впритул до обличчя, захисними пластинами для щік, а вгорі було припасовано оздоби у вигляді білих крил морських птахів. Шоломи переливалися срібним полиском, бо насправді їх виготовили з мітрилу, а самі вони були успадкованими реліквіями — свідоцтвами прадавніх перемог. На чорних накидках було вишито білі квітучі, мовби вкриті снігом, дерева під срібними коронами та багатопроменевими зірками. То було вбрання Елендилових нащадків, і в Ґондорі його не носив тепер ніхто, крім Сторожі Цитаделі перед Двором із Водограєм, де колись росло Біле Дерево.
Гості вже, здається, збагнули, що чутка про їхнє прибуття лине поперед ними: Сторожа їх одразу ж пропустила — мовчки, без жодних запитань. Ґандальф квапливо перетнув викладений білою бруківкою двір. Солодкоголосий водограй виблискував у промінні ранкового сонця, довкола нього яскраво зеленів моріжок, а посередині, нахилившись над басейном, стояло мертве дерево, й у прозору воду сумно капала роса з його голих поламаних гілок.
Піпін, наздоганяючи Ґандальфа, мигцем зиркнув на дерево: мертва рослина виглядала скорботно, і гобітові стало цікаво, навіщо її залишили в цьому місці, де все було таке доглянуте.
Сім зірок, каменів сім і білодрево.
Слова, які пробурмотів був колись чарівник, тепер спали йому на гадку. І раптом гобіт опинився перед дверима могутньої зали попід мерехтливою вежею; слідом за Ґандальфом він проминув високих мовчазних вартових біля дверей і ввійшов у прохолодний лункий морок кам’яної оселі.
Вони йшли брукованим коридором, довгим та порожнім, і Ґандальф на ходу тихцем повчав Піпіна:
— Стеж за своїм язиком, пане Переґріне! Зараз не час для гобітської зухвалості. Теоден — добрий старець. А Денетор геть інакший, гордий і підступний, муж із дуже давнього роду, наділений неабиякою владою, хоча його й не називають королем. І говоритиме він здебільшого з тобою, прискіпливо допитуватиме саме тебе, бо ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Денетор дуже його любив — мабуть, навіть занадто, і головно тому, що вони були такі несхожі. Та, посилаючись на любов до сина, Намісник спробує вивідати в тебе — а не у мене — все, що його цікавить. Не розповідай йому більше, ніж потрібно, і гляди не бовкни нічого про Фродо та про його завдання. Про це я сам повідаю йому в слушний час. І про Араґорна теж не розповідай, хіба якщо це буде конче необхідно.
— А чому? Що негаразд із Бурлакою? — прошепотів Піпін. — Адже він мав прийти сюди, чи я помиляюся? І невдовзі, певно, таки прийде — попри все.
— Можливо, можливо, — відказав Ґандальф. — Утім, Араґорн прибуде до Мінас-Тіріта так, як того не очікує ніхто, навіть Денетор. І так буде найкраще. Принаймні ми не попереджатимемо про його прихід.
Ґандальф зупинився перед високими дверима з лискучого металу.
— Розумієш, добродію Піпіне, мені зараз ніколи навчати тебе історії Ґондору, тож тобі вартувало би довідатися бодай щось про цей край іще тоді, коли ти прикидався пташкою, мостячись на деревах, і лайдакував у ширських лісах. Роби, як я наказую! Хіба мудро, принісши могутньому володареві вісті про смерть його спадкоємця, без угаву патякати про того, хто, добравшись сюди, заявить про своє право бути королем? Затямив?
— Бути королем? — здивувався Піпін.
— Так, — відповів Ґандальф. — Якщо всі ці дні ти жив із затуленими вухами та зі сонним розумом, то йому саме час прокинутись!
І чарівник постукав у двері.
Двері відчинилися, проте за ними не було нікого, хто би міг їх відчинити. Піпін зазирнув до просторої зали. Світло проникало туди крізь великі вікна в широких бокових нефах за рядами гінких колон, які підтримували дах. Ті колони були монолітними брилами з чорного мармуру й угорі закінчувалися великими капітелями, на яких було вирізьблено численні фігури дивних звірів і листя, а понад ними в мороці тьмяно виблискувало розлоге золоте склепіння. Підлога була зі шліфованого каміння, мерехтливо-білого, викладеного різнобарвними візерунками. У тій довгій урочистій залі ніде не було ні завіс, ані гобеленів із легендарними сюжетами, жодної тканої чи дерев’яної речі, лише мовчазний гурт висічених із холодного каменю скульптур, що зібрався між колонами.
Раптом Піпін пригадав різьблені скелі Арґонату, і його охопив побожний трепет од самого тільки погляду на цей шерег давно померлих королів. У глибині зали на помості, до якого вело чимало східців, під мармуровим навісом у вигляді шолома, увінчаного короною, стояв високий трон. Позаду нього на стіні було викарбуване та прикрашене самоцвітами зображення квітучого дерева. Проте трон був порожній. Але біля підніжжя цього помосту, на широкій і міцній нижній сходинці, стояло чорне камінне крісло без оздоб, а на ньому сидів старець і пильно дивився на свої коліна. Він тримав у руках білий жезл і золоту булаву й навіть не поглянув на прибулих. А ті урочисто крокували довгою залою до старця і спинилися за три кроки від стільця для його ніг. Тоді Ґандальф заговорив:
— Вітаю, Володарю та Наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, Ектеліонів сину! Цієї темної години я прибув до тебе з порадою та з новинами.
Тоді старець нарешті підвів очі. І Піпін побачив його різко окреслене обличчя, його величні риси та шкіру кольору слонової кості, а ще довгий гачкуватий ніс між глибокими темними очима. Цей старий радше нагадував йому Араґорна, ніж Боромира.
— Година і справді темна, — озвався старець, — адже такий твій, Мітрандіре, жереб — приходити у скрутні часи. Та хоч усі знамення віщують близьку загибель Ґондору, ця темрява для мене не така темна, як моя власна. Мені доповіли, що з тобою приїхав той, хто бачив смерть мого сина. Це і є він?
— Так, він, — відповів Ґандальф. — Один із двох. Другий зараз із Теоденом Роганським і, можливо, прибуде згодом. Вони, як ти бачиш, півмірки, проте це не той, про кого йдеться у пророцтвах.
— Але він усе-таки півмірок, — похмуро зазначив Денетор, — а я не люблю цього слова, бо трикляте віщування, в якому його згадано, порушило наші наміри і погнало мого сина у безглузду виправу назустріч смерті. Мій Боромире! Ми потребуємо тебе як ніколи. Замість нього мав піти Фарамир.
— Він би й пішов, — відказав Ґандальф. — Нехай горе не робить тебе несправедливим! Боромир сам вирішив рушити в ту виправу і не дозволив би цього нікому іншому. Він був владний муж і отримував усе, що хотів. Я довго мандрував із ним і багато довідався про його вдачу. Але ти заговорив про Боромирову смерть. Ти отримав звістку про неї ще до нашої появи?
— Я отримав оце, — сказав Денетор і, відклавши жезл, підняв із колін ту річ, на яку так пильно дивився.
У кожній руці Намісник тримав тепер по половині могутнього рога, розколотого посередині, — покритого сріблом рога дикого бика.
— Цей ріг завжди був із Боромиром! — скрикнув Піпін.
— Авжеж, — сказав Денетор. — А до нього цей ріг був у мене й у кожного найстаршого сина нашого дому, і так велося з давніх-давен, іще коли королі процвітали, а Ворондил, Мардилів батько, вполював дику корову Арава у далеких полях Рŷну. Я чув приглушений голос цього рога на північних узграниччях тринадцять днів тому, а потому Ріка принесла його мені зламаного та розбитого, — він уже не озветься.
Намісник замовк, і запала важка тиша. Відтак несподівано він звернув свій чорний погляд на Піпіна.
— Що ти скажеш на це, півмірку?
— Тринадцять... тринадцять днів... — затнувся Піпін. — Так, гадаю, приблизно стільки. Так, я стояв поруч із Боромиром, коли він сурмив у цей ріг. Але допомога не прибула. Надбігло тільки ще більше орків.
— Отож, — сказав Денетор, буквально свердлячи очима гобітове обличчя, — ти був там? Розказуй далі! Чому не було допомоги? І чому ти врятувався, а мій син — такий могутній воїн — ні, якщо супроти нього були тільки орки?