Перший загін зупинився, і, коли решта Вершників вервечкою вийшла зі западини Долини Камінних Возів, усі воїни роззосередились і подалися до таборів, розкладених під сірими деревами. Тоді король скликав на раду капітанів, а Еомер захотів вирядити розвідників, аби можна було наглядати за дорогою, проте старий Ґâн похитав головою.
— Не посилай Вершників, — сказав він. — Дикі люди вже побачити усе, що можна побачити в цьому поганому повітрі. Невдовзі вони прийдуть і будуть говорити тут зі мною.
Надійшли роганські капітани, й тоді з-поміж дерев нишком виступили інші постаті «духів», таких схожих на самого Ґâна, що Мері ледве міг відрізнити їх одних від одних. Вони звернулися до свого ватажка дивною горловою мовою.
І ось Ґâн озвався до короля:
— Дикі люди розповідати різне. Насамперед: будь обачний! У таборі по той бік Діну за годину ходи звідси є ще багато людей, — він махнув рукою на захід, у напрямку чорного сигнального пагорба. — Та між нами й новими стінами камінного народу немає нікого. Вороги дуже заклопотані. Стіни вже не стоять: ґорґуни розтрощили їх земним громом і булавами з чорного заліза. Вони необережні й не дивляться круг себе. Вони думати, що їхні друзі стережуть усі дороги!
І в горлі в Ґâна щось чудернацько заклекотіло — певно, він так сміявся.
— Це — добрі вісті! — скрикнув Еомер. — Навіть у цій пітьмі для нас зблиснула надія! Підступність Ворога часто грає нам на руку. Ця триклята темрява правила нам за покров. Але, жадаючи знищити Ґондор, розібрати його по камінчику, орки розвіяли мій найбільший страх. Якби вони захопили зовнішній мур, то могли би довго стримувати нас. А тепер ми умлівіч прорвемося до Міста — якщо дістанемося до його мурів.
— І знову я дякую тобі, лісовий Ґâн-бурі-Ґâне, — мовив Теоден. — Ти приносиш нам добрі вісті й добре нас провадиш!
— Убийте ґорґунів! Убийте орків! Слова не радувати диких людей, — відповів Ґâн. — Розженіть погане повітря і темряву блискучим залізом!
— Ми приїхали сюди з далекої далини саме для того, щоби зробити це, — сказав король, — і докладемо всіх сил, аби звершити задумане. Та чи поталанить нам, покаже тільки завтрашній день.
Ґâн-бурі-Ґâн сів навпочіпки й торкнувся землі своїм горбкуватим чолом на знак прощання. А потім підвівся, ніби хотів уже йти. Проте раптом виструнчився, мов насторожена лісова тварина, яка зачула дивний запах. Очі його аж засяяли.
— Вітер змінюється! — скрикнув дикун, і раптом і він, і його одноплемінці розчинились у пітьмі, й жоден Вершник Рогану ніколи вже їх не бачив.
Невдовзі далеко на сході знову залунав приглушений барабанний бій. І кожен рогірим у війську серцем відчув, що дикі люди не можуть бути зрадливими, хоча зовнішність їхня й була дивна і неприваблива: тому ніхто вже їх не боявся.
— Далі нам провідники не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо серед наших Вершників є такі, котрі бували в Мундбурзі у дні миру. Навіть я. Коли дістанемося до дороги, вона зверне на південь, і звідти нам доведеться подолати ще чотири з половиною милі до муру, який оточує міські землі. Обабіч дороги майже вздовж цілого шляху ростуть густі трави. На тому проміжку гінці Ґондору зазвичай розвивали найбільшу швидкість. Тож і ми зможемо проїхати там дуже швидко та без зайвого галасу.
— Опісля на нас чекатимуть нещадні бої, коли знадобляться всі наші сили, — сказав Еомер, — і я вважаю, що зараз воїнам треба відпочити, а вирушити звідсіля вночі, так розрахувавши час, аби добутися до полів, коли завтрашній день буде найсвітліший або ж коли наш володар подасть нам сигнал.
Король погодився з цією думкою, і капітани розійшлися. Та незабаром Ельфгельм навідався знову.
— Повернулися розвідники, володарю, і вони не знайшли поза Сірим Лісом нічого, крім двох людей: двох мертвих людей і двох мертвих коней.
— Ну? — запитав Еомер. — І що з того?
— А от що, володарю: то були ґондорські гінці, один із котрих — це, напевно, Гірґон, — він і досі стискає в руці Червону Стрілу, та йому відтяли голову. Й ось іще що: судячи зі знаків, вони втікали на захід, коли загинули. Тому, як на мене, коли ці гінці повернулися, вони застали ворогів уже на зовнішньому мурі чи під час його взяття, — це було дві ночі тому, якщо гінці, дотримуючись звичаю, брали з постів свіжих коней. Вони не потрапили до Міста й повернули назад.
— О горе! — скрикнув Теоден. — Отже, Денетор не дізнався про наш приїзд і вже втратив надію нас дочекатися.
— Біда не жде, та краще пізно, ніж ніколи, — зауважив Еомер. — І, можливо, саме зараз ця старовинна приказка є найбільш правдивою за весь той час, відколи люди навчилися розмовляти.
Була ніч. Двома краями дороги тихо рухалося військо Рогану. Й от дорога, минувши околиці Міндоллуїну, звернула на південь. Удалині й майже прямо перед Вершниками під чорним небом палали червоні заграви, і на їхньому тлі грізно височіли боки велетенської гори. Роганці наближалися до пеленнорського Раммаса, та день іще не настав.
Король їхав серед передового загону, в якому були і його придворні. Еоред Ельфгельма їхав слідом за королівським: аж раптом Мері помітив, що Дернгельм покинув своє місце й почав у темряві потроху просуватись уперед, поки опинився відразу за королівською охороною. Всі зупинилися. Мері почув, як попереду хтось тихо перемовляється. То повернулися дозорці, котрі наважилися доїхати майже до муру. Вони наблизилися до короля.
— Володарю, там лютують пожежі, — сказав один.
— Ціле Місто оточене вогнем, а на полях повно ворогів. Але всі вони готуються до наступу. Ми оглянули все довкола і побачили, що на зовнішньому мурі ворогів мало й вони втратили пильність, бо надто заклопотані нищенням.
— Володарю, чи пригадуєш ти, що сказав дикун? — запитав другий. — У дні миру я жив на відкритому Пустирі, звуть мене Відфара, і я також багато можу дізнатися з повітря. Вітер уже змінюється. У ньому чути подих Півдня, запах моря, хоч і дуже примарний. Ранок принесе нам новини. Коли ти проминеш мур, понад запоною диму встане світанок.
— Якщо ти кажеш правду, Відфаро, то бажаю тобі пережити цей день і ще довгі роки благоденствувати! — мовив Теоден і звернувся до своїх придворних, котрі були поблизу.
Він говорив дзвінким голосом, тож багато вершників із першого еореду теж почуло його:
— Ось і настала наша година, Вершники Марки, Еорлові сини! Перед вами вороги та пожежі, а домівки ваші — далеко позаду. Та, хоч і битиметеся ви на чужому полі, слава, яку ви пожнете, належатиме вам довіку. Колись ви присягнули на вірність володареві, землі та дружньому союзу, — тож нині настав час виконувати клятви!