Воїни лиш вдарили списами об щити у відповідь.
— Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, — сказав Теоден, — і піде він посередині, за королівським стягом. Ельфгельме, веди свій загін праворуч, коли ми проминемо мур. А Ґрімбольд поведе свій ліворуч. Нехай решта загонів їде за цими трьома передовими так, як їм буде найзручніше. Бийте там, де збереться ворог. Іншого ми запланувати не можемо, бо не знаємо, що на нас чекає в полі. Уперед, і не бійтеся темряви!
Передові загони щодуху помчали вперед, але ще було дуже темно, хай би що віщував Відфара. Мері їхав із Дернгельмом, тримаючись за нього лівою рукою, бо правою намагався вивільнити з піхов свого меча. Тепер йому вповні відкрилася гірка правда королевих слів: Що ти робитимеш під час такої битви, Меріадоку? «Тільки одне, — подумав гобіт, — буду тягарем для вершника і плекатиму надію не вилетіти зі сідла, щоби мене не затоптали на смерть ці прудкі коні!»
До зовнішніх мурів було кілька миль їзди, але Вершники швидко дісталися до них. Аж надто швидко, подумав Мері. Залунали розпачливі крики, почулося брязчання зброї, та це тривало тільки мить. Орків, котрі метушилися біля мурів, було мало, і поява Вершників їх приголомшила, тож вони або загинули, або втекли вглиб Міста. Перед знищеною північною брамою Раммаса король знову спинився. Перший еоред обступив його ззаду та обабіч. Дернгельм тримався близько біля короля, хоч Ельфгельмів загін був трохи праворуч. Ґрімбольдові люди звернули вбік і поїхали до великої пробоїни у стіні, що зяяла ген далі на схід.
Мері визирнув із-за Дернгельмової спини. Віддалік, більш як за п’ятнадцять верст од них, було величезне пожарище, а між ним і Вершниками широким півмісяцем палахкотіли смуги вогню: до найближчої з яких було менш як миля. Нічого іншого на цьому темному полі гобіт не бачив, як не бачив він і жодної надії на світанок і не відчував вітру, зміненого чи незмінного.
І от воїнство Рогану мовчки рушило вглиб ґондорського поля, просуваючись повільно, проте впевнено, мов потік, що, прибуваючи, проривається крізь діри у греблі, яку вважали раніше непробивною. Та дух і воля Чорного Капітана цілком зосередилися на знищенні міста, і до нього не дійшло ще жодних звісток про те, що його задуми порушено.
По якомусь часі король повів своїх людей трохи на схід, аби пройти між вогнями облоги та зовнішніми полями. Ніхто досі не кинув виклику роганцям, і Теоден не давав знаку рушати в наступ. Урешті він знову спинився. Місто було вже близько. У повітрі тхнуло згарищем і витала тінь смерті. Коні непокоїлись. Але король непорушно сидів на своєму Снігогриві й дивився на агонію Мінас-Тіріта: мовби його раптом уразили мука чи жах. Король ніби змалів, пригноблений віком. Мері й сам відчув, що на нього ліг нездоланний тягар страху та сумніву. Його серцебиття сповільнилося. Час наче завмер у нерішучості. Вони спізнились! І тієї миті гобіт був майже переконаний, що ліпше було не приїздити взагалі, ніж отак запізнитися! Напевно, Теоден злякається, схилить свою старечу голову, розвернеться і нишком чкурне до схованки між пагорбів.
Втім зненацька Мері відчув зміну — так, сумнівів не було: щось таки змінилося. Йому в обличчя дмухав вітер! Замерехтіло світло. Далеко, дуже далеко на півдні викотилися хмари — тьмяні і невиразні сірі привиди, — які клубочились і пливли небом, а за ними вже займався ранок...
Тієї миті щось спалахнуло, і ніби з-під землі, на якій стояло Місто, вистрибнула блискавка. Сяйво тривало тільки одну вогнисту секунду, здаля освітивши чорно-білим спалахом найвищу міську вежу, схожу на блискучу голку, а потім, коли темрява знову зімкнулася, полями прокотився страхітливий гуркіт.
Коли здійнявся той гамір, постать короля раптом випросталася. Він знову був високий та гордий і, піднявшись у стременах, гучно закричав таким дзвінким голосом, якого ніхто й ніколи ще не чув од смертного мужа:
Потому Теоден вихопив чималий ріг із рук Ґутлафа, свого прапороносця, і так засурмив у нього, що ріг аж розколовся навпіл. По хвилі всі військові ріжки рогіримів злились у єдину мелодію, і їхні голоси нагадували у той час ревіння буревію на рівнинах чи грім у горах.
Несподівано король гукнув до Снігогрива, і кінь рвонув уперед. За Теоденом тріпотів на вітрі його стяг — білий кінь на зеленому тлі, — та король випередив навіть вітер. А за Теоденом мчали лицарі з Королівського Дому, та король незмінно був попереду. Еомер летів учвал, і білий кінський хвіст на його шоломі розвівався від швидкого лету, і передні лави першого еореду шуміли, наче хвиля прибою, що налітає на берег, але Теодена неможливо було наздогнати. Він мов ошалів: бойова лють його праотців запалила його новим вогнем. Снігогрив ніс уже на собі стародавнього бога, а не людину — ніс самого Ороме Великого у битву за валарів, коли світ іще був молодий. Теоден виставив перед собою золотого щита, і той — о диво! — сяяв, наче подоба Сонця, і трава зелено горіла під білими ногами королівського скакуна. Настав-бо ранок. Ранок. І вітер линув од моря, і темрява відступала, і війська Мордору волали, бо їх охопив жах, і тікали, і гинули, і копита гніву втоптували їх у землю. І тоді ціле роганське військо в один голос затягнуло пісню, і співало її, вбиваючи ворогів, адже рогіримів поглинув запал битви, а відлуння їхнього співу — прекрасного та жахливого водночас — було чути аж у Місті.
Розділ 6
Битва на Пеленнорських полях
ле не орківський ватажок і не якийсь там розбійник керували нападом на Ґондор. Темрява почала відступати надто швидко, раніше, ніж те призначив їй Господар: фортуна зрадила його в той час, і світ повернувся проти нього. Перемога вислизала з його пальців саме тоді, коли він простягнув руку, щоби її схопити. Та рука в нього була довга. Він досі стояв на чолі великої військової потуги. Король Примар Персня, Володар Назґŷлів — він мав іще багато зброї. Він лиш відступив од Брами і зникнув.
А Теоден, Король Марки, вже дістався до дороги, що вела від Брами до Ріки, і повернув у напрямку Міста, до якого було вже тільки близько версти. Король трохи сповільнив коня, шукаючи нових ворогів, і його оточили роганські лицарі, серед котрих був і Дернгельм. Попереду, біля мурів, Ельфгельмові люди вже порядкували коло механізмів: рубали, вбивали, заганяли ворогів у ями з вогнем. Майже ціла північна частина Пеленнору підкорилася роганцям, — табори повсюдно горіли, орки втікали до Ріки, наче зграї тварин од мисливців, а рогірими їхали туди, куди хотіли. Та вони ще ні не розбили обложників, ані не відвоювали Браму. Перед нею ще стояла безліч ворогів, а ген далі на рівнині шикувались інші війська, які потрібно було здолати. На півдні по той бік дороги розташувались основні сили гарадримів: там, біля штандарту вождя, зібралися їхні вершники. І вождь роззирнувся довкруж, і в дедалі яснішому світлі побачив королівський стяг, а також те, що король Рогану був далеко від осердя битви та що біля нього було мало воїнів. Чільника гарадримів переповнила чорна лють, і він наказав розгорнути свій штандарт — чорну змію на малиновому тлі, — й із чисельним загоном своїх людей помчав до білого коня на зеленому полі: і ятагани південців, наближаючись, мерехтіли, мов зорі.