Тоді принц, подивований вродою Еовин, хоча її обличчя було бліде та холодне, торкнувся жіночої руки і нахилився, щоби придивитися пильніше, і раптом скрикнув:
— Люди Рогану! Чи немає серед вас знахаря? Вона поранена — може, і смертельно, — та поки що жива.
Потому підніс свою начищену до блиску нарукавну пластину до її холодних уст, і — о диво з див! — на ній з’явилася ледь помітна хмарка вологи.
— Слід поспішати, — сказав Імрагіл і послав одного вершника назад до Міста по допомогу. А сам, низько вклонившись загиблому, попрощався з роганцями, скочив на коня і кинувся у бій.
А бій на Пеленнорських полях ставав дедалі запеклішим: чимраз гучнішав брязкіт зброї, зливаючись із криками людей та з іржанням коней. Сурмили ріжки, грали сурми, трубили мŷмаки, коли їх гнали в атаку. Під південними мурами Міста піші ґондорці стали супроти морґульських легіонів, які зібралися там, іще численні та дужі. Проте для підтримки Еомера зі сходу над’їхали вершники: Гурін Високий, Ключник, і Володар Лоссарнаху, і Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і його світлість Принц Імрагіл в оточенні своїх лицарів.
І допомога ця прибула саме вчасно, бо фортуна відвернулася від Еомера, власна лють завела його в пастку. Гнів і потуга його наступу вщент розбили передові загони ворогів, могутні клини Вершників розсікали лави південців, збиваючи їхніх верхівців і топчучи піших солдатів. Але туди, де були мŷмаки, коні не хотіли йти, лякались і сахались убік: тож тих здоровенних чудовиськ годі було здолати, вони стояли, немов захисні вежі, й гарадрими аж роїлися довкола них. І якщо від самого початку гарадрими були втричі чисельніші за рогіримів, то невдовзі становище останніх іще погіршилося, бо з Осґіліата на поле бою стікались усе нові й нові ворожі сили. Там вони зібралися, щоби розграбувати Місто і сплюндрувати Ґондор, там чекали поклику Капітана, котрий загинув. І натомість уже Ґотмоґ, морґульський лейтенант, погнав вояків на бій: східнян зі сокирами, варягів із Ханду, південців, одягнених у багрянець, і чорних людей із Далекого Гараду, котрі нагадували напівтролів, із білими очима та з червоними язиками. Дехто з них погнався за рогіримами, інші втримували зі заходу війська Ґондору і не давали їм з’єднатися з роганцями.
І от, коли цей день почав обертатися проти Ґондору і надія його похитнулася, з Міста долинув новий клич. Бо доходило вже до полудня, і був сильний вітер, який гнав дощ на північ, і ясно світило сонце. І у чистому повітрі дозорці на мурах побачили вдалині нове жахіття й утратили останню надію.
Бо Андуїн од закруту при Гарлонді плинув так, що люди з Міста могли роздивитися цілу його довжину на кілька миль, і гострозорі люди помічали на його водах будь-який корабель, що наближався до Ґондору. Та, поглянувши туди, дозорці налякано скрикнули, адже побачили флот — чорний на тлі блискотливого потоку, — гнаний до них вітром: галери та величезні кораблі з багатьма веслами і з чорними вітрилами, що їх надимав бриз.
— Корсари з Умбара! — закричали люди. — Корсари з Умбара! Дивіться! Корсари з Умбара пливуть! Отже, Бельфалас і Етір узято, а Лебенніну не стало. Корсари невдовзі будуть тут! Це останній удар судьби!
І декотрі безладно — бо в Місті не залишилося нікого, хто міг би ними командувати, — побігли до дзвонів і взялися бити тривогу; а декотрі засурмили в сурми сигнали відступу.
— Назад до стін! — кричали вони. — Назад до стін! Повертайтеся до Міста, поки живі!
Проте вітер, який підганяв кораблі, відносив цей шум геть.
Утім, рогіримам не потрібно було звісток, ані сигналів тривоги. Вони й самі надто добре бачили чорні вітрила. Бо Еомер був тепер менш як за півтори версти від Гарлонда, і лише юрмище ворогів одділяло його від гавані, а тим часом нові сили супротивника налетіли на нього ззаду, відрізавши від війська принца. І Еомер поглянув на Ріку, і надія померла в його серці, й вітер, який він раніше благословляв, король назвав проклятим. А мордорські війська збадьорились і, сповнені нової жадоби та люті, з криками кинулися в атаку.
Та до Еомера повернулася рішучість, і дух його прояснів. Він наказав сурмити в ріжки, щоби зібрати під своє знамено всіх рогіримів, котрі могли до нього дістатися, бо задумав утворити могутню стіну останнього захисту і стояти, бодай на своїх двох, доки всі його воїни поляжуть од ворожої зброї: щоби їхні діяння на Пеленнорських полях оспівали в піснях, навіть якщо на Заході не залишиться нікого, хто пам’ятав би останнього Короля Марки. Тож Еомер під’їхав до зеленого пагорка й установив там свій стяг, і Білий Кінь, стрепенувшись, замайорів на вітрі.
Ці рядки проспівав Еомер, і сміявся, коли їх виводив. Адже його знову охопила жадоба битви: він іще не мав поранень і був молодий, а ще був королем — володарем нещадного народу. І — на подив усім! — з відчайдушною усмішкою на губах Еомер знову поглянув на чорні судна і здійняв меча, кидаючи їм виклик.
І раптом, приголомшений, невимовно зрадів, і підкинув меча у пронизане сонячним світлом проміння, і заспівав, упіймавши зброю. Погляди всіх його воїнів також звернулися туди, куди дивився Еомер, і — о диво з див! — на передньому кораблі з’явився великий штандарт, і вітер розгорнув його, коли судно повертало до Гарлонда. І на тому штандарті квітувало Біле Дерево Ґондору, а довкола нього були Сім Зірок і висока корона — символи Елендила, яких уже нескінченно довго не піднімав жоден володар. Зорі спалахнули на сонці, бо їх виготовила з коштовного каміння Арвен, донька Ельронда; і корона переливалась у променях ранку, бо її зробили з мітрила та золота.
Так Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісільдура, повернувся до королівства Ґондор зі Стежок Мерців на крилах вітру з Моря; і радість рогіримів розлилася потоками сміху та зблисками мечів, а втіха і здивування Міста відлунили в мелодіях сурм та в ударах дзвонів. Натомість мордорські війська охопило замішання, і витвором могутніх чарів здалося їм те, що їхні власні судна заповнили вороги, і чорний жах заполонив їх, бо вони збагнули, що течії долі помчали проти них і що невдовзі здійсниться їхня судьба.
А зі сходу атакували лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою недругів; напівлюдей-напівтролів, варягів і орків, котрі боялися сонячного світла. З півдня наступав Еомер, і солдати Темного Володаря кидалися від нього врозтіч, потрапляючи в пастку між молотом і наковальнею. Бо воїни зі суден вистрибували на причали Гарлонда і, мов буревій, мчали на північ. Усі вони летіли-бігли: Леґолас і зі сокирою ґном Ґімлі, й Гальбард, який тримав у руках штандарт, і Елладан і Ельрогір зі зорями на шоломах, і несхибні дунедайни, охоронці Півночі, котрі вели за собою чисельний народ із Лебенніну та з Ламедону, з південних феодів. А першим, випередивши всіх на ходу, мчав Араґорн із Полум’ям Заходу — Андурілом, у якому запалали вже нові вогні, з перекованим Нарсілом, що повернув собі давню силу, — а на шоломі в Араґорна сяяла ясна Зоря Елендила.
Тож невдовзі Еомер і Араґорн зустрілись у вирі битви, й опустили мечі, й поглянули один на одного, і зраділи.
— От ми й зустрілися знову, хоча між нами стояло ціле мордорське військо, — сказав Араґорн. — Хіба ж не це я передбачив у Горнбурзі?
— Так, ти це передбачив, — відказав Еомер, — але надія часто буває оманлива, і тоді я ще не знав, що ти є той, чию появу провіщали давні легенди. Та за несподівану допомогу ми вдячні подвійно, а зустріч друзів ніколи ще не була така радісна.
Вони потиснули руки.
— І дуже вчасна, — додав Еомер, — адже ти мало не спізнився, друже мій. Багато втрат і горя вже спіткало нас.
— Тоді спершу ми помстимося за них, а тоді вже поговоримо! — сказав Араґорн, і вони пліч-о-пліч кинулись у бій.