Раптом тишу розітнули крики та брязкіт мечів десь унизу — таких звуків не чули у святилищі з часу побудови Міста. Нарешті чарівник і гобіт дісталися до Рат-Дінен і заквапились у напрямку Усипальниці Намісників, велетенський купол якої височів у мороці.
— Стривайте! Стривайте! — закричав Ґандальф, вискакуючи на кам’яні сходи перед дверима. — Припиніть це шаленство!
Там були Денеторові слуги з мечами та зі смолоскипами в руках, а на найвищій сходинці ґанку стояв одинцем Береґонд, одягнений у чорно-срібний стрій Варти, і не пускав їх до дверей. Двоє служників уже загинули від його меча і заплямували Святилище своєю кров’ю; інші проклинали його, називаючи розбійником і зрадником свого пана.
Кинувшись уперед, Ґандальф і Піпін почули зі середини оселі мертвих Денеторів голос, що кричав:
— Хутко, хутко! Робіть, що я наказав! Убийте мені цього відступника! Чи я мушу вбити його сам?
Тієї ж миті двері, які Береґонд утримував лівицею, розчахнулись, і позаду нього постав Володар Міста, високий і лютий, — у його очах блискотіло полум’я, а в руці він тримав оголений меч.
Тоді Ґандальф вистрибнув на сходи, і люди сахнулися від нього, прикриваючи очі, бо його поява нагадувала спалах білого світла в темному закутку й він був дуже розгніваний. Чарівник здійняв руку, і Денеторів меч від самого його дотику підлетів угору й упав позаду Намісника десь у мороці будівлі; а вражений Денетор відступив перед Ґандальфом.
— Що це, володарю? — сказав чарівник. — Оселі мертвих — не місце для живих. І чому твої люди б’ються тут, у Святилищі, якщо війна лютує перед Брамою Міста? Невже наш Ворог дістався навіть до Рат-Дінен?
— Відколи це Володар Ґондору мусить звітувати перед вами? — запитав Денетор. — Чи я не можу командувати своїми людьми?
— Можеш, — відказав Ґандальф. — Однак інші можуть суперечити твоїй волі, якщо вона шалена і лиха. Де твій син Фарамир?
— Він усередині, — відповів Денетор, — і вже горить, уже горить. У його тілі зайнявся вогонь. Одначе невдовзі тут горітиме все. Захід програв. Усе тут піде за густим димом і припинить своє існування. Попіл! Попіл і дим, що розвіється з вітром!
Ґандальф збагнув, що Денетор геть утратив розум, і злякався, чи не скоїв він уже чогось страхітливого, і метнувся вперед, а Береґонд та Піпін рушили за ним. Денетор же відступав, доки вперся в один зі столів усередині. А на тому столі чарівник і його супутники побачили Фарамира, який і досі марив у гарячці. Попід столом та довкола нього високими купами лежав хмиз, просочений олією, навіть Фарамирові одяг і покривала теж усотали її. Та багаття ще не розпалили. Тоді Ґандальф виявив приховану в ньому силу — так сіризна його плаща прикривала світло його могутності. Він вискочив на фашини і, легко підхопивши недужого, зістрибнув униз, понісши його до дверей. Аж ось Фарамир застогнав і крізь пелену марення покликав батька.
Денетор стрепенувся, ніби опритомнівши після запаморочення, і вогонь у його очах погас, він заплакаи і сказав:
— Не забирайте від мене сина! Він кличе мене.
— Він кличе, — погодився Ґандальф, — однак ти ще не можеш до нього добутися. Йому належить шукати зцілення, бо він стоїть на порозі смерті, й Фарамир, можливо, не знайде його. А ти повинен виступити на битву за своє Місто, де на тебе, можливо, чекає смерть. Ти і сам почуваєш це серцем.
— Він уже не прокинеться, — відказав Денетор. — Битва ця даремна. Чому я повинен хотіти жити довше? Чому ми зі сином не можемо зустріти смерть пліч-о-пліч?
— Бо тобі, Намісникові Ґондору, не дано влади визначати годину своєї смерті, — відповів Ґандальф. — І тільки поганські королі під владою Темної Сили чинили так, убиваючи себе через пиху чи через відчай, убиваючи свій рід, аби полегшити власну смерть.
Відтак, вийшовши за двері, він виніс Фарамира з оселі смерті й поклав його на ті ноші, на яких його сюди принесли і які тепер стояли на ґанку. А Денетор пішов слідом за чарівником, і стояв, тремтячи, і з тугою дивився на синове обличчя. Тож на мить, коли все стихло і завмерло, Ґандальф, бачачи Денеторові муки, завагався.
— Ходімо! — сказав він. — Нас потребують. Ти ще багато можеш зробити.
Проте Денетор зненацька засміявся. Він випростався, знову високий і гордий, і, швидко відступивши назад до столу, підняв подушку, яку приготував для свого ложа. Потім, наблизившись до дверей, зняв покривало, і — о жах! — у нього в руках був палантир. Денетор відкинув покривало, і тим, хто поглянув на сферу, здалося, ніби вона зайнялася внутрішнім вогнем. Вихудле обличчя Володаря осяяло червоне полум’я, і те обличчя стало наче викарбуване з твердого каменю, з гострими чорними тінями, шляхетне, величне та жахливе. Очі його блищали.
— Пиха та відчай! — скрикнув він. — Невже ти гадаєш, що очі Білої Вежі осліпли? Ні, я бачив більше, ніж ти знаєш, Старий Дурню. Бо твоя надія — у невігластві. Тож іди і зціляй кого завгодно! Іди та бийся! Марнота... На полі ти тріумфуватимеш якусь коротку часину — може, день. Але жодна твоя перемога не скине Силу, що повстає на сході. До цього Міста дотягся лише один її палець. Цілий Схід здвигнувся. І навіть зараз вітер надії дурить тебе, бо жене вгору Андуїном флот із чорними вітрилами. Захід зазнав поразки. Час усім, хто не бажає перетворитися на рабів, рятуватися смертю.
— Такі поради і справді зроблять перемогу Ворога невідворотною, — кинув у відповідь Ґандальф.
— Надійся, якщо це тобі до снаги, — засміявся Денетор. — Хіба я не знаю тебе, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, стояти за кожним троном на півночі, на півдні та на заході. Я розгадав твій дух і його наміри. Чи я не знаю, що ти наказав цьому півміркові мовчати? Що його привезли сюди, аби він став шпигуном у моєму покої? Та все-таки під час нашої спільної бесіди я дізнався імена та наміри всіх твоїх соратників. Отож-бо!.. Лівицею ти ненадовго використав би мене як щит супроти Мордору, а правицею привів би цього блукача з Півночі до мого престолу... Та ось що я скажу тобі, Ґандальфе Мітрандіре: я не буду твоїм знаряддям! Я Намісник Анаріонового Дому. Я не принижуся до того, щоби стати недоумкуватим челядником якогось вискочки. Навіть якби мені довели справедливість його претензій, він усе одно був би тільки нащадком Ісільдурової династії. Я не вклонюся такому — останньому виплодкові злиденного дому, давно позбавленого влади та гідності.
— А чого би ти хотів, — запитав Ґандальф, — якби міг учинити по-своєму?
— Я хотів би, щоб усе було так, як у всі дні мого життя, — відповів Денетор, — і у дні моїх праотців до мене: бути Володарем цього Міста, правити в мирі й передати свій трон синові, котрий був би сам собі паном, а не підмайстром якогось чарівника. Та якщо доля відмовила мені в цьому, то краще я не матиму нічого: ні занепадницького життя, ні половинчастої любові, ні приниженої честі.
— На мою думку, Намісник, котрий після вірної служби передає трон законному власникові, аж ніяк не позбувається любові та честі, — сказав Ґандальф. — Але ти щонайменше не можеш позбавити вибору власного сина, доки його смерть іще під сумнівом.
Після цих слів очі Денетора знову спалахнули, і, взявши Камінь попід руку, він витяг ножа і ступив до нош. Але Береґонд скочив уперед і закрив собою Фарамира.
— Невже! — скрикнув Денетор. — Ти вже вкрав у мене половину любові мого сина. Тепер крадеш іще й серця моїх лицарів, аби вони, врешті, зовсім забрали у мене сина?! Та в цьому ти принаймні не зневажиш моєї волі: я сам виберу собі смерть... Ходіть сюди! — гукнув своїх слуг. — Ходіть сюди, якщо ви не всі відступники!
Тоді двоє чоловіків підбігло до нього по сходах. Денетор умлівіч вихопив смолоскип із рук одного з них і вскочив до назад до склепу. Перш ніж Ґандальф зумів його спинити, Намісник пожбурив вогонь на паливо, й хмиз одразу зайнявся, бухнувши полум’ям.
Тоді Денетор вистрибнув на стіл і, стоячи там у клубах вогню та диму, схопив намісницький посох, що лежав біля його ніг, і переламав його об коліно. Потім укинув уламки в полум’я і простягнувся на столі, обіруч стискаючи на грудях палантир. І згодом розповідали, що кожному, хто би лише подивився в той Камінь — якщо, звісно, він не мав такої навдивовижу сильної волі, щоби підкорити палантир собі, — Камінь показував тільки дві старечі руки, які згорали у вогні.