Ґандальф од горя й огиди відвернув обличчя від вогнища і зачинив двері. І постояв трохи на порозі в мовчазній задумі, прислухаючись до жадібного ревіння полум’я всередині. В цю мить Денетор голосно заволав і вже не озивався, й ніхто зі смертних уже більше його не бачив.
— Так відійшов Денетор, Ектеліонів син, — мовив Ґандальф.
А потім повернувся до Береґонда та до володаревих слуг, котрі стояли біля усипальниці ніби громом прибиті.
— І так збігають дні Ґондору, який ви знали, незалежно від того, лихий чи добрий буде його кінець. Страхітливі вчинки заповідалися тут, але забудьмо про ворожнечу, яка вас розділяла, бо її задумав Ворог і вона слугувала його меті. Ви потрапили в тенета суперечливих обов’язків, хоча не ви плели цю сіть. Але подумайте, ви, слуги Володаря, сліпі у своїй покорі, що якби не Береґондова зрада, Фарамир, Капітан Білої Вежі, зараз уже згорів би... Заберіть звідси своїх нещасних загиблих товаришів. А ми понесемо Фарамира, Намісника Ґондору, до того місця, де він зможе спочити в мирі чи померти, якщо така його доля.
Потім Ґандальф і Береґонд, піднявши ноші, рушили з ними до Осель Зцілення, а за ними плентався, понуривши голову, Піпін. Володареві слуги стояли і, приголомшені, витріщалися на склеп, а коли Ґандальф дійшов до кінця Рат-Дінен, щось задвигтіло. Чарівник і його супутники озирнулися й побачили, що купол склепу тріснув, із нього вихопився дим, а потому купол із шумом і з гуркотом каміння впав у вогняний буревій. Однак полум’я не зменшилось і далі танцювало та мерехтіло на румовищі. Тоді нажахані слуги кинулися наздоганяти Ґандальфа.
Невдовзі вони повернулися до Намісницьких Дверей, і Береґонд із гіркотою поглянув на воротаря.
— Про цей учинок я шкодуватиму довіку, — сказав він, — але я шалено поспішав, а він не хотів нічого слухати і здійняв на мене меча.
Тоді, взявши ключа, якого він виборов у вбитого, Береґонд зачинив двері й замкнув їх.
— А це тепер слід віддати Володареві Фарамиру, — сказав.
— За відсутності Володаря всім командує Принц Дол-Амрота, — відказав Ґандальф, — але його тут немає, тож я візьму це на себе. Я наказую тобі взяти мій ключ і охороняти його, доки в Місті знову настане лад.
І от вони нарешті ввійшли в кола Міста й у ранковому світлі здолали шлях до Осель Зцілення — чудових будівель, які стояли цілком відокремлено і в яких турбувалися про важкохворих, але нині їх облаштували для догляду за пораненими у битві та для опіки за тими, хто помирав. Оселі розташувалися неподалік од Брами Цитаделі, в шостому колі, поблизу його південної стіни, а довкола них розкинулися сад і моріжок із деревами — то був єдиний такий куточок у Місті. Там мешкало кілька жінок, котрим дозволили залишитись у Мінас-Тіріті, бо вони зналися на цілительстві чи вміло прислуговували знахарям.
Але щойно Ґандальф і його супутники, несучи ноші, підійшли до головних дверей Осель, до них долинув страхітливий крик, що здійнявся над полем перед Брамою. Хрипкий і пронизливий, він злетів у небо і стихнув, однесений вітром. Той крик був такий жахливий, що всі на мить завмерли, а коли він припинився, їхні серця сповнилися такою надією, якої не знали, відколи зі Сходу насунулася темрява: їм здалося, що світло стало ясним як ніколи, а з-за хмар визирнуло сонце.
Проте Ґандальфове обличчя було сумне та суворе, тож, попрохавши Береґонда й Піпіна доправити Фарамира до Осель Зцілення, він піднявся на ближні мури і стояв там, неначе біла статуя у промінні нового сонця, і дивився вдалину. І зором, яким його було наділено, він побачив усе, що сталось; і, коли Еомер вирвався із виру битви, й поїхав, і спинився біля тих, хто лежав на полі, чарівник зітхнув, загорнувся у плащ і зійшов зі стін. А коли Береґонд і Піпін вийшли з Осель, то застали його в задумі біля їхніх дверей.
Вони дивилися на чарівника, а той усе мовчав. Аж нарешті озвався і сказав:
— Друзі мої, а також ви, люди цього Міста й усіх Західних земель! Нині сталися речі дуже страшні, але і преславні. Радіти нам чи ридати? Капітан наших ворогів загинув і вже ніколи не з’явиться на цій землі — ви-бо чули відлуння його останнього розпачу. Проте смерть Чорного Вершника коштувала нам горя й утрат. І якби не Денеторове шаленство, я зміг би відвернути це. На лихо, рука Темного Володаря сягнула надто далеко! Але тепер я знаю, як його дух спромігся проникнути в саме серце Міста... Хоча Намісники вважали, що це — таємниця, відома лише їм, я вже давно здогадався, що тут, у Білій Вежі, зберігають щонайменше один зі Семи Видючих Каменів. У дні мудрості Денетор не наважувався використати його, щоби кинути виклик Сауронові, бо знав межі своєї сили. Та згодом мудрість зрадила його, тож, боюся, коли його королівству почала загрожувати дедалі більша небезпека, він зазирнув у Камінь, і його обдурили. Думаю, після Боромирової смерті він зазирав у Камінь не раз. Денетор був надто могутній, аби воля Темної Сили могла підкорити його собі, проте він бачив тільки те, на що та Сила дозволяла йому дивитися. Знання, здобуті з Каменя, без сумніву, часто ставали йому в пригоді, та видиво неймовірної потуги Мордору, яке являлося Намісникові, живило його відчай, доки, врешті-решт, опанувало глузд.
— Тепер я збагнув те, що здавалося мені дивним! — сказав Піпін, здригнувшись од спогадів, хоча Ґандальф іще не договорив. — Володар вийшов із кімнати, де лежав Фарамир, а коли повернувся, то я вперше подумав, що він змінився: став старим і надламаним.
— Щойно Фарамира принесли до Вежі, багато хто помітив незвичайне світло в найвищому покої, — додав Береґонд. — Але ми вже й раніше бачили те світло, — Містом давно ширилася чутка, що Володар іноді подумки бореться з Ворогом.
— Це означає, що я, на жаль, не помилився у своїх здогадах, — сказав Ґандальф. — Так Сауронів дух увійшов до Мінас-Тіріта, і так мене тут затримали. Тож тут я і повинен бути, бо невдовзі мені доведеться опікуватися не лише Фарамиром... А зараз я мушу спуститись і зустріти тих, хто надходитиме. На полі я побачив видовище, яке вкрай засмутило моє серце, а попереду чигає, можливо, ще більше горе. Ходімо зі мною, Піпіне! А ти, Береґонде, повинен повернутися до Цитаделі й розповісти начальникові Варти про все, що відбулося; та скажи йому, що коли би він захотів прислухатися до моєї поради, то я попрохав би його відрядити тебе до Осель Зцілення, щоби бути охоронцем і слугою свого капітана та щоби бути поряд, коли він прокинеться — якщо цьому судилося статися. Бо це ти врятував його від спалення. Іди-бо! Невдовзі я повернуся.
Потому чарівник повернувся і рушив разом із Піпіном до нижнього міста. І, коли вони вдвох поспішали вниз, вітер приніс сизий дощ, і всі пожежі згасли, і перед ними прослався густий дим.
Розділ 8
Оселі зцілення
чі Мері заслала пелена сліз і втоми, коли він та роганці наблизилися до зруйнованої Брами Мінас-Тіріта. Гобіт мало зважав на уламки та на тіла, що лежали скрізь. Вогонь, дим і сморід були в повітрі, бо чимало механізмів згоріло чи попадало у вогняні ями, як і безліч убитих, а подекуди лежали трупи багатьох Сауронових чудовиськ: напівобгорілі, потрощені камінням чи з простреленими відважними лучниками Мортонду очима. Нетривалий дощ уже вщух, і вгорі світило сонце, проте нижнє місто досі огортав ядучий дим.
Ґондорці розчищали шляхи, прибираючи завали та мотлох після битви; й от від Брами прийшли воїни з ношами. Вони обережно поклали Еовин на м’які подушки, а тіло короля прикрили великим золотим покривалом. А обабіч від них крокували люди зі смолоскипами, і полум’я, тьмяне в сонячному світлі, мигтіло на вітрі.
Отак Теоден і Еовин увійшли до Міста Ґондор, і всі, хто бачив їх, схиляли голови й уклонялись; і воїни, проминувши попелища та дими спаленого кола, пішли далі — вгору кам’яними вулицями. Мері здавалося, що цей підйом ніколи не завершиться — ці даремні мандри крізь мерзенне сновидіння до мети, якої він ніяк не міг пригадати.