— Мудрі слова ваші, володарю, якщо вам може дораджувати в таких справах родич Володаря Денетора. Він вольовий і гордий, але старий, і дивно поводився, відколи вбили його сина. І я не хотів би також, аби ви залишалися тут, немовби якийсь прохач перед дверима.
— Не прохач, — сказав Араґорн. — А, приміром, капітан блукачів, котрі не звикли до міст і до камінних осель.
І він наказав згорнути штандарт, і зняв із чола Зорю Північного Королівства, і передав її для безпеки Ельрондовим синам.
Потому Принц Імрагіл і Еомер Роганський залишили його, і проїхали через Місто і через юрби народу, й піднялися до Цитаделі, й увійшли до Вежової Зали, шукаючи Намісника. Одначе трон його був порожній, а перед помостом спочивав на розкішному ложі Теоден, Король Марки: дванадцять смолоскипів палали довкола, і дванадцять стояло лицарів із Рогану та з Ґондору. Покривала на ложі були зелено-білі, короля до самих грудей укривав золотий покров, на якому лежав його оголений меч, а щит спочивав біля ніг. Світло смолоскипів мерехтіло на білому волоссі короля, наче сонце у бризках водограю, проте обличчя його виглядало вродливим та молодим, хоч і позначене було спокоєм, якого не відає молодість, — здавалося, наче Теоден спить.
Обоє вельмож постояли мовчки біля короля, а потім Імрагіл запитав:
— Де Намісник? І де також Мітрандір?
І один із вартових відповів:
— Намісник Ґондору зараз в Оселях Зцілення.
А Еомер і собі запитав:
— Де Володарка Еовин, моя сестра? Адже вона повинна була лежати поруч із королем і в не менших розкошах. Де ж її поклали?
Йому відповів Імрагіл:
— Але ж Володарка Еовин була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ви не знали?
Несподівана надія зненацька вразила Еомерове серце новим приливом турботи і страху, тож він, не кажучи ані слова, розвернувся й швидко вийшов із зали, а Принц подався за ним. Коли вони вийшли надвір, уже запав вечір і в небі сяяло безліч зірок. І тоді надійшов Ґандальф, піший, а з ним був іще хтось, загорнутий у сірий плащ. Усі зустрілися перед дверима Осель Зцілення. Принц і роганець привітали Ґандальфа й запитали:
— Ми шукаємо Намісника, і люди кажуть, що він у цій Оселі. Невже він захворів чи поранений? А Володарка Еовин, де вона?
Ґандальф відповів:
— Вона лежить тут, не мертва, проте близька до смерті. А Володаря Фарамира поранила отруйна стріла, як вам відомо, і нині Намісник він, бо Денетор покинув цей світ, і дім його спопелів.
Прибулі дуже засмутились і здивувалися з того, що розповів чарівник.
Відтак Імрагіл сказав:
— Отож, перемога наша позбавлена радості, здобуто її дорогою ціною, якщо і Ґондор, і Роган за один день утратили своїх володарів. Еомер владарює над рогіримами. Хто ж тим часом правитиме Містом? Може, нам уже варто послати по Володаря Араґорна?
Тоді озвався чоловік у плащі, сказавши:
— Він тут.
І, коли він ступив у світло ліхтаря біля дверей, усі побачили, що це — Араґорн, закутаний у сірий лорієнський плащ, який приховував обладунки. І він не мав на собі інших оздоб, окрім зеленого самоцвіту Ґаладріель.
— Я прийшов, бо Ґандальф попрохав мене, — сказав Араґорн. — Але наразі я лише Капітан Дунедайнів із Арнору, і Володар Дол-Амрота правитиме цим містом, доки прокинеться Фарамир. Одначе я радив би нам усім скорятися Ґандальфові у прийдешні дні й у наших справах із Ворогом.
Усі погодилися.
Тоді Ґандальф сказав:
— Не слід нам гаятися біля дверей, адже час не жде. Заходьмо! Бо лишень Араґорнів прихід дає дещицю надії хворим, котрі лежать у цій Оселі. Так сказала Йорет, мудра жінка з Ґондору: Руки короля — це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.
Араґорн увійшов до Оселі перший, а решта — слідом за ним. При дверях стояло двоє вартових у строях Цитаделі: один високий, а другий заввишки як хлопчик, і коли він побачив тих, хто щойно ввійшов, то голосно скрикнув од подиву та радості.
— Бурлака! Оце дивина! А знаєш, я здогадався, що то ти був на чорних кораблях. Але всі довкола кричали: Корсари! — й нізащо мене не послухали б. Як це тобі вдалося?
Араґорн засміявся й узяв гобіта за руку.
— Я щиро радію, що ми зустрілися! — сказав він. — Однак зараз іще не час для подорожніх оповідок.
А Імрагіл мовив до Еомера:
— Чи так ми звертаємося до наших королів? Але, можливо, він прийме корону під якимсь іншим ім’ям?..
І Араґорн, почувши його слова, обернувся і сказав:
— Істинно так, бо високою мовою давнини мене зовуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і Енвіньятар, Відновник, — і він сягнув до грудей і витяг із-за пазухи камінь. — Але рід свій, якщо він колись зародиться, я називатиму Бурлаками. Високою мовою це звучатиме не так грубо: будуть Тельконтарами і я, і всі мої нащадки.
Нарешті прибульці зайшли до Оселі, й, доки прямували до покоїв, де доглядали за хворими, Ґандальф розповів про вчинки Еовин і Меріадока.
— Бо, — повідав чарівник, — я довго стояв біля них, а вони попервах багато говорили вві сні, перш ніж провалились у смертельну темряву. А ще мені даровано здатність бачити багато далеких речей.
Араґорн спершу зайшов до Фарамира, опісля — до Володарки Еовин і врешті — до Мері. Коли він бачив обличчя недужих і їхні рани, то зітхав.
— Зараз я мушу докласти всіх сил і вмінь, які мені дано, — сказав Араґорн. — От якби Ельронд був тут, — він-бо найстарший із нашої раси і має найбільшу силу.
А Еомер, помітивши, який Араґорн скорботний і втомлений, запропонував:
— Найперше тобі, напевно, слід відпочити чи принаймні трохи поїсти.
Та Араґорн відповів:
— Ні, для цих трьох час збігає, а для Фарамира — найшвидше. Потрібно квапитися.
Потім він гукнув Йорет і запитав у неї:
— Чи є в цій Оселі запаси цілющих трав?
— Так, володарю, — відповіла Йорет, — але для всіх, кому вони будуть потрібні, їх, гадаю, не вистачить. І ще я переконана, що поповнити запаси нам нізвідки, бо в ці жахливі дні все пішло шкереберть: і через пожежі та вогонь, і тому, що хлопчаків-посильних нині дуже мало, і тому, що дороги перекрито. До того ж минуло вже безліч днів, відколи до нас на ринок прибував візник із Лоссарнаху! Проте тут, у цій Оселі, ми докладаємо неабияких зусиль, аби рятувати недужих, і ваша величність у цьому переконається.
— Про це я судитиму, коли побачу все, — сказав Араґорн. — Часу на балачки в нас теж немає. Чи є у вас ателас?
— Щиро кажучи, володарю, я не знаю такої рослини, — відповіла Йорет, — принаймні ця назва мені не відома. Піду й запитаю знавця трав, котрий знає всі давні назви.
— Її ще називають королівський лист, — сказав Араґорн, — можливо, тобі відома така назва, бо так ґондорці називали цю рослину в пізніші дні?
— А, це!.. — відказала Йорет. — Ну, якби ваша величність одразу сказали так, то я би вам відповіла. Ні, в нас тут немає ні листочка, я певна. Та яка в тім біда? Я ніколи не чула, щоби ця рослина мала велику цінність. Власне, я частенько казала своїм сестрам, коли ми натрапляли на неї в лісах: «Королівський лист, — казала я, — дивна назва, — хтозна, чому цей бур’ян називається так, бо якби я була королем, то в моєму саду росло би пишніше зело». Проте він має приємний запах, коли зім’яти його листочки, чи не так? Утім, «приємний» — неточне слово, ліпше сказати «благотворний».
— Атож, благотворний, — погодився Араґорн. — А зараз, добродійко, якщо ти любиш Фарамира, то біжи і знайди мені королівський лист, коли хоч одна рослина вціліла десь у Місті, і нехай твої ноги будуть такі ж швидкі, як твій язик.
— А якщо її тут немає, — сказав Ґандальф, — то я поїду до Лоссарнаху, посадивши Йорет позаду себе, і вона відведе мене до тих лісів — але не до своїх сестер! І Тіньогрив покаже їй, що таке швидкість.