Коли Йорет пішла, Араґорн наказав іншим жінкам підігріти воду. Тоді взяв Фарамирову руку, а свою поклав на чоло хворого. Воно було мокре від поту, проте Фарамир не поворухнувся і навіть не здригнувся, тільки ледве дихав.
— Він майже вичах, — сказав Араґорн, звертаючись до Ґандальфа. — Проте не від поранення. Бачиш, рана гоїться! Якби його прошила стріла котрогось із назґŷлів, як ти гадав, то він помер би ще вночі. Цю рану завдала стріла південців, я би сказав. Хто витягнув її? Чи можна на неї глянути?
— Я витягнув її, — відказав Імрагіл, — і перев’язав рану. Та стріли не зберіг, адже мав багато інших клопотів. То була, пригадую, така стріла, як у південців. Але, здається, вона впала на Фарамира з горішнього Мороку, бо інакше чим можна пояснити його лихоманку та хворобу, бо рана була не глибока і не смертельна. Як ви тлумачите цей випадок?
— Утома, печаль через батькове ставлення, рана, та понад усе — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Фарамир — воїн із твердою волею, бо підступав упритул до Тіні, перш ніж виїхав на битву за зовнішні мури. Темінь, либонь, наповзала на нього спроквола, ще коли він боровся, намагаючись утримати свій аванпост. Якби ж я дістався сюди раніше!
Тієї миті ввійшов знавець трав.
— Ваша величність просили роздобути королівський лист, як його називають селяни, — сказав він, — чи то пак ателас шляхетною мовою, чи, для тих, хто бодай трохи знає валінорську...
— Я знаю, — відказав Араґорн, — і мені байдуже, скажеш ти зараз асеа араніон чи королівський лист, аби він у тебе був.
— Пробачте мені, володарю, — сказав той чоловік. — Бачу, ви знаєтеся на всіляких ученнях і є не просто військовим капітаном. Але, на жаль, пане, ми не тримаємо цієї рослини в Оселях Зцілення, де доглядають лише за важкопораненими чи хворими. Бо, як нам відомо, вона не має цілющих властивостей, окрім хіба що здатності вбивати сморід у повітрі чи проганяти звичайну втому. Та, може, ви зважаєте на давні вірші, які наші добрі жінки, як-от Йорет, досі повторюють, нічого з них не розуміючи.
Та це лише безглуздий віршик, який, боюся, спотворила пам’ять старих жінок. Про його зміст, якщо він є, судіть самі. Проте літні люди досі застосовують настоянку з ателасу, коли болить голова.
— Тоді — іменем короля — я наказую тобі піти і знайти старця, котрий знає менше, проте мудріший за тебе і тримає вдома цю рослину! — крикнув Ґандальф.
І от Араґорн став навколішки біля Фарамира, не забираючи руки з його чола. Ті, хто бачив це, розуміли, що в покої відбувається страхітлива боротьба. Лице Араґорна посіріло від утоми, він раз у раз вигукував Фарамирове ім’я, дедалі тихіше для слуху присутніх, ніби Араґорн і сам віддалявся, ніби йшов далеко в якусь темну долину, кличучи того, хто там заблукав.
Нарешті до покою забіг Берґіл і приніс загорнуті у тканину шість листочків.
— Це королівський лист, пане, — сказав хлопчик, — одначе, боюся, він уже не свіжий. Його зірвали щонайменше два тижні тому. Сподіваюся, він вам при дасться, пане?
І, поглянувши на Фарамира, Берґіл заплакав.
А от Араґорн усміхнувся.
— Придасться, — сказав він. — Найгірше вже позаду. Залишися тут і втішся!
Потому, взявши два листочки, він поклав їх собі на долоні, похукав на них, розтер, і в кімнаті відразу запахло живлющою свіжістю, ніби саме повітря прокинулось і забриніло, заіскрилося радістю. Тоді Араґорн вкинув листочки до чаш із окропом, які йому піднесли, й одразу всім полегшало на серці. Бо аромат, який долинув до кожного, нагадав усім про росяні ранки та про незатьмарене сонце в якомусь краю, порівняно з якими барвиста весна цього світу здається лише перелітним спогадом. Араґорн же підвівся, мовби відновив сили, й очі його посміхались, а сам він тим часом тримав чашу перед обличчям Фарамира, який довго марив.
— От тобі й маєш! Хто би міг подумати? — сказала Йорет жінці, котра стояла поряд. — Ця трава більш помічна, ніж я думала. А запах нагадує мені про троянди в Імлот-Мелуї, де я була служницею, — кращих за них не міг би жадати жоден король.
Раптом Фарамир поворушився, розплющив очі й поглянув на Араґорна, який схилився над ним. У погляді пораненого ясніло світло знання та любові, й він тихо озвався.
— Володарю, ти кликав мене. І я прийшов. Що накаже мені король?
— Не забрідай уже в морок, а прокидайся! — сказав Араґорн. — Ти стомлений. Перепочинь трохи, поїж і будь напоготові, коли я повернуся.
— Буду, володарю, — відказав Фарамир. — Хто ж лежатиме без діла, якщо повернувся король?
— Тоді бувай, але не надовго! — додав Араґорн. — Я мушу йти до тих, хто мене потребує.
І він вийшов із покою разом із Імрагілом і з Ґандальфом, а Береґонд і його син залишились і не могли стримати радості. Зачинивши двері та наздоганяючи Ґандальфа, Піпін почув, як Йорет вигукнула:
— Король! Ви таке чули? А що я казала? Руки цілителя, як я й казала.
І невдовзі ці слова випурхнули з Оселі — про те, що справжній король прибув до Ґондору і що після війни він приносить зцілення, — і облетіли усе Місто.
А коли Араґорн прийшов до Еовин, то сказав:
— У неї серйозні поранення, їй завдано важкого удару. Руку, що була зламана, доглядали з належним умінням, і з часом вона загоїться, якщо Володарці стане снаги вижити. Хоча найбільше скалічена рука, що тримала щит, утім головне зло недуги поширюється від руки, що тримала меч. Ця рука безживна, хоч і не поранена... Лихо! Еовин зітнулася зі супротивником, який був надто сильний для її тіла та духа. Той, хто стає супроти такого ворога зі зброєю в руках, мусить бути твердішим за сталь, аби його не знищило саме лише потрясіння від ворожого вигляду. Лиха судьба поставила її на цю стезю. Бо Еовин — діва вродлива, найвродливіша панна з королівського роду. Та я не відаю, як повинен розмовляти з нею. Коли я вперше глянув на неї і збагнув, що вона нещасна, мені здалося, ніби я побачив білу квітку, що стоїть випростано й гордо, тендітну, як лілея, проте незламну, мовби ельфи-умільці викували її зі сталі. Та, можливо, то мороз перетворив її соки на кригу, і вона стояла так, гірко-прекрасна, гарна з виду, проте прибита холодом — квітка, якій судилося невдовзі впасти й померти? Хвороба її почалася задовго до цього дня, чи не так, Еомере?
— Дивуюся, що ти запитуєш про це у мене, володарю, — відповів той. — Я не звинувачую тебе ні в чому — ні щодо Еовин, ані щодо інших речей, однак я ніколи не помічав, аби сестру мою Еовин торкала якась паморозь, доки вона вперше поглянула на тебе. Тривог і жаху спізнала вона, й ділилася ними зі мною в часи Змієязикого і турбот про зачарованого короля, за чию долю вона дедалі більше боялася. Проте не це привело її на ту стезю!
— Друже мій, — мовив Ґандальф, — у тебе були коні, подвиги зі зброєю в руках і вільні поля, а Еовин, яка прийшла в цей світ у дівочому тілі, мала дух і мужність щонайменше такі самі, як і твої. Проте була приречена чекати біля старця, котрого любила, неначе рідного батька, і дивитися, як він скніє, обертаючись на підлого слабоумця. Її доля здавалася їй гіршою, ніж доля патериці, на яку він спирався... Невже ти думаєш, що Змієязикий мав отруту лише для Теоденових вух? Безумцю! Еорлів Дім — це тільки купка садиб зі солом’яними дахами, де розбійники пиячать у смороді, а їхні байстрята качаються по підлозі разом зі собаками. Невже ти не чув цього раніше? Ці слова виголосив Саруман, учитель Змієязикого. Хоча Змієязикий, без сумніву, передавав удома їхнє значення значно підступнішими способами. Володарю, якби любов до тебе та воля до виконання свого обов’язку не зімкнули її вуст, ти почув би таке, що тобі й не снилося. Хтозна, про що вона розповідала темряві, самотня, у страхітливі нічні години, коли її життя неначе маліло, а стіни дому стискалися довкруж неї, ніби пастка довкіл якогось дикого звірятка?