Але ця перемога не вельми збадьорила Капітанів.
— Вони лише відвертали нашу увагу, — сказав Араґорн, — хотіли, щоби ми тішились оманливим припущенням про слабкість Ворога, а самі не мали наміру нам зашкодити. Ще ні.
Того вечора з’явилися назґŷли й узялися пильно стежити за кожним рухом армії. Вони літали високо, й, окрім Леґоласа, їх ніхто не бачив, але Їхня присутність уже давалася взнаки: тіні глибшали, а сонце тьмяніло. І хоча Примари Персня поки що не нападали на свого супротивника і мовчали, не видавши жодного крику, люди все одно не могли звільнитися від навіяного ними жаху.
Так збігав час безнадійного походу. На четвертий день шляху від Роздоріжжя та на шостий після виступу з Мінас-Тіріта військо нарешті добралося до кінця живих земель і поступово перейшло на пустища, які розкинулися перед брамами Перевалу на Кіріт-Ґорґорі, звідкіля можна було вже побачити болота і пустелю, що простягалися зі заходу та з півночі до Емин-Муїлу. Ця місцина була така пустельна, а воїнів охопив такий нездоланний страх, що дехто геть занепав духом і вже не міг ані йти, ні їхати далі на північ.
Араґорн поглянув на них, і в його очах читався радше жаль, аніж гнів, бо то були молоді люди з Рогану та з далекої Західної Сторони, а ще землероби з Лоссарнаху, для котрих назва «Мордор» змалечку була зловісною, проте несправжньою легендою, що не мала нічого спільного з їхнім простим життям. Отож, тепер вони йшли, мов у моторошному сні, не розуміючи ні цієї війни, ні того, чому доля привела їх на такі стежки.
— Повертайтеся! — мовив Араґорн. — Але збережіть рештки гордості й не кидайтеся навтьоки! Є завдання, яке може бути вам до снаги, щоби ви не зазнали великої неслави. Рушайте на південний захід до Кайр-Андросу, і, якщо його, як я гадаю, досі утримують вороги, то відвоюйте острів, коли зможете, й утримуйте до останнього задля захисту Ґондору та Рогану!
Тоді одні, присоромлені його милістю, подолали свій страх і пішли далі, а інші вхопилися за цю надію та, дізнавшись про можливість здійснити мужній учинок, що був їм до снаги, відступили. Тож через те, а також тому, що чимало людей було залишено на Роздоріжжі, Капітани Заходу, врешті-решт, прибули кинути виклик Чорній Брамі та потузі Мордору менш як із шістьма тисячами воїнів.
Тепер вони просувалися повільно, бо щогодини могли отримати відповідь на свій заклик, і згуртовано, бо відокремлювати від основного війська розвідників чи невеликі загони — це означало даремно втрачати людей. З настанням ночі п’ятого дня маршу від Морґульської Долини звитяжці влаштували свій останній табір і розклали довкола нього багаття з усього того, що поталанило знайти: зі сухої деревини та з вересу. Цілу ніч ніхто не зімкнув очей, усі відчували присутність ледве видимих істот, котрі ходили та плазували всюди, і чули вовче виття. Вітер стих, повітря здавалося безшелесним. Люди майже нічого не бачили: хоча ніч була безхмарна, а молодий місяць сходив чотири ночі поспіль, зі землі постійно вихоплювалися дими та пара, тож білий місячний серпик огортали мордорські тумани.
Похолоднішало. Уранці знову заворушився вітер, але він уже дув із півночі й невдовзі перетворився на буревій, що дедалі сильнішав. Усі нічні почвари зникли, і земля, здавалося, спорожніла. На півночі серед смердючих ям зависочіли перші великі кучугури та пагорби зі шлаку, з потрощеного каміння, з вивернутого назовні ґрунту — блювотиння мордорських підземних хробаків; а на півдні, вже зовсім поряд, бовванів могутній бастіон Кіріт-Ґорґор із Чорною Брамою посередині та з високими й темними Вежами-Зубцями обабіч. Під час останнього маршу Капітани звернули зі старої дороги, що вела на схід, — аби уникнути небезпечних таємничих пагорбів, — а відтак надходили до Мораннону з північного заходу: як і Фродо раніше.
Двоє широких залізних стулок дверей Чорної Бра ми, під грізною аркою, були міцно зачинені. На зубчастій стіні не було видно нікого. Довкола панувала сторожка тиша. Їхня розпачлива подорож сягнула апогею: в сірому світлі ранку жалюгідні та померзлі Капітани Заходу стояли перед вежами і мурами, яких їхня армія не могла й сподіватися здолати, навіть якби вони привезли зі собою найпотужніші катапульти, а Ворог мав стільки вояків, що їх вистачило би лише для того, щоби розставити на мурі та при брамі. Проте люди знали, що всі пагорби та скелі довкола Мораннону зайняли невидимі вороги, а в тінистій, просвердленій і пронизаній тунелями ущелині далі за ними кишіли виплодки зловісних потвор. А ще люди помітили, що всі назґŷли зібралися разом і ширяють понад Вежами-Зубцями, наче шуліки, і зрозуміли, що за ними стежать. Але Ворог не квапився.
Капітани Заходу не мали іншого вибору, крім догравати свою роль до кінця. Тож Араґорн так вишикував своє військо, щоби ним було якнайзручніше керувати: його воїни піднялися на два великі пагорби з роздовбаного каміння та із землі, — ці пагорби орки нагромадили за роки важкої праці. Перед ними в напрямку Мордору лежало, неначе рів, величезне болото зі смердючою грязюкою та зі затхлими плесами. Коли все було готово до бою, Капітани поїхали до Чорної Брами з чисельною кінною охороною, зі стягом, з герольдами та сурмачами. То їхали Ґандальф — як головний герольд, і Араґорн із Ельрондовими синами, й Еомер Роганський та Імрагіл, і Леґолас та Ґімлі; Переґрінові теж наказали їхати, щоби кожен ворог Мордору мав свого свідка. І от вони під’їхали до Мораннону на відстань крику, і розгорнули стяг, і заграли в сурми, і герольди виструнчились, і їхні дзвінкі голоси полинули вгору, до зубчастої стіни Мордору.
— Виходьте! — гукали вони. — Нехай Володар Чорної Землі вийде до нас! І нехай здійсниться правосуддя. Він-бо розпочав несправедливу війну з Ґондором і захопив його землі. Відтак Король Ґондору вимагає, щоби він відповів за скоєне лихо і щез навіки. Виходьте!
Довгою була тиша: ні з муру, ні від брами не долинало ні крику, ні звуку у відповідь. Але Саурон уже добре спланував свої дії, постановивши спершу жорстоко побавитися з цими мишами, а вже опісля їх убити. Так і сталося: щойно Капітани почали розвертатись, аби їхати геть, як тишу зненацька було порушено. Розлігся довгий розкотистий бій велетенських барабанів, схожий на грім у горах, далі пронизливо заграли ріжки, й від того звуку здригнулося каміння, а люди затулили вуха, бо їм стало боляче. І тієї самої миті двері Чорної Брами раптом відчинилися з голосним брязкотом, і з них виїхало посольство від Темної Вежі.
Попереду їхала висока зловісна подоба верхи на коні, якщо то, звісно, був кінь — велетенський і страхітливий звір, чия морда нагадувала огидну маску, більше схожу на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях палахкотіло полум’я. Вершник був одягнений у чорне, і його високий шолом теж був чорний, але то була не Примара Персня, а якась жива істота. То був Лейтенант Вежі Барад-дŷр, чийого імені не пригадує жодна легенда, бо і сам він його забув. І він сказав:
— Я Глашатай Саурона.
Оповідають, що то був відступник із роду тих, кого нарекли Чорними Нуменорцями, — вони заснували свої поселення в Середземні за часів правління Саурона й ушановували його, бо їх зачарували його зловісні знання. А цей Посланець перейшов на службу Темній Вежі, щойно вона вперше здійнялася після повалення, і, будучи дуже підступним, зумів здобути найвищу ласку свого Володаря, і вивчив усілякі чари, і збагнув багато прагнень Сауронового духа, і був жорстокіший за будь-якого орка.
І саме він виїхав тепер із Брами, а при ньому був лише нечисельний загін солдатів у чорних обладунках і єдиний стяг — чорне поле з червоним знаком Лихого Ока на ньому. Відтак, зупинившись за кілька кроків перед Капітанами Заходу, Лейтенант зміряв їх зверхнім поглядом і засміявся.
— Чи є хтось серед цієї черні, кому дано владу говорити зі мною? — запитав він. — Або кому вистачить клепки мене зрозуміти? Певно, що не тобі! — насміхався посланець, зневажливо звертаючись до Араґорна. — Щоби стати королем, потрібно мати більше, ніж друзку ельфійського скла чи цей набрід! Авжеж, будь-який розбійник на цих пагорбах може похизуватися кращим почтом!