Араґорн не відповідав нічого, тільки дивився супротивникові в очі, не відводячи погляду, тож вони кілька секунд змагалися так один із одним, а потому, хоч Араґорн і не поворухнувся чи не сягнув рукою до зброї, його суперник здригнувся й поточився, ніби ухиляючись од удару.
— Я герольд і посол, на мене не можна нападати! — скрикнув він.
— Там, де цього правила дотримуються, — озвався Ґандальф, — посли зазвичай не поводяться так нахабно. Проте тобі ніхто не погрожував. Тобі нічого нас боятися, доки виконуєш своє доручення. Та якщо твій господар останнім часом не помудрішав, то тебе не порятують і всі його прислужники.
— Отже, — відказав Посланець, — це ти тут за промовця, сивобородий старцю? Чи це не про тебе, бува, нам інколи доводилося чути, і про твої мандри, під час яких ти плів свої вічні змови та здійснював їх чужими руками? Цього разу ти надто далеко запхав свого носа, пане Ґандальфе, — тому побачиш, що спіткає того, хто необачно чіпляє свою павутину до ніг Саурона Могутнього. Я маю подарунки, які мені наказано показати — тобі зокрема.
Він подав знак одному з охоронців, той підійшов і підніс йому щось, загорнуте у чорні шмати.
Посланець зірвав їх і, на подив та жах усіх Капітанів, спершу показав їм короткий меч, який належав Семові, тоді — сірий плащ із ельфійською прикрасою, а насамкінець — кольчугу з мітрилу, що її носив Фродо, загорнуту в його рам’я. Темрява заслала очі всім Лейтенантовим супротивникам, і в мить зловісної тиші їм здалося, ніби світ іще стоїть, як стояв, але серця їхні зупинились і померли, а остання надія зникла. Й Піпін, який стояв за Принцом Імрагілом, рвонувся було вперед, зойкнувши від горя.
— Цить! — кинув йому Ґандальф суворо й відіпхнув гобіта назад, а Посланець голосно засміявся.
— То ти маєш при собі ще одного такого бешкетника! — скрикнув він. — Яка тобі з них користь — того я вгадати не можу, та вирядити їх шпигунами до Мордору — тут ти перевершив свою звичну глупоту! Проте все одно я йому вдячний, бо тепер стало очевидно, що цей розбишака уже бачив раніше ці подарунки, і ти цього не заперечиш.
— Я не маю наміру цього заперечувати, — відказав Ґандальф. — Я справді знаю їх усіх і всю їхню історію, а ти, підступний Глашатаю Саурона, незважаючи на твої кпини, не зможеш похвалитися тим самим. Але навіщо ти приніс мені ці речі?
— Ґномівська кольчуга, ельфійський плащ, лезо переможеного Заходу та шпигун зі щурячого народу Ширу — ні, не заперечуй! Нам дуже добре все це відомо — ось і ознаки змови. Ну-бо, можливо, істота, котра все це носила, нічого для тебе не важила і ти не оплакуватимеш її як утрату, а може, й навпаки — вона була тобі дорога? Якщо так, то покопирсайся хутенько в рештках своїх мізків. Саурон не любить шпигунів, і якою буде доля цього — залежить од твого вибору.
Ніхто не відповів йому, та Посланець бачив їхні посірілі від страху обличчя і сповнені жахом очі, тому засміявся знову, бо вважав, що здійснив удалий хід.
— Гаразд, гаразд! — не вгавав Посланець. — Бачу, він таки був дорогий тобі. Чи, може, ти доручив йому таке завдання, яке він мусив не провалити? Проте провалив. І тепер зазнає пожиттєвої муки — такої довгої та повільної, яку лише здатні створити чари Великої Вежі: він ніколи не звільниться, хіба що зламається і стане геть інакшим, і тоді він прийде до тебе, аби ти побачив, що ти накоїв. Так, безперечно, і буде, якщо ти не пристанеш на умови мого Володаря.
— Оголоси їх, — відказав Ґандальф упевнено, проте ті, хто був поруч, прочитали муку на його обличчі: тепер він й справді здавався старим і вичахлим, розчавленим, переможеним остаточно.
І вони не сумнівалися, що чарівник погодиться на все.
— Ось тобі умови, — відповів Посланець і всміхнувся, оглядаючи всіх, одного за одним. — Ґондорський набрід і його обдурені союзники негайно відійдуть за Андуїн, заздалегідь присягнувши ніколи не виступати супроти Саурона Могутнього зі зброєю в руках, відкрито чи приховано. Усі землі на схід од Андуїну довіку належатимуть лише Сауронові. Землі на захід од Андуїну аж до Імлистих Гір і Роганської Ущелини будуть данниками Мордору, і люди там не матимуть зброї, проте їм дозволять керувати власними справами. Натомість вони допоможуть відбудувати Ісенґард, який так нерозважливо зруйнували, й він також належатиме Сауронові, і там мешкатиме його намісник, але не Саруман, а хтось більше вартий довіри.
Зазирнувши в очі Посланцеві, Капітани прочитали його думки. Він і прагнув бути тим намісником і зібрати все, що залишилося від Заходу, під своєю владою: він мав стати їхнім тираном, а вони — його рабами.
Та Ґандальф промовив:
— Це — надмірна плата за позбавлення від мук одного служки. Твій пан хоче миттю отримати те, за що йому довелося б поборотися не в одній війні! Невже ґондорські поля настільки знищили його воєнні надії, що він принизився до торгів із нами? Проте, якщо ми і справді так високо цінуємо цього бранця, звідки нам знати, чи Саурон, цей Верховний Майстер Зрадництва, дотримає свого слова? Де той бранець? Нехай його приведуть і віддадуть нам, а вже згодом ми обміркуємо ці умови.
Відтак Ґандальфові — зосередженому й уважному, котрий розпочав суперечку зі смертельним ворогом, — здалося, що Посланець, перевівши подих, на мить розгубився, та незабаром уже сміявся знову.
— Не будь зухвальцем і не кидайся намарно словами: ти-бо розмовляєш із Глашатаєм Саурона! — скрикнув він. — Звісно, ти благатимеш! Але Саурон не дасть нічого. Якщо ти просиш милості, то повинен спершу виконати його наказ. Такі умови. Або ти приймаєш їх, або відхиляєш!
— Ми зробимо ось що! — несподівано сказав Ґандальф.
Й він відкинув свій плащ, і біле світло, разюче, мов меч, заструменіло в тій чорній місцині. Посланець із жахом відсахнувся від здійнятої вгору Ґандальфової руки, а той, під’їхавши, схопив і видер у нього з рук усі «подарунки»: кольчугу, плащ і меч.
— Це ми візьмемо на згадку про свого друга! — скрикнув чарівник. — А щодо ваших умов, то їх ми відкидаємо раз і назавжди! Забирайся, бо час твого посольства збіг, а час смерті — наближається. Ми приїхали сюди не для того, щоби марнувати слова на домовленості зі Сауроном, зрадливим і проклятущим, а тим паче — з одним із його рабів. Їдь геть!
Тепер Посланець Мордору вже не сміявся. Обличчя його перекривилося від подиву та від гніву і стало схожим на морду дикого звіра, якого боляче хльоснули прутом, коли він уже збирався було скочити на свою жертву. Він аж закипів од ненависті, почав пускати ротом слину, а з його горла виривався невиразний задушливий клекіт люті. Проте Лейтенант подивився в понурі обличчя Капітанів і в їхні жорстокі очі — й лють його поступилася місцем страху. Він голосно заволав, розвернувся, скочив на свого скакуна і разом із своїм загоном стрімголов помчав назад до Кіріт-Ґорґору. Його солдати на бігу засурмили в ріжки заздалегідь домовлений сигнал — і, перш ніж вони дісталися до брами, Саурон замкнув свою пастку.
Загуркотіли барабани, запалали багаття. Величезні двері Чорної Брами знову широко відчинились. І звідти враз могутнім потоком, як бурхлива вода зі щойно піднятого шлюзу, викотилася могутня армія.
Капітани скочили на коней і помчали назад, а мордорське військо голосно верещало їм навздогін. У повітрі вирувала задушлива курява — то крокувала неподалік армія східнян, яка чекала на сигнал у мороці Еред-Літуї за дальньою Вежею. З пагорбів обабіч Мораннону посунули незліченні зграї орків. Воїни зі Заходу потрапили в пастку, бо вже от-от довкола сірих пагорбів, де вони стояли, мало зімкнутися кільцем море ворогів, котрі вдесятеро чи й у більше разів переважали їх кількісно. Саурон стиснув запропоновану йому наживку сталевими щелепами.
Араґорнові залишилося зовсім мало часу, щоби підготуватися до битви. Він стояв на одному з пагорбів поряд із Ґандальфом, а біля них майорів чудовий і приречений стяг із Деревом і з Зірками. Зовсім поряд, на сусідньому пагорбі, стояли знамена Рогану та Дол-Амрота — Білий Кінь і Срібний Лебідь. Довкола кожного пагорба воїни утворили кільце, навсібіч наїжачене списами та мечами. Проте з боку Мордору, звідки мав нагрянути перший лютий наступ, ліворуч стояли Ельрондові сини, оточені дунедайнами, а праворуч — Принц Імрагіл із високими та вродливими людьми з Дол-Амрота і з вибраними мужами Вартової Вежі.