Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли, а Сонце, яке поволі піднімалось у південному напрямку, заволокли мордорські випари, й воно мерехтіло крізь загрозливу імлу, віддалене і тьмяно-червоне, ніби наприкінці дня, чи, можливо, й наприкінці самого світу світла. Раптом із мороку, який гуснув на очах, вилетіли назґŷли, викрикуючи холодними голосами смертоносні слова; і тоді надія зникла остаточно.
Піпін схилився, прибитий жахом, коли почув, що Ґандальф відмовився від Сауронових умов і прирік Фродо на тортури у Вежі, проте гобіт опанував себе і згодом уже стояв поряд із Береґондом у передовій шерензі Ґондору серед Імрагілових людей. Йому здавалося, що найкраще тепер для нього — якнайхутчіше загинути, обірвати гірку історію свого життя, бо ж усе й так незабаром буде зруйновано.
— От якби Мері був тут, — почув він власний голос, і в його голові миттю промайнули розмаїті думки. — Ну й ну, зараз я, здається, починаю розуміти горопаху Денетора. Ми могли б померти разом, Мері та я, адже нам однаково судилося померти, то чом би й не разом? Але його тут немає, і я сподіваюся, що він бодай знайде легку смерть. Я ж нині мушу боротися з усіх сил.
Тож гобіт вихопив свого меча і подивився на нього — на перевиті червінні та золоті оздоби: плавні нуменорські літери вогненно спалахнули на лезі. «Його виготовили саме для такої години, — подумав Піпін. — Якби мені поталанило проштрикнути ним того гидкого Посланця, тоді я б майже зрівнявся у звитязі зі старим Мері. Ну, та перед загибеллю я все одно протну своїм мечем котрусь із цих огидних потвор. Та як би я хотів знову побачити спокійне сонячне світло та зелену траву!»
Щойно він устиг так подумати, як на них накотилася перша хвиля ворожого наступу. Орки, стримувані трясовинами, що розкинулися перед пагорбами, спинились і випустили хмари стріл у захисні ряди. Поміж підрозділів нападників рухався чисельний загін гірських тролів із Ґорґороту, і вони ревіли, як ті звірі. Тролі були вищі та кремезніші за людей і мали на собі тільки щільно прилеглі до тіл кольчуги з рогових лусок — а може, то була їхня страхітлива шкіра: у зморшкуватих руках вони тримали велетенські круглі чорні щити і важкі молоти. Й тролі, не задумуючись, стрибали у багно та, ревучи, перебрідали стави. Неначе буря, налетіли вони на стрій ґондорців, ударяючи їх по шоломах і по головах, по руках і по щитах — так ковалі б’ють по гарячому гнучкому залізу. Береґонда, який стояв біля Піпіна, оглушило ударом, і він, знепритомнівши, повалився додолу, а здоровенний ватажок тролів, котрий його збив, уже нахилився було над чоловіком, простягаючи до нього свою загребущу лапу, — ці підлі потвори залюбки роздирали зубами горла поранених жертв.
Але в цю мить Піпін штрикнув мечем угору, й оздоблене письменами лезо Вестернесу пробило шкуру і глибоко ввійшло в нутрощі троля, і чорна його кров потоком хлинула назовні. Троль повалився вперед, важко гепнувшись долі, мовби камінна брила, поховавши під собою тих, хто був унизу. Чорнота, сморід і нестерпний біль охопили гобіта, і його дух провалився в непроникну пітьму.
«Усе закінчилося так, як я і гадав», — промайнула в його голові тріпотлива думка й ніби тихо засміялась усередині, відлітаючи: вона здалася йому майже веселою, бо всі сумніви, турботи і страхи нарешті відступили. Та раптом — щойно та думка зібралася пурхнути в небуття — залунали голоси, які в забутому горішньому світі кричали:
— Орли летять! Орли летять!
Й гобітова думка ще мить затрималася у просторі. «Більбо! — сказала вона. — Та ж ні! Це було в його історії, давно-предавно. А ця історія — моя, і вона вже закінчилася. Прощавайте!» І полетіла дуже далеко, а Піпінові очі не бачили вже нічого.
Книга шоста
Розділ 1
Вежа Кіріт-Унґолу
ем насилу піднявся з землі. І якусь мить не міг зрозуміти, де він, а потім згадав усі свої нещастя й відчай: він стояв у непроглядній темряві перед нижньою брамою орківської фортеці, а її мідні двері було зачинено. «Напевно, я знепритомнів, ударившись об них, але скільки пролежав отак, навіть гадки не маю...» — подумав Сем. І якщо він раніше аж палав од відчаю і люті, то тепер — ловив дрижаки від холоду. Він підповз до дверей і притулив до них вухо.
Десь далеко в тунелі ледве чутно сперечались орки, та невдовзі вони припинили свою балачку чи відійшли вглиб, і все затихло. Семові боліла голова, перед очима літали блискучі цятки, проте він намагався опанувати себе та зібратися з думками. Хоч круть хоч верть, а пробратися до орківського лігвища через цю браму йому, вочевидь, не вдасться: хтозна, скільки днів доведеться чекати, доки її відчинять, а чекати йому ніколи. Час для нього безцінний. Сем уже не сумнівався щодо свого обов’язку: врятувати Фродо, або ж накласти головою, намагаючись здійснити це.
— Власне, я майже не сумніваюся, що накладу головою, але так буде навіть легше, — похмуро сказав собі гобіт, а потім заховав Жало до піхов й відвернувся від мідних дверей.
Не наважуючись скористатись ельфійським світлом, Сем поволі намацував шлях у темному тунелі й намагався скласти в єдину картину все, що сталося, відколи вони з Фродо пішли з Роздоріжжя. «Цікаво, котра зараз година, — подумав він. — Певно, десь між днем, що відходить, і днем, що надходить». Але він утратив лік дням. Гобіт був у краях темряви, де дні світу поволі забувалися, бо і про тих, хто потрапляв сюди, також забували.
— Чи хтось ще пам’ятає про нас? — знову сказав до себе Сем. — І як там усі наші друзі?
І він мляво помахав рукою в повітрі перед собою: проте гобіт ішов на південь, повертаючись до тунелю Павучихи, а не на захід. На заході ж, у зовнішньому світі, наближався полудень чотирнадцятого березня за Ширським літочисленням, і саме о цій порі Араґорн вивів чорний флот із Пеларґіра, Мері їхав разом із рогіримами Долиною Камінних Возів, у Мінас-Тіріті займалися пожежі, а Піпін спостерігав, як у Денеторових очах наростає безум. Однак, попри всі їхні турботи і страхи, думки друзів раз у раз зверталися до Фродо та до Сема. Про них не забули. Проте всі вони були надто далеко, щоби допомогти двом гобітам, і нічия думка не могла зарадити Семвайзові, сину Гемфаста: він був геть самотній.
Нарешті Сем знову дістався до камінних дверей орківського проходу, та не знайшов ані засува, ні замка, який замикав їх, а тому переліз через них, як раніше, і тихцем спустився на землю. Потому крадькома подався до виходу з тунелю Павучихи, де все ще гойдались і тріпотіли на холодному перетязі клапті її велетенської павутини. Після задушливої темряви, з якої він вибрався, перетяг і справді здався Семові холодним, але водночас і підбадьорливим. Він обережно виповз назовні.
Довкола панувала зловісна тиша. Світла було не більше, ніж у сутінках наприкінці похмурого дня. У Мордорі піднімалися густі випари і, клубочачись низько над землею, линули на захід — нескінченне товпище хмар і диму, яке зісподу освітлювала темно-червона заграва.
Сем звів очі на орківську вежу, і зненацька в її вузьких вікнах заблимало світло, ніби крихітні червоні очі. Може, це був якийсь сигнал? І гобіт згадав, як він боїться орків, — те, про що гнів і відчай змусили його забути на коротку часину. Судячи з усього, йому слід було зробити єдине: піти далі, щоби знайти головний вхід до страхітливої вежі. Семові підкосилися коліна, й він увесь затремтів. Відвівши погляд од вежі і виступів Розколини попереду, гобіт примусив свої неслухняні ноги рухатись і поволі, нашорошивши вуха та вдивляючись у густий морок скель понад шляхом, повернувся власними слідами до того місця, де впав Фродо і де досі тхнуло Павучихою, а потому посунув уперед і вгору, доки опинився в тій самій ущелині, де надягнув Перстень і побачив загін Шаґрата.
Там Сем спинився й сів. Наразі він просто не міг рухатися далі і був певен: щойно перейде через маківку гори і зробить один-однісінький крок стежкою вниз до мордорської землі — ходу назад уже не буде. Він може ніколи не повернутися звідтіля. До пуття не уявляючи собі, що робить, вийняв Перстень, надягнув на палець і відразу відчув нестерпний тягар його ваги, а ще — і цього разу дужче та гостріше, ніж уперше, — лють Мордорського Ока, що шукало Перстень, прагнучи пронизати пітьму, яку воно само витворило для захисту і яка нині перешкоджала його пошукам, збурюючи неспокій і сумніви.