— Кажеш, доки повернеться король? — повторив Ґандальф. — Ну, шановний пане Наміснику, тоді це твоє завдання — зберегти бодай частину королівства до настання тієї події, на яку вже мало хто сподівається. І, щоби ти його виконав, тобі нададуть будь-яку допомогу, про яку ти зволиш попросити. А я скажу ось що. Я не правлю жодним королівством: ані Ґондором, ані будь-яким іншим, великим чи малим. Зате опікуюсь усіма вартісними речами цього світу, яким нині загрожує небезпека. І навіть якщо Ґондор загине, але після цієї ночі вціліє те, що згодом породить нову красу, новий цвіт і нові плоди, — то своє завдання я виконаю з найменшими втратами. Бо я теж намісник. Хіба ти не знав?
Потім він повернувся і рушив геть із зали, а Піпін подріботів побіч нього.
Доки вони йшли, Ґандальф не дивився на Піпіна й не озивався до нього. Їхній провідник вів їх од дверей зали, через Двір із Водограєм, до вулички між високими кам’яними спорудами. Кілька разів повернувши, вони добулися до будинку, що стояв біля самої фортечної стіни з її північного боку, неподалік од перешийка, що з’єднував пагорб із горою. Увійшовши в дім, слуга допровадив мандрівників широкими різьбленими сходами на другий поверх — до прегарного покою: світлого та просторого, з чудовим тьмяно-золотим драпіруванням без візерунків. Меблів у покої було небагато: невеликий стіл, два крісла і лавка. Проте на протилежних його кінцях були закриті пологами алькови з гарно прибраними ліжками, з посудинами і чашами для вмивання. Там були також три високі вузькі вікна, які виходили на північ, на розлогу дугу Андуїну, досі оповитого імлою, на Емин-Муїл і на Раурос у далекій далечі. Але щоби визирнути понад міцним кам’яним підвіконням, Піпінові довелося стати на лавку.
— Ти сердишся на мене, Ґандальфе? — запитав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я доклав усіх сил...
— Таки так! — відказав чарівник і раптом зайшовся сміхом, а потім підійшов до Піпіна, став поруч, обняв його за плечі й теж визирнув у вікно.
Гобіт трохи здивовано подивився в обличчя, що було тепер майже біля його власного, бо Ґандальфів сміх лунав весело і радісно. Проте на чарівниковому лиці він спершу побачив лише зморшки від тривог та печалей і, тільки придивившись уважніше, збагнув, що у глибині попід ними ховається велика радість — бризки веселощів, од яких розреготалося би ціле королівство, якби вони раптом вихлюпнулися назовні.
— Ти справді доклав усіх сил, — погодився чарівник, — і, сподіваюся, мине багато часу, перш ніж ти знову опинишся у глухому куті між двома такими жахливими старцями. Проте Володар Денетор дізнався від тебе більше, ніж ти підозрюєш, Піпіне. Ти не зміг приховати, що Боромир не провадив Загін із Морії, і що серед вас був муж високого роду, котрий збирається прийти до Мінас-Тіріта, і що він має славетного меча. Ґондорці багато розмірковують про давні історії, а Денетор, відколи Боромир пішов, уважно обдумав той вірш зі сну та слова «Вбивця Ісільдура»... Денетор не такий, як інші сьогочасні мужі, Піпіне, і хоч би якого роду він був, хоч би що передалося йому від батька, в ньому — волею чудернацького випадку, — може, і справді тече кров народу Вестернесу, як і в його молодшому синові — Фарамирі, — та не у Боромирі, його улюбленцеві. Денетор бачить багато всього. Він, якщо захоче і зосередить усю свою волю, може прочитати те, що відбувається в людських головах, навіть якщо вони перебувають далеко від нього. Його важко обдурити, і небезпечно навіть зазіхати на таке... Пам’ятай це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, звідкіля це рішення прийшло до твоєї голови чи до твого серця. Та воно мудре. Я не заважав тобі, адже ризикований учинок годі відвернути розважливою порадою. Ти зворушив серце Денетора і — дозволь сказати — поліпшив його настрій. Відтак можеш тепер вільно пересуватися Мінас-Тірітом — звісно, коли не будеш на службі. Ти мусиш коритися його наказам, і Намісник цього не забуде. Не втрачай пильності!
Ґандальф замовк і зітхнув.
— Гаразд, нічого думати-гадати, що принесе нам завтрашній день. Бо, по-перше, завтра майже напевно буде гірше, ніж сьогодні чи впродовж багатьох прийдешніх днів. А по-друге, я майже нічим не можу тут зарадити. Шахівницю розкладено, фігури розставлено. Й одну з них я палко прагну знайти — Фарамира, чинного Денеторового спадкоємця. Не думаю, що він у Місті, проте часу, щоби дізнатися новини, я не мав. Мені треба йти, Піпіне. Мушу потрапити на нараду місцевих володарів і дізнатись усе, що зможу. Проте зараз право ходу має Ворог, і він збирається відкрити свої козирі. І пішаки побачать їх зблизька, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Тож гостри меча!
Після цього Ґандальф підійшов до дверей і вже там повернувся.
— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби мені ласку. Вийди з дому — навіть перш, ніж ляжеш відпочити, якщо не дуже стомився, — пошукай Тіньогрива та поглянь, чи добре про нього подбали. Ці люди добрі до тварин, адже належать до розважливого і мудрого народу, проте з кіньми поводяться не так управно, як інші.
З цими словами чарівник залишив покій, і, щойно він вийшов, на вежі Цитаделі чистим дзвінким голосом озвався дзвін. Тричі пролунали його удари, ніби срібло забриніло в повітрі, а потому стихли — минула третя година від сходу сонця.
За мить Піпін підійшов до дверей, спустився сходами і визирнув на вулицю. Сонце сяяло тепло і ясно, вежі й високі будівлі відкидали на захід довгі виразні тіні. Гора Міндоллуїн високо здіймала свої білий шолом і сніговий плащ. Озброєні чоловіки ходили туди-сюди вулицями Міста — напевно, тієї години відбувалася зміна вартових і сторожі.
— У нас у Ширі це була би дев’ята, — сказав Піпін сам собі, проте вголос. — Саме час смачно поснідати при відчиненому вікні у промінні весняного сонця. Ех, як би я хотів поснідати! Цікаво, ці люди коли-небудь снідають, чи в них пора сніданку вже минула? А коли ж вони обідають? І де?
Аж ось гобіт помітив чоловіка, котрий був одягнений у чорно-біле вбрання й ішов од центру Цитаделі в його бік. Піпін почувався самотнім, тож вирішив заговорити до ґондорця, коли той минатиме його, але в цьому не виявилося потреби: чоловік сам підійшов просто до гобіта.
— Це ти півмірок Переґрін? — запитав. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність Володареві Міста. Ласкаво просимо!
Й він подав руку Піпінові, а той потиснув її.
— Я Береґонд, син Баранора. Сьогодні вранці я не на варті, тож мене прислали до тебе, щоби я навчив тебе паролів, які тобі слід знати, і розповів кілька речей, про які ти, без сумніву, захочеш дізнатись. А я тим часом довідаюся щось про тебе. Бо ми ніколи раніше не зустрічали півмірків у нашій землі, й, хоч і чули поголос про них, навіть у відомих нам легендах про вас згадують нечасто. Крім того, ти друг Мітрандіра. Ти добре його знаєш?
— Ну, — відповів Піпін, — знайомий із ним, так би мовити, я ціле своє коротке життя, а віднедавна багато з ним подорожую. Та Мітрандір — наче грубезна книга, яку читати — не перечитати, тож я можу стверджувати, що бачив хіба сторінку чи дві. Та, мабуть, я знаю його досить добре, ліпше за мене цього чарівника знає мало хто. Гадаю, з нашого Загону лишень Араґорн насправді знав його.
— Араґорн? — здивувався Береґонд. — Хто це?
— Ой, — затнувся Піпін, — це чоловік, котрий був із нами. Напевно, зараз він у Рогані.
— Я чув, ти теж був у Рогані. Я багато про що хочу розпитати тебе стосовно тієї землі, бо ми покладаємо велику частину нашої незначної надії саме на тамтешній народ. Але я забув про справу, з якою прийшов до тебе: спершу я повинен відповісти на твої запитання. Тож, що би ти хотів дізнатися, пане Переґріне?
— Е-е-е, ну, якщо мені язик повернеться так висловитися, то наразі нагальним для мене питанням є таке: як тут у вас зі сніданком і з їжею загалом? Тобто о котрій годині ви їсте, якщо ти мене розумієш, і де їдальня, якщо у вас вона є? І чи маєте ви шинки? Я роздивлявся довкола, доки ми їхали, та ніде не побачив жодного, хоча мене постійно живила надія ковтнути елю, щойно ми дістанемося до осель мудрих і вишуканих людей.
Береґонд суворо поглянув на нього.