Выбрать главу

Як і попереднього разу, Семів слух загострився, а зір натомість почав спотворювати цьогосвітні речі, роблячи їх тонкими та невиразними. Скелясті стіни стежки стали тьмяні, мовби він дивився на них крізь імлу, зате здалеку до нього долинало булькотіння пораненої Павучихи, а зовсім близько, виразно та голосно, було чути брязкіт металу і крики. Гобіт схопився на ноги і притиснувся до стіни біля шляху. Він зрадів, що має Перстень, адже сюди наближався ще один загін орків — так гобіт подумав спершу. А потім раптом збагнув, що помилився і що слух обдурив його: орківські крики долинали з вежі, найвищий виступ якої був тепер просто над його головою, ліворуч од Розколини.

Гобіт здригнувся і спробував примусити себе рухатися. Вочевидь, там коїлося щось лихе. Можливо, всупереч усім наказам, жорстокість орків перемогла, і тепер вони мучать Фродо чи по-дикунському роздирають його на шматки? Сем прислухався, й ураз у нього зблиснула надія. Сумнівів майже не було: у вежі зчинилася колотнеча, й орки билися між собою, а Шаґрат і Ґорбаґ зійшлися у двобої. Хоч якою примарною була надія, що її подарував гобітові цей здогад, але її вистачило, щоби підняти його на ноги. Ось він, сподіваний шанс! Любов до Фродо переборола все інше в його єстві, й, забувши про небезпеку, Сем крикнув уголос:

— Я йду, пане Фродо!

А тоді побіг до шляху, що вів угору, й піднявся ним. Дорога несподівано звернула ліворуч, а потому стрімко зірвалась униз: Сем перетнув кордон Мордору.

Він зняв Перстень, спонуканий глибинним передчуттям якоїсь небезпеки, хоча сам подумав лише про те, щоби якнайкраще бачити.

— Треба дивитися страху в очі, — пробурмотів. — З мандрів у тумані пуття не буде!

Семів погляд упав на сувору, неприступну та понищену землю. Просто перед ним найвищий гребінь Ефель-Дуату стрімко зривався могутніми кручами вниз до темного рову, на протилежному боці якого здіймався ще один гребінь, значно нижчий, аніж цей, зі щербатим зазубреним краєм, із якого вистрілювали стрімчаки, ніби чорні зуби на тлі червоного світла за ними. То був грізний Морґай — внутрішнє кільце захисних бар’єрів тієї землі. Аж ген-ген за ним, проте майже просто попереду, по той бік широкого озера темряви, поцяткованого дрібними вогниками, видно було велику пломенисту заграву, з якої піднімалися гігантські колони завихреного диму, каламутно-червоні при основах і чорні вгорі, де вони зливались у гойдливий балдахін, що накривав цілу ту прокляту землю.

Сем дивився на Ородруїн — Гору Вогню. Раз у раз десь у глибині попід її попелястим конусом горна розпалювалися, мов жар, і, натужно розхитуючись та двигтячи, вивергали ріки розплавленого каміння з бічних ущелин. Одні з тих рік, палахкочучи, текли до Барад-дŷра велетенськими каналами, а другі зміїлися до кам’янистої рівнини, та згодом застигали й лежали, немовби дракони-покручі, яких виштовхнула зі себе змордована земля. Сем побачив Судну Гору в мить виверження, і її світло — закрите чималим щитом Ефель-Дуату від того, хто піднімався стежкою зі Заходу — відбивалося від поверхонь безплідних скель, так що вони здавалися просякнутими кров’ю.

Сем стояв, мов ошелешений, бо в тому жахливому освітленні він, поглянувши ліворуч, нарешті побачив Вежу Кіріт-Унґолу та всю її міць. Відрога, яку він бачив із протилежного боку, була тільки її найвищою баштою. Східна частина Вежі трьома великими ярусами піднімалася з гірського виступу далеко внизу; задню її частину було звернено до могутньої скелі, з якої вона виступала шпилястими бастіонами, що дедалі меншали, піднімаючись один над одним, а північно-східна та південно-східна стіни, майстерно викладені з каменю, прямовисно спускались униз. Уздовж найнижчого ярусу, за п’ятнадцять сажнів од того місця, де стояв Сем, вузький двір обступила зубчаста стіна. Поблизу, в південно-східному її краї, була брама, що виходила на широку дорогу, зовнішня огорожа якої тяглася понад краєм урвища, а далі звертала на південь і звивисто спускалась у темряву, щоби з’єднатися з дорогою, що вела через Морґульський Прохід. Згодом крізь зазубрену тріщину в Морґаї вона потрапляла в долину Ґорґороту, а вже звідти прямувала до Барад-дŷра. Вужчий горішній шлях, на якому стояв Сем, стрімко збігав униз східцями та стежкою і долучався до головної дороги під грізними мурами неподалік од вежової брами.

Сем уважно розглядав її, й раптом його приголомшило усвідомлення того, що цю твердиню збудували не для того, щоби не впускати ворогів до Мордору, а щоби не випускати їх звідти. Власне, це було одне зі старовинних творінь Ґондору — східний аванпост оборони Ітілієну, споруджений після Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу наглядали за лихими Сауроновими землями, де все ще вешталися його потвори. Але і тут, і в Нархості й Кархості — Вежах-Зубцях — вартові втратили пильність, а зрадництво допомогло завоювати Вежу Володареві Примар Перснів, і дотепер її вже багато років утримували лихі створіння. Вона виявилася корисною для Саурона, відколи той повернувся до Мордору: він мав мало слуг, зате багато рабів, котрі підкорялися йому через страх, отож, Вежа, як і колись давно, запобігала їхній утечі з Мордору. А якби котромусь із його ворогів забракло розважливості й він спробував потай пробратись у цю землю, то Вежа — цей останній недремний вартовий — напевно спинила би того, кому пощастило обминути сторожкий Морґул і Павучиху.

Тепер Сем добре розумів, яке це безнадійне завдання: крадькома проминути ті багатоокі стіни і пройти повз браму, де завжди чатувала варта. Навіть якщо він упорається з цим, то ледве чи далеко зайде дорогою по той бік брами, бо її теж пильно стережуть: чорна пітьма, що лежала, густа-прегуста, там, куди не досягали відблиски червоної заграви, ненадовго захистить його від призвичаєних до темряви орківських очей. Так, піти цим шляхом наважився би лише відчайдух! Одначе Семове завдання було стократно страшнішим: не обминути браму, не втекти, а ввійти в неї, самому.

Тепер його думка звернулася до Персня, та не зустріла нічого втішного, окрім жаху і небезпеки. Не встиг Сем іще й побачити Судну Гору, що палахкотіла ген удалині, а вже відчув переміну, що сталася з його тягарем. Наближаючись до величезних горен, де у правічні часи його викували та надали йому форми, Перстень зріс на силі, став іще злостивішим, і його могла приборкати хіба що дуже сильна воля. Сем стояв, і, хоча Перстень лише висів на своєму ланцюжку в нього на шиї, гобіт почувався так, ніби цю річ раптом збільшили, загорнувши у її власну велетенську спотворену тінь, — така велика та зловісна загроза застигла на стінах Мордору. Сем відчував, що віднині може або знехтувати Перснем, хоча той його таки мучитиме, або ж піддатися йому і кинути виклик тій Силі, що владарює у своєму темному сховку на протилежному боці долини мороку: так Перстень уже спокушав гобіта, в’їдаючись у його волю і у мозок. У Семовій голові поставали чудернацькі фантазії: він бачив Семвайза Дужого, Героя Епохи, який сягнистими кроками йшов тьмавою землею, тримаючи в руках пломенистий меч, і армії гуртувалися довкола нього, зібравшись на його поклик — на поклик того, хто прямував руйнувати Барад-дŷр. Потім усі хмари розступилися, засяяло біле сонце, і, за Семовим наказом, долина Ґорґороту перетворилася на сад із квітами та деревами, і зарясніла плодами. Гобітові слід було тільки надягнути Перстень і захотіти привласнити його — й усе це могло здійснитись...

У ту годину випробування не поступитися Персню Семові найбільше допомогла любов до свого пана, хоча простий і нескорений гобітський дух, що досі жив на денці його єства, теж став у пригоді: у глибині серця Сем знав, що цей тягар для нього завеликий, навіть якби всі ці видива не були звичайнісінькою оманою, покликаною схилити його до зради. Один маленький сад для вільного садівника, а не сад, що розрісся до цілого королівства, — ось усе, чого він потребував і на що заслуговував; він волів працювати власними руками, а не керувати чужими.