— Поглянь на це, пане Фродо! — сказав Сем. — Поглянь на це! Вітер змінився. Щось відбувається. Не все діється за Його задумом. Ген там, у світі, темрява відступає. От би побачити, що там відбувається!
То був ранок п’ятнадцятого березня, у Долині Андуїну понад східною тінню піднімалося Сонце і віяв південно-західний вітер. На Пеленнорських полях помирав Теоден.
Поки Сем і Фродо стояли, вдивляючись у той бік, світловий пруг завиднів уже понад цілою смугою Ефель-Дуату, і тоді вони помітили істоту, котра на великій швидкості мчала зі Заходу, — спершу лише чорну цятку на тлі мерехтливої смуги понад вершинами гір, яка збільшувалася, доки, наче блискавиця, пірнула в темний балдахін хмар і пролетіла високо над ними. На льоту вона протяжно та пронизливо кричала назґŷловим голосом, але цей крик уже не нагнав жаху в серця гобітів: то було волання горя і страху, погані вісті для Темної Вежі. Володаря Примар Персня спіткала його судьба.
— А що я тобі казав? Щось таки відбувається! — скрикнув Сем. — «На війні все гаразд», — сказав Шаґрат, але Ґорбаґ не дуже йому вірив. І мав рацію. Усе потроху прояснюється, пане Фродо. Невже це не додає тобі надії?
— Ні, не дуже, Семе, — зітхнув Фродо. — Усе це відбувається далеко за горами. Ми ж ідемо на схід, а не на захід. І я такий утомлений... А Перстень такий важкий, Семе. І, навіть заплющивши очі, я постійно бачу, як у моїй голові обертається велетенське вогняне колесо.
Радість умить вивітрилася зі Семового серця. Він із тривогою подивився на свого пана й узяв його за руку.
— Ходімо, пане Фродо! — сказав Сем. — Здійснилося бодай одне моє бажання: я побачив трохи світла. Його досить, аби нам стало легше мандрувати, проте, мабуть, і небезпечніше. Спробуй пройти ще хоч трішки, а тоді ми ляжемо один біля одного й відпочинемо. А ще ти мусиш кинути собі до рота бодай шматочок ельфійської їжі — може, вона додасть тобі снаги.
Поділившись коржем лембаса та розжовуючи його якомога ретельніше в пересохлих ротах, Фродо і Сем пошкандибали далі. Світла — хоч воно нагадувало тільки сіруватий присмерк — їм вистачило, щоби побачити, що вони перебувають глибоко в долині посеред гір. На півночі схили долини поволі здіймались угору, а на її дні пролягло ложе змалілого висохлого потоку. На протилежному боці його кам’янистої течії гобіти помітили второвану стежку, що звивалася біля підніжжя західних круч. Якби гобіти знали, то могли би дістатися до неї раніше, бо то була доріжка, що відгалужувалася від головної морґульської дороги біля західного краю мосту і спускалася на дно долини довгими вирубаними у скелі сходами. Нею ходили патрулі чи гінці, котрим потрібно було якомога швидше дістатися до малих постів і фортець десь аж ген на півночі, між Кіріт-Унґолом і тіснинами Залізної Пащі — залізними щелепами Карах-Анґрену.
Гобітам небезпечно було йти такою стежкою, та їм залежало на швидкості, а Фродо передчував, що не зможе витримати важкий підйом серед брил чи пере хід бездоріжжям високогірних долин Морґаю. А ще він вирішив, що їхні переслідувачі, либонь, найменше сподіватимуться впіймати їх на північному шляху. Дорога на схід од рівнини чи стежка назад на захід — їх передовсім шукатимуть там, і дуже наполегливо. Тільки відійшовши далеко на північ од Вежі, Фродо мав намір звернути й пошукати шлях, який привів би його на схід. На схід — це буде останній етап його відчайдушних мандрів. Отож, двоє друзів перетнули кам’янисте ложе струмка і стали на орківську стежку, певний час простуючи нею. Ліворуч над ними нависали кручі, тому згори їх не було видно; та стежка раз у раз петляла, і перед кожним поворотом подорожні хапалися за руків’я мечів, ідучи вперед дуже обережно.
Світло не сильнішало, бо Ородруїн і досі вивергав зі себе густі випари, і їх підганяли ввись низхідні повітряні потоки, і випари здіймались усе вгору й угору, доки досягали тих шарів, де вітру вже не було і де вони розповзалися навсібіч, мов безкрайнє склепіння, центральна колона якого стриміла з мороку, куди не сягав погляд гобітів. Маленькі мандрівники долали цей шлях уже понад годину, коли почули шум, який змусив їх зупинитися. То було неймовірно, та помилитися вони не могли: дзюрчала вода! З вимоїни ліворуч, такої прямовисної та вузької, що здавалося, ніби чорну кручу розрубала чиясь велетенська сокира, стікала вода — напевно, то були останні краплі запашного дощу, зібрані з випещених сонцем морів, — дощу, якого лиха доля змусила врешті випасти на стіни Чорної Землі й зійти нанівець у безплідній куряві. Потічок збігав зі скелі тоненькою цівкою, перетинав стежку і, звернувши на південь, прудко тікав геть, аби загубитися серед мертвого каміння.
Сем кинувся до потічка.
— Якщо я колись знову зустріну Володарку, то подякую їй! — скрикнув він. — Спочатку світло, а тепер і вода!
Потому спинився.
— Мабуть, я нап’юся першим, пане Фродо, — сказав Сем.
— Гаразд, але місця вистачило б і для двох.
— Я не про це, — заперечив Сем. — А ось про що: якщо ця вода отруєна чи погана і це швидко дасться взнаки, ну, то ліпше вже я, а не ти, господарю, якщо ти розумієш мене...
— Розумію. Та, гадаю, ми обоє маємо вірити в те, що нам пощастило... або, що ми прокляті. Проте будь обережний: вона дуже холодна!
Вода і справді була прохолодна, та не крижана, і мала неприємний смак: водночас і гіркий, і масний — принаймні так вони би назвали це вдома. Зате тут вона смакувала неймовірно, гобітів не могли би стримати ні страх, ані розважливість. Вони пили досхочу, Сем наповнив свою флягу. Після того Фродо полегшало, тож мандрівники здолали ще кілька верст шляху. Але далі дорога поширшала і початок збудованої нашвидкуруч стіни вздовж її краю попередив гобітів, що вони наближаються до наступного орківського лігва.
— Тут ми й повернемо, Семе, — сказав Фродо. — І звертати нам слід на схід.
Фродо зітхнув, поглянувши на понурі хребти на протилежному боці долини.
— Гадаю, мені якраз вистачить сили, щоби знайти якусь нору ген там, угорі. Опісля муситиму трохи відпочити.
Річкове ложе тепер було трохи нижче від стежки. Гобіти спустилися туди, почали переходити його і, на превеликий подив, побачили темні баюри, які живилися цівками води, що збігала від якогось джерела вгорі долини. На зовнішніх рубежах попід західними горами мордорська земля помирала, проте ще не була цілком мертва. Тут досі боролися за життя рослини: грубі, покручені, вичахлі. На полонинах Морґаю з протилежного боку долини крадькома чіплялися за схили низькі кущисті дерева, безформні сірі трав’янисті купини змагалися з камінням, на яке виповзали сухуваті мохи; всюди ширилися великі, виткі і сплутані пагони ожини. На одних були довгі жалкі колючки, на інших — гачкуваті шипи, гострі, мов ножі. На всіх висіли бляклі зів’ялі листки, які залишилися ще з минулого року. Вони терлись один об одного й шелестіли під млявими порухами вітру, а поїдені личинками бруньки лише мали розпуститися. Сіро-коричневі, зелені та чорні мухи, позначені, як і орки, плямами у вигляді червоного ока, дзижчали і жалили мандрівників, а понад заростями шипшини кружляли та звивалися хмари голодних мошок.
— Орківський одяг тут не допоможе, — сказав Сем, розмахуючи руками. — От мати б орківську шкіру!
Врешті-решт, Фродо геть вибився зі сил. Гобіти видерлися вгору вузькою ступінчастою ущелиною, та попереду на них чекав іще довгий шлях, перш ніж вони би дійшли бодай до останнього скелястого хребта.
— Я мушу відпочити, Семе, і трохи поспати, якщо поталанить, — сказав Фродо.
Він роззирнувся, проте здавалося, що до цієї понурої місцини ніколи не заповзала жодна тварина. Невдовзі зморені гобіти тихцем заховалися під завісою з ожинових гілок, які звисали, ніби килим, над низькою поверхнею скелі.
Там вони сіли і попоїли, що змогли. Відкладаючи безцінний лембас на чорні дні, які чекали їх попереду, гобіти спожили половину з того Фарамирового провіанту, що залишився у Семовій торбині: трохи сухих фруктів і крихітний шматочок в’яленого м’яса, зробили по кілька ковтків води. Вони попили ще з баюр у долині, та все одно відчували спрагу. Повітря Мордору мало гіркий гострий присмак, від якого пересихало у роті. Коли Сем подумав про воду, то навіть його обнадієний дух занепав. За Морґаєм пролягла страхітлива рівнина Ґорґорот, якою їм доведеться йти.