— Ну, ти краще спершу поспи, пане Фродо, — сказав Сем. — Уже знову темніє. Гадаю, цей день добігає кінця.
Фродо зітхнув і поринув у сон раніше, ніж його друг встиг договорити. Сем теж ледве долав власну втому, тож узяв Фродо за руку і нишком сидів так, доки запала глибока ніч. Тоді нарешті, щоби не дати сну себе перемогти, він виповз зі схованки і визирнув назовні. Звідусіль долинали скрипи, тріщання і таємничий шурхіт, але жодних голосів чи звуку кроків. Високо понад Ефель-Дуатом на Заході нічне небо все ще було бліде і тьмаве. І там, серед хмаротрощі, над темною скелястою вершиною високих гір визирнула біла зоря, і Сем бачив, як вона ненадовго зблиснула в небі. Краса зорі пронизала гобітове серце, коли він поглянув на неї з цієї самотньої землі, й до нього повернулася надія. Його раптом, як чистий і холодний промінь, осяяла думка, що Тінь — це лише дрібна та минуща загроза, бо понад нею завжди існуватимуть світло і вища краса, до яких їй зась. Семова пісня у Вежі була радше викликом, аніж надією, адже тоді він думав про себе. А зараз, нехай тільки на мить, його власна доля і навіть доля його пана перестали його хвилювати. Тож Сем знову заліз в ожинник, ліг поряд із Фродо й, відкинувши геть усі побоювання, поринув у глибокий спокійний сон.
Друзі прокинулися разом, рука в руку. Сем майже збадьорився і був готовий до ще одного дня ходи, а Фродо зітхнув. Його сон був важкий, йому постійно снився вогонь, і пробудження не дало втіхи. Проте сон таки подіяв зцілююче на Фродо: він зміцнів і знову мав наснагу нести свій тягар до мети. Гобіти не знали ні того, котра була година, ні як довго вони проспали, однак, трохи поївши та відпивши по ковтку із фляги, подались угору ущелиною, доки вона закінчилася стрімким укосом із голого та ковзкого каміння. Там останні живі істоти вже програли свою боротьбу: на вершинах Морґаю не росла навіть трава, і вони були голі, зубчасті й безплідні, як сланець.
Після довгих блукань і пошуків, гобіти нарешті знайшли, яким шляхом підніматись угору, і, здолавши останні чотирнадцять сажнів чіпких чагарів, опинилися на вершині. Вони дісталися до розколини між двох темних бескидів, здолали її й зупинилися на самому краєчку останнього рубежу Мордору. Внизу, на дні спуску завдовжки з тисячу ліктів, розкинулася його внутрішня рівнина, що тяглася ген у безформний морок, зникаючи з очей. Хоча вітер у світі дув зі Заходу і масивні хмари, піднімаючись високо-високо, пливли на схід, усе ж до моторошних полів Ґорґороту діставалося лише сіре світло. Дими там слалися понад землею, ховаючись у западинах, а з тріщин у ґрунті струмували гази.
Дуже далеко попереду — щонайменше за шістдесят верст — перед гобітами видніла Судна Гора. Її основа заховалася серед попелястих руїн, а гігантський конус здіймався на велику висоту, де його задимлену голову огортали хмари. Вогні Гори пригасли, і вона стояла, дрімотно жевріючи, загрозлива та небезпечна, мов сонний звір. А позаду неї висіла розлога тінь, зловісна, ніби грозова хмара, — покрови Барад-дŷра, що стримів далеко-далеко на високому шпилі Попелястих Гір, які заступали обрій із півночі. Темна Сила поринула у глибоку задуму, Око було звернено всередину себе, обмірковуючи тривожні та загрозливі вісті: блискучий меч і суворе шляхетне обличчя, які воно побачило. Тож на короткий час усе інше залишилося поза його увагою, і цілу його могутню фортецю — браму за брамою, вежу за вежею — огортав дедалі густіший морок.
Фродо та Сем дивилися на цю ненависну землю зі змішаним почуттям огиди і зачудування. Поміж ними і задимленою горою, а також на півночі й на півдні все здавалося понищеним і мертвим, наче якась випалена задушлива пустеля. Їх дивувало, як Володар цього королівства спромагається годувати своїх рабів і свої армії. А армії він таки мав. Уздовж підніж Морґаю й аж ген на південь, скільки сягало око, стояли табори: одні наметові, а інші вже впорядковані, як невеликі міста. Одне з найбільших таких міст розпростерлося просто під гобітами. Виступаючи приблизно на півтори версти на рівнину, воно громадилося під горами, наче велетенське комашине кубло з прямими брудними вулицями, де стояли халупи та довгі низькі незграбні забудови. Довкола них метушилися, ходячи туди-сюди, його мешканці; широка дорога бігла від містечка на південний схід, аби з’єднатися з морґульським шляхом, а нею поспіхом рухалося кудись багато рядів маленьких чорних істот.
— Не подобається мені вигляд усього цього, — зауважив Сем. — Безнадійно та й годі, сказав би я, але ж там, де є такий тлум народу, мусять бути колодязі з водою, не кажучи вже про їжу. І це — люди, а не орки. Або ж мої очі геть мене дурять.
Ні він, ані Фродо нічого не знали про великі поля, що їх обробляли раби, далеко на півдні цього широкого королівства — поза димами Гори біля темних і сумних вод Нерненійського озера; ані про великі дороги, які бігли на схід і на південь до територій данників, звідки солдати Вежі вертали з довгими валками возів, повних харчів, награбованої здобичі, нових рабів. Але тут, на північних околицях, були копальні та кузні, а також місце військового збору на заздалегідь підготовану війну. І тут Темна Сила, рухаючи своїми арміями, немов пішаками на шахівниці, виставляла їх у бойовому порядку, їхні перші ходи, перші проби їхньої сили перевірялися на лінії західної оборони, на півдні та півночі. На ту мить Темний Володар відкликав їх і привів натомість нові війська, зосередивши їх довкола Кіріт-Ґорґороту для удару у відповідь. Та якби його метою було захистити Гору від будь-чийого наближення, то йому ледве чи треба було робити для цього щось іще.
— Ну! — продовжив Сем. — Хай би що вони тут їли та пили, нам до того не дістатися. Я не бачу шляху, яким ми могли би спуститися донизу. Та, навіть опинившись унизу, ми, напевно, не перетнули б увесь той відкритий простір, де кишить ворогами.
— Але ми все одно мусимо спробувати, — відказав Фродо. — Я й не сподівався, що тут буде краще. Бо ніколи не мав надії дістатися до Гори. Та і зараз не маю. Проте однаково мушу зробити все, що від мене залежить. Наразі це означає — якнайдовше уникати хижих орківських лап. Тому, гадаю, нам слід іти далі на північ, аби поглянути, чи не легше буде пройти там, де рівнина вужчає.
— Здається, я знаю, на що це буде схоже, — сказав Сем. — Там, де вужче, орків і людей буде стільки, як ос у гнізді. От побачиш, пане Фродо.
— Авжеж, побачу, якщо нам поталанить зайти так далеко, — відповів Фродо й відвернувся.
Невдовзі гобіти з’ясували, що йти хребтом Морґаю просто неможливо, як і будь-де цими верховинами: суцільне бездоріжжя, порите глибокими яругами. Урешті-решт, вони змушені були спуститись ущелиною, якою нещодавно піднялись, аби пошукати шляху десь у долині. Було важко, бо мандрівники не наважувалися перебратися на стежку зі західного боку. Здолавши понад півтори версти шляху, вони побачили давно сподіване орківське лігво, яке розташувалось у западині біля підніжжя кручі: стіну та кільканадцять кам’яних халуп, споруджених довкола темного входу до печери. Ніде нічого не ворушилося, проте гобіти скрадались обережно, тримаючись якомога ближче до колючих чагарників, які в цьому міс ці густо росли з обох боків старого водяного русла.
Фродо та Сем пройшли якісь три-чотири версти, залишивши орківське лігво позаду, та щойно вони зі тхнули з полегшенням, як почули хрипкі й гучні орківські голоси. Гобіти миттю вшилися з дороги, заховавшись за вичахлим бурим кущем. Голоси наблизились. Аж ось з’явилося двоє орків. Один був одягнений у коричневе шмаття і мав роговий лук: цей орк походив із низькорослої породи, мав чорну шкіру та широкі рухливі ніздрі, — вочевидь, це був якийсь слідопит. Другий — великий бойовий орк, схожий на тих, котрі були в загоні Шаґрата: він мав на собі символ Ока. Цей орк також ніс за спиною лук і короткий спис із широким вістрям. Вони, як завжди орки, сперечались, а тому, що походили з різних порід, говорили спільною мовою, хоч і на власний манір.