Менший орк спинився майже за двадцять кроків од гобітської схованки.
— Не! — гаркнув він. — Я йду додому, — і показав на орківське лігво на протилежному боці долини. — Не буду мучити свого носа серед цього каміння. Повір, тут уже немає жодного сліду. Я загубив той запах, бо послухався тебе. Кажу тобі: він вів у гори, а не вздовж долини.
— Шо ж, небагато користі з вас, дрібні винюхувачі, — відповів більший орк. — Я вважаю, шо наші очі кращі від ваших нахабних носів.
— І шо ти ними побачив? — пирхнув інший. — Довбень! Ти навіть не знаєш, шо шукаєш.
— І хто в тому винен? — запитав солдат. — Не я. Це — наказ Згори. Спершу нам кажуть, шо то великий ельф у блискучому обладунку, потім, — шо то якась мала людина-ґном, а далі виявляється, шо то купка бунтівних урук-гаїв, а може, й усі ті потвори, разом узяті.
— Гар! — сказав слідопит. — Вони там усі позбулися мізків, от воно шо. А дехто з командирів скоро і шкури своєї збудеться, якшо те, шо я чув, — правда: Вежу геть розграбовано, зарізано сотні твоїх хлопців, а бранець утік. Якшо твої бійці так поводяться постійно, то не дивно, шо з поля битви надходять погані звістки.
— Хто тобі сказав, шо звістки погані? — крикнув у відповідь солдат.
— Гар! А хто сказав, шо ні?
— Це кляті бунтівні балачки, і я тебе проштрикну, якшо ти негайно не заткнеш пельку, вкурив?
— Добре, добре! — злагіднішав слідопит. — Я нічого не казатиму, тільки думатиму. А яке діло до всього цього має той чорний нишпорка? Той негідник із плескотливими руками?
— Не знаю. Може, й ніякого. Та не на добро він тут з’явився: б’юсь об заклад, винюхує шось довкола. Шоб йому! Тільки-но він вислизнув од нас і втік, як прийшов наказ упіймати його живцем, і то вже.
— Ну, сподіваюся, його схоплять і добряче попомучать, — гаркнув слідопит. — Він змішав тут усі запахи: облапав ту кольчугу, яку загубили наші солдати і яку він знайшов, і потоптався скрізь, перш ніж я дістався до того місця.
— Хай там як, а це врятувало йому життя, — сказав солдат. — Ага, я ше не знав, шо він буде потрібен, але вистрелив так, як і має бути: з п’ятдесяти кроків просто йому в спину. Та він утік.
— Гар! Ти проґавив його, — знову загарчав слідопит. — Спершу не вцілив, потім надто повільно біг, а потім узяв і послав по нещасних слідопитів. Буде з мене!
І підтюпцем подався геть.
— Повернися, ти, чуєш? — заволав солдат. — Або я донесу на тебе!
— Кому? Не своєму ж любому Шаґратові... Йому вже не бути капітаном.
— Я скажу твоє ім’я і твій номер назґŷлам, — засичав солдат, стишивши голос. — Один із них тепер за головного у Вежі.
Й інший орк миттю спинився, а голос його сповнився страхом і люттю.
— Ах ти, клятий донощику, брудний злодію! — заверещав він. — Ти не можеш упоратися зі своєю роботою і не здатний навіть керувати своїми поплічниками. Іди до своїх падлючих Крикунів, і нехай вони відморозять тобі плоть! Якщо ворог не схопить їх іще до того. Я чув, ніби їхнього Головного вже прикінчили, і сподіваюся, шо це правда!
Великий орк зі списом у руці кинувся за ним навздогін. Але слідопит, скочивши за камінь, випустив стрілу просто в око переслідувачеві: той спіткнувся і з гуркотом упав. А другий орк одразу ж чкурнув на протилежний бік долини і зник.
Гобіти ще трохи посиділи нишком. Невдовзі Сем поворухнувся.
— Ну, оце я називаю «так, як і має бути», — сказав він. — Якщо така люб’язна дружба пошириться цілим Мордором, то ми матимемо на один клопіт менше.
— Тихо, Семе, — прошепотів Фродо. — Поблизу можуть бути інші орки. Нам, вочевидь, ледве пощастило втекти, бо гонитва по наших слідах була запекліша, ніж ми думали. Проте це і є дух Мордору, Семе, й він уже розповзся по всіх його закутках. Орки завжди так поводилися — принаймні про це розповідають усі історії, — коли залишалися самі. Та на це не слід покладати великих надій. Нас вони ненавидять значно дужче — всі й постійно. Якби ті двоє нас побачили, то облишили би сварки, щоби нас прикінчити.
Знову запала тривала тиша. Сем порушив її перший, але цього разу вже пошепки:
— Ти чув, що вони верзли про того негідника, пане Фродо? Я ж казав тобі, що Ґолум не загинув, чи не так?
— Так, я пам’ятаю. Я ще дивувався, звідкіля ти це знаєш, — відповів Фродо. — Ну ж бо, підсунься! Гадаю, нам ліпше нікуди не потикатися зі сховку, доки зовсім стемніє. Тож ти розповіси мені, звідки про все це знаєш і що тут відбувалося. Якщо, звісно, зможеш зробити це тихо.
— Спробую, — відказав Сем, — але коли я згадую про того Виродка, то так розпалююся, що мало не кричу.
Гобіти сиділи в захистку колючого куща, а жаске світло Мордору тим часом поволі гасло, перетворюючись на глибоку беззоряну ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг передати словами: про зрадливий Ґолумів напад, про страхітливу Павучиху та про власні пригоди з орками. Коли завершив, то Фродо лише мовчки взяв його за руку й міцно її потис. А за мить ворухнувся.
— Ну, гадаю, нам слід знову рушати в путь, — сказав він. — Цікаво, скільки мине часу, доки нас по-справжньому впіймають і всі наші марні труди та переховування нарешті закінчаться?
І підвівся.
— Уже темно, та ми не можемо скористатися келихом Володарки. Збережи його для мене, Семе. Я не маю, де його тримати, хіба що в долоні, а мені цієї глупої ночі знадобляться обидві руки. І Жало я віддаю тобі. Я маю орківську зброю, та не думаю, що мені доведеться ще раз завдати комусь удару.
Пересуватися поночі непрохідною територією було важко і небезпечно, проте, часто перечіплюючись, двоє гобітів усе-таки повільно, але невпинно, година за годиною, пробиралися на північ уздовж східного краю кам’янистої долини. Коли понад західними височинами знову засіріло світло, задовго по тому, як у долинах поза ними розквітнув день, мандрівники заховались і по черзі трохи поспали. Чатуючи, Сем із тривогою думав про харчі. Нарешті прокинувся Фродо і сам заговорив про їжу та приготування до наступного етапу їхньої нелегкої подорожі, й тоді Сем запитав про те, що його найбільше хвилювало:
— Даруй, пане Фродо, та чи тобі відомо — бодай приблизно, — скільки нам іще йти?
— Ні, я цього навіть не уявляю, Семе, — відповів Фродо. — У Рівендолі, перш ніж ми вирушили в дорогу, мені показали мапу Мордору, яку зробили ще до повернення туди Ворога, та я пригадую її дуже невиразно. Пам’ятаю тільки, що десь на півночі було місце, де західна та північна гряди майже сходилися своїми відрогами. То мало би бути щонайменше за п’ятнадцять миль од мосту біля Вежі, й там, напевно, ми змогли б перейти. Проте, звісно, якщо ми дістанемося туди, то опинимося далі від Гори — гадаю, до неї буде верст із дев’яносто. Думаю, дотепер ми вже здолали п’ятнадцять миль на північ од мосту. Втім, навіть якщо ми з усім упораємося, я дійду до Гори хіба що за тиждень. Боюся, Семе, мій тягар дедалі важчатиме, і я рухатимуся тим повільніше, що ближче нам ставатиме до мети.
Сем зітхнув.
— Цього я і боявся, — сказав. — Ну, тоді нам, пане Фродо, потрібно якомога менше їсти, не кажучи вже про пиття, або ж рухатися бодай трішечки швидше — принаймні доки не виберемося з цієї долини. Ще раз чогось перехопимо — й у нас із їжі залишиться тільки ельфійський дорожній харч.
— Я спробую йти трішечки швидше, — відказав Фродо, роблячи глибокий вдих. — Ну, гайда! Починаємо ще один перехід!
Ще не зовсім стемніло. Гобіти потроху брели просто в ніч. Минали години виснажливого переходу з кількома короткими зупинками. З першими променями світла на краях тінявого балдахіна хмар мандрівники заховались у темній улоговині попід навислою брилою.