— То ти, бачу, стріляний горобець і часто буваєш у походах, — сказав. — Мовлять, що воїнів, котрих війна часто кличе в дорогу, завжди тішить надія гарно попоїсти і випити; та сам я мандрував небагато. Тож ти ще сьогодні не їв?
— Ну, їв, чемно кажучи, їв, — відповів Піпін. — Але хіба то була їжа: кубок вина й біле тістечко чи два — з ласки вашого володаря? За них він цілу годину катував мене запитаннями, а це така мука, яка збуджує апетит.
Береґонд засміявся.
— У нас є прислів’я: за столом навіть малий чоловік здатний на великі подвиги. Але ти, як ніхто інший, розговівся в Цитаделі з великими почестями. Це Місто тепер — фортеця і вартова вежа, що перебуває у стані війни. Ми встаємо зі сонцем, споживаємо легку їжу при сірому світлі й стаємо до виконання своїх обов’язків у першу годину ранку. Проте не впадай у відчай, — він знову засміявся, побачивши збентежене Піпінове обличчя. — Ті, чиї обов’язки важкі, можуть з’їсти й підобідок, аби зміцнити сили. Ще є підвечірок пополудні чи трохи пізніше — як дозволить робота. А на заході сонця люди збираються на вечерю і веселяться, як можуть у ці похмурі дні... Ходімо! Трохи пройдемось, а тоді сядемо попоїсти і випити на зубчастій стіні, звідки добре видно цей прегарний ранок.
— Зажди хвилину! — зашарівся Піпін. — Жадібність чи то пак голод, якщо висловлюватися так само чемно, як ти, збили мене з пантелику. Бо Ґандальф, себто Мітрандір, попросив мене наглянути за його конем — Тіньогривом, могутнім роганським скакуном, втіхою королівських очей, як мені розповідали, хоча Теоден подарував його Мітрандірові для досягнення його мети. Гадаю, новий господар любить свого коня дужче, ніж багатьох інших своїх знайомців, отож, коли добрі наміри чарівника щось важать для цього міста, ви подбаєте про Тіньогрива якомога ліпше та зі ще більшою добротою, ніж поставилися до цього гобіта, якщо це, звісно, можливо.
— Гобіта? — перепитав Береґонд.
— Так ми називаємо самі себе, — відповів Піпін.
— Радий, що дізнався про це, — сказав Береґонд, — адже тепер можу твердити, що дивна вимова не псує гарної мови, а гобіти вміють красно говорити. Ну ж бо, ходімо! Ти покажеш мені цього чудового коня. Я люблю тварин, але ми рідко бачимо їх у цьому кам’яному місті: мій народ походить із гірських долин, а туди він переселився з Ітілієну. Та не лякайся! Це буде короткий візит — просто вияв увічливості, — а звідти ми підемо до комор.
Піпін з’ясував, що про Тіньогрива таки добре подбали і зручно його розмістили. Бо в шостому колі Міста, за стінами Цитаделі, були чудові стайні, де тримали кількох прудких коней, зовсім близько біля осель Володаревих гінців — посланців, готових рушити в дорогу за першим наказом Денетора чи його верховних капітанів. Але зараз усі гінці та коні були деінде, виконуючи свою роботу.
Коли Піпін увійшов до стайні, Тіньогрив повернув до нього голову і форкнув.
— Доброго ранку! — привітався гобіт. — Ґандальф прийде, щойно зможе. Він трохи заклопотаний, але переказує тобі вітання, а я прийшов подивитися, чи в тебе все гаразд. Сподіваюся, ти добре відпочиваєш після довгої праці?
Тіньогрив гойднув у відповідь головою і тупнув. Але дозволив Береґондові лагідно погладити свою голову і могутні боки.
— З вигляду можна було б сказати, що цього коня бережуть для перегонів, а не що він тільки-но повернувся з далекої мандрівки, — зауважив ґондорець. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Мабуть, вона багата і прегарна.
— Для нього жодна збруя не буде належно багатою і гарною, — відказав Піпін. — І він її не терпітиме. Якщо цей кінь погодиться везти тебе на собі, то він повезе, а якщо ні, то ні вудила, ні вузда, ні батіг, ані шпора не впокорять його. Бувай, Тіньогриве! Відпочивай. Невдовзі буде битва.
Тіньогрив підняв голову і заіржав так, що аж стайня затрусилась, а його гості затулили вуха. І переконавшись, що їжі в годівниці вдосталь, вони пішли собі.
— А тепер подбаймо про наш хліб насущний, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі — точніше, до дверей у північній частині великої вежі.
Там вони спустилися довгими прохолодними сходами до широкої, освітленої лампадами вулиці. Збоку в стінах було багато люків, один із яких був відчинений.
— Це комора та гамазея мого вартового загону, — пояснив Береґонд і гукнув у той люк:
— Вітаю, Тарґоне! Я знаю, що ще рано, проте зі мною тут новобранець, котрого Володар узяв до себе на службу. Він їхав довго і здалеку, не маючи в роті ні ріски, а вранці ще й добряче попрацював, тому дуже голодний. Дай нам, що там у тебе є їстівного!
У Тарґона знайшлися хліб, масло, сир і яблука — останні зі зимових запасів, поморщені, зате все ще цілі та солодкі; а ще він дав прибулим шкіряну флягу зі свіжим елем, дерев’яні тарілки і кубки. Вони ж поскладали все це у плетений кошик і знову вибралися на сонце. Береґонд привів Піпіна до східного краю міцної зубчастої стіни, що виступала над скелею. Там була амбразура, яка мала попід проймою камінне сидіння, і звідти можна було роздивитися ранок, який саме мандрував світом.
Піпін і його провідник їли та пили, говорили про Ґондор, про його звичаї і традиції, а також про Шир і про ті дивні краї, які бачив гобіт. Що довше вони розмовляли, то більше дивувався Береґонд і з дедалі глибшим зачудуванням дивився на маленького оповідача, котрий, сидячи на камені, перебирав короткими ногами чи раз у раз ставав навшпиньки на сидінні, намагаючись визирнути крізь пройму, щоби роздивитися землі внизу.
— Не приховуватиму від тебе, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що нам ти здаєшся майже людським дитям — хлопчиком літ дев’яти. Одначе ти пережив стільки небезпек і побачив стільки див, що мало хто з наших сивобородих старців міг би зрівнятися з тобою. Спершу я подумав, що Володар узяв тебе на службу з примхи, бо хотів мати шляхетного пажа — за звичаєм, як подейкують, давніх королів. Але тепер розумію, що це не так, і прошу вибачення за свою дурість.
— Я тобі вибачаю, — відказав Піпін. — Хоча ти не дуже й помилився. За мірками свого народу, я теж іще тільки хлопчак і щойно за чотири роки досягну «зрілості», як люблять казати в Ширі. Та не хвилюйся через мене. Ліпше підійди-но сюди і розкажи мені, на що це я дивлюся.
Сонце підбилось угору, тумани в пониззях долини потроху танули. Останні їхні клапті пропливали просто над головами двох співрозмовників кучериками білої хмари, яку гнав кудись задушливий вітер зі Сходу, що в ту пору розтріпував стяги і ляскав ними, а також білими штандартами на Цитаделі. Аж ген на дні долини, приблизно за три милі від Міста, видно було Велику Ріку. Сіра та мерехтлива, вона текла з північного заходу і звертала, роблячи велику петлю, в південному напрямку, а тоді знову поверталася на захід і зникала з очей у блискучому мареві, за яким удалині (десь миль за тридцять) розкинулося Море.
Перед Піпіном немов на долоні лежав цілий Пелленор, поцяткований ген далеко садибами, невисокими мурами, фермами та корівниками, хоча ніде не було видно ні корів, ані інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і шляхів, на яких панував жвавий рух: одні вози валками рухались у напрямку до Головної Брами, а інші виїздили з неї. Часом з’являлися вершники, котрі хутко злазили з коней і мчали до Міста. Проте найжвавішим був рух на головному тракті, що вів на південь і, звертаючи перед Рікою, огинав пагорби й невдовзі зникав із очей. Тракт був широкий, дбайливо вимощений камінням: уздовж східного його краю тягнулася чимала зелена доріжка для верхівців, а вже за нею був мур. Вершники їхали в обидва боки, проте вулиця була заповнена великими критими возами, які рухалися на південь. Незабаром Піпін розгледів, що все там насправді було ретельно впорядковано. Вози їхали трьома рядами: найшвидших везли коні, в повільніші — великі фургони з гарними різнокольоровими навісами — було впряжено биків, а вздовж західного пругу дороги котилися маленькі візки, які натужно тягнули люди.
— Це дорога до долин Тумладен і Лоссарнах та до гірських селищ, а далі — до Лебенніну, — сказав Береґонд. — Ти дивишся на останні вози, які відвозять до криївок літніх людей, дітей і жінок. Усі вони повинні поїхати звідси й очистити шлях завдовжки милю ще до полудня — такий був наказ. Це — прикра необхідність, — зітхнув він. — Мало хто з тих, котрі нині розлучаються, зустрінуться знов. У нашому місті завжди було надто мало дітей, а тепер їх немає зовсім, хіба кілька хлопчиків, котрі залишилися тут і виконуватимуть якісь доручення. Серед них і мій син.