Але щойно у Семовому серці згасла — чи нібито згасла — надія, він здобув нову силу. Просте гобітське обличчя Сема стало суворим, майже грізним, бо його дух зміцнів, а тіло аж затремтіло від голови до п’ят, немовби гобіт перетворювався на нову істоту з каменю і сталі, котру не зламають ані відчай, ані втома, ні нескінченні пустельні версти.
З посиленим почуттям відповідальності Сем опустив погляд на землю поблизу себе, зважуючи наступний крок. Світла побільшало, і гобіт із подивом виявив: те, що здаля видавалося широкою та безформною площиною, було насправді нерівною горбистою територією. Власне, ціла поверхня рівнин Ґорґороту аж рябіла від чималих ям, ніби її обсипали градом ядер і велетенського метального каміння, доки вона була ще пустирищем із в’язкого багна. Найбільші з тих дір було обгороджено зубцями нерівних скель, і навсібіч від тих отворів розбігалися великі тріщини. То була земля, де здавалося цілком можливим прокрадатися від схованки до схованки не поміченими ніким, окрім хіба найпильніших очей, — можливим принаймні для когось дужого, хто не мав потреби квапитися. Але для істоти голодної й виснаженої, котрій треба було ще багато пройти, перш ніж у ній цілком згасне життя, місцина мала зловісний вигляд.
Міркуючи про все це, Сем повернувся до свого пана. Та будити його вже було не потрібно. Фродо лежав на спині, розплющивши очі, й дивився у хмарне небо.
— Ну, пане Фродо, — сказав Сем, — я тут роззирнувся довкола і трохи подумав. На дорогах нікого немає, тож найліпше нам забиратися звідси, доки є нагода. Ти впораєшся?
— Упораюся, — відповів Фродо, — бо мушу.
Вони знову рушили в путь, скрадаючись од западини до западини і переховуючись за тими прикриттями, які траплялися на їхньому шляху, та неухильно просуваючись навскіс до пагорбів біля підніжжя північної гряди. Гобітів постійно супроводжувала найсхідніша з доріг, яка згодом відбігла осторонь, огинаючи основу гір, до темної прямовисної тіні далеко попереду. Її пласким сірим полотном не рухалися наразі ні людина, ні орк, бо Темний Володар майже завершив перегруповувати свої війська і тепер потребував таємничості ночі навіть у твердині свого власного володіння, боячись вітрів світу, які, розриваючи його запони, обернулися проти нього, і тривожачись вістками про шпигунів-одчайдухів, котрі оминули його перепони.
Гобіти здолали ще кілька стомливих верст і зупинилися. Фродо був геть виснажений. Сем збагнув, що його пан не може просуватися далі так: плазуючи, пригинаючись, то спроквола вибираючи правильний шлях, то поспішаючи і ледь не падаючи з ніг.
— Я повертаюся на дорогу, доки ще світло, пане Фродо, — сказав він. — Ми знову довіримося фортуні! Минулого разу вона майже зрадила нас, але не до кінця. Пройдемо ще кілька верст рівною ходою, а потому відпочинемо.
Сем не усвідомлював, як сильно він ризикує, а Фродо надто переймався своїм тягарем і внутрішньою боротьбою, щоби з ним сперечатись, до того ж йому було байдуже, бо він геть утратив надію. Тож друзі вибралися на мощений путівець і попленталися понурою грізною дорогою, що вела просто до Темної Вежі. Та фортуна не відвернулася від них, і впродовж того дня мандрівники не зустріли жодної живої душі — нічого ніде не рухалося. Відтак із настанням ночі вони занурились у темряву Мордору. Довколишню землю сповнювало передчуття страхітливої бурі, що от-от мала розпочатися: Капітани Заходу проминули Роздоріжжя й підпалили смертоносні поля Імлад-Морґулу.
Тож відчайдушна подорож тривала: Перстень просувався на південь, а королівські знамена мчали на північ. Та для гобітів кожен день, кожна верста були важчі за попередні, бо сили їхні танули, а терени ставали дедалі страшнішими. Удень ворогів вони не зустрічали. А вночі, коли малі мандрівники ховалися чи чуйно дрімали в якомусь закапелку біля дороги, вони чули крики і тупіт численних ніг чи прудкий цокіт копит жеребця, що ніс на собі жорстокого вершника. Та всі ці загрози були нічим порівняно зі щокрок ближчою небезпекою, яка тиснула на гобітів: жахливе зло затаєної Сили, що завмерла у глибокій задумі, та недремна лють поза темним покровом довкола її Престолу. Вона була все ближче і ближче, ставала дедалі чорнішою, мовби стіна ночі, що невблаганно насувається на останній закуток світу.
Урешті, моторошна ніч таки запала; і коли Капітани Заходу дісталися до краю живих земель, двох подорожніх охопила година чорного розпачу. Минуло вже чотири дні, відколи вони втекли від орків, але час тягнувся за ними, як дедалі жахливіший сон. За весь той останній день Фродо не зронив і слова, тільки йшов, пригнувшись, і часто спотикався, мовби його очі вже не бачили дороги перед ногами. Сем здогадався, що з усіх страждань його другові випало найскладніше — нести дедалі важчий Перстень, тягар для тіла та муку для духа. Сем із тривогою помічав, як лівиця його пана раз у раз здіймалася, ніби відводячи удар чи захищаючи зболені очі від жахливого Ока, яке поривалося зазирнути у них. А правиця іноді крадькома притулялася до грудей, стискалась, а потім повільно, підкорившись волі, що знову її опановувала, відсувалася геть.
Тепер, коли знову стемніло, Фродо сів, сховавши голову між колін, і стомлено звісив руки додолу, а його кисті лежали та ледь посмикувалися. Сем стежив за своїм паном, доки ніч поглинула їх обох і відмежувала один від одного. Йому теж забракло потрібних слів, тому він поринув у власні похмурі думки. Щодо нього, то він, попри втому та гнітючу тінь страху, ще зберіг трохи сил. Лембас мав безцінну властивість поновлювати їх, і без нього гобіти вже давно лежали би десь трупом. Утім, ельфійська їжа не гамувала бажання поїсти, тож інколи Семова голова переповнювалася спогадами про їжу, і він марив звичайним хлібом та м’ясом. Але цілющі властивості дорожнього харчу лише посилювалися, якщо мандрівники вживали тільки його, не змішуючи лембас із іншими стравами. Він живив волю, що додавала снаги зносити негаразди, керувати своїми сухожиллями та кінцівками понад уділені смертним можливості. Проте зараз гобітам слід було прийняти якесь нове рішення. Друзі не могли довше йти цією дорогою, бо вона простувала на схід до великої Тіні, а Гора височіла тепер праворуч од них, майже на півдні, тож і треба було рушати в тому напрямку. Однак перед Горою розкинулися широкі курні та безплідні регіони, де не було нічого, крім попелу.
— Вода, вода! — пробурмотів Сем.
Він обмежував себе в питті, і язик у його пересохлому роті здавався товстим та розпухлим: хоч яким він був обачним, у них залишилося зовсім мало води — лише півфляги, — а йти, мабуть, доведеться ще не один день. Якби гобіти не наважилися рушити орківською дорогою, то вже давно б усе випили. Бо через великі проміжки вздовж того шляху було збудовано цистерни, звідки мали пити вояки, змушені поспіхом долати ці безводні околиці. В одній із таких цистерн Сем знайшов трохи води, затхлої та забрудненої орками, проте придатної для пиття в їхньому безвихідному становищі. Це було день тому. Поповнити флягу ще раз надії не було.
І от, зморений клопотами, Сем задрімав, облишивши всі турботи про завтра на завтра, — більшого він зробити не міг. Сон і неспання злились у єдину тривогу. Він бачив вогні, які нагадували зажерливі очі темних скрадливих потвор, чув моторошні крики тортурованих істот і зривався на ноги, щоби застати світ усуціль темним, побачити довкола тільки порожню чорноту. Єдиний раз, стоячи та дико роззираючись навсібіч, гобіт уже начебто навсправжки помітив тьмяні вогники очей, але вони враз, блимнувши, зникли.
Ненависна ніч минала повільно і неохоче. За нею прийшло сутінкове світло: що ближче було до Гори, то темнішим ставало повітря, а від Темної Вежі розповзалась імла Тіні, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав горілиць. Сем став біля нього — йому зовсім не хотілось озиватися, та він знав, що тепер усе залежить від нього: він повинен змусити волю свого пана запрацювати, щоби той здолав іще один шмат дороги. Тож невдовзі Сем нахилився, погладив чоло Фродо і сказав йому на вухо: