Сем опустився навколішки біля нього й почув, як Фродо ледь-ледь, майже нечутно, ворушить губами:
— Допоможи мені, Семе! Допоможи мені, Семе! Стримай мою руку! Я не можу її зупинити!
Сем одразу ж узяв руки свого пана, склав їх докупи — долоня до долоні — й поцілував, а потім лагідно затиснув між своїми. І зненацька йому спало на гадку: «Він вистежив нас! Треба йти вгору, вгору, бо інакше всьому кінець. Ну ж бо, Семе Груничу, це вже й справді кінець».
Тож він знову підняв Фродо, притягнувши його руки аж до своїх грудей і дозволивши господаревим ногам вільно хитатись у повітрі, похилив голову і поплентався дорогою вгору. Це було геть не так легко, як здавалося спершу. На щастя, вогонь, що вихлюпнувся з Гори під час потужних вивержень, коли Сем стояв ще на Кіріт-Унґолі, стікав долі південним і західним схилами, тож дорога з цього боку була вільна. Та у багатьох місцях вона обсипалася чи її перетинали глибокі розлами. Але ця дорога недовго тяглася на схід і вгору, а згодом розвернулася під гострим кутом і короткий проміжок шляху бігла на захід. Саме на тому повороті вона проходила через глибокий перевал у скелі зі старого, побитого негодою каміння, що його колись давно вивергнули зі себе полум’яні надра Гори. Задихаючись під вагою своєї ноші, Сем звернув за кут і відразу ж краєм ока помітив, як щось падає зі скелі — невеликий шматок чорного каменя, що відколовся від кручі, коли Сем проходив повз.
Несподівана важкість буквально приголомшила гобіта, й він поточився вперед і гепнувся на землю, відпустивши руки свого пана. Тоді Сем збагнув, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос.
— Пассскудний госссподар! — сичав цей голос. — Пассскудний госссподар обдурив нас, обдурив Сссмеаґола, ґолум. Йому не ссслід іти сюди. Йому не ссслід ображати Безцінного. Віддай його Сссмеаґолові, так, сссправді, віддай його нам! Віддай його нам!
Одним різким ривком Сем зірвався на ноги і негайно вихопив меча, проте нічого не зміг удіяти. Ґолум і Фродо сплелися воєдино. Ґолум шматував гобітів одяг, намагаючись дістатися до ланцюжка і Персня. Але це, напевно, був той єдиний вчинок, який іще міг розпалити жаринки волі та серце Фродо: напад, спроба силоміць вирвати в нього його скарб. Тож він відбивався з такою люттю, якої Сем від нього не сподівався, як, утім, і Ґолум. Однак навіть попри це, все могло би бути інакше, якби сам Ґолум не змінився: всі ті жахливі стежки, самотні, голодні та безводні, якими він волочився, гнаний усеохопною жагою та невідступним страхом, залишили на ньому жахливі сліди. Він був худющий, виснажений, висушений аж до кісток, які туго обтягувала вицвіла шкіра. У його очиськах ще палахкотів дикий вогонь, але лють усередині вже не могла зрівнятися з його давньою чіпкою силою. Тож Фродо скинув покидька зі себе й підвівся, весь трясучись.
— Геть із мене, геть! — хрипів він, притискаючи руку до грудей, аби намацати Перстень під шкіряною сорочкою. — Геть, ти, повзуча потворо, геть із мого шляху! Твій час минув. Тепер ти не здатен ані зрадити мене, ні обхитрувати.
Потому раптом, як і тоді, в тіні Емин-Муїлу, Сем побачив обох суперників ніби якимсь іншим зором. Зіщулена постать, ледве чи більша за тінь живої істоти, потвора, котра зазнала цілковитої та нищівної поразки, проте сповнена страхітливого пожадання і люті; а перед нею стоїть сувора, цього разу безжальна, фігура, одягнута у біле, котра тримає біля грудей вогненне коло. Й із того вогню лунав владний голос:
— Забирайся і не тривож мене вже! Якщо ти ще коли-небудь торкнешся мене, то й тебе буде скинуто в Судний Огонь!
Зіщулена істота позадкувала, а в її вирячених очах був жах, та водночас і невгамовне пожадання.
Уже за мить видіння минуло, і Сем побачив Фродо, який стояв, приклавши руку до грудей, і дихав, хапаючи повітря великими ковтками, а Ґолум навколішки скоцюрбився біля його ніг, поклавши лапаті руки на землю.
— Стережися! — скрикнув Сем. — Він скочить!
І зробив крок уперед, розмахуючи мечем.
— Швидше, пане! — сказав на одному подиху. — Іди далі! Йди далі! Ніколи нам гаяти час. Я з ним упораюсь. Іди далі!
І Фродо поглянув на нього так, ніби той був уже далеко.
— Так, я мушу йти далі, — відказав він. — Прощавай, Семе! Це нарешті кінець. На Судну Гору зійде судьба. Прощавай!
Фродо розвернувся і пішов повільно, проте рівно стежкою вгору.
— Ну! — сказав тоді Сем. — Нарешті я поквитаюся з тобою!
Він метнувся вперед із оголеним для бою лезом. Але Ґолум не стрибнув. Він розпластався на землі й заскиглив.
— Не вбивай нассс, — рюмсав він. — Не кривдь нас тією госсстрою болючою сссталлю! Дозволь нам пожити, так, пожити ще бодай трохи. Програли, програли! Ми програли! Коли Безцінного не ссстане, ми помремо, так, перетворимося на порох.
І своїми довгими напівпрозорими пальцями він шкріб попіл зі стежки.
— На порох! — засичав.
Семова рука завмерла. Дух його палав од люті та спогадів про зло. Було б цілком справедливо прикінчити цю зрадливу смертоносну потвору, справедливо й заслужено, неодноразово заслужено: це також було єдиним безпечним рішенням. Але глибоко в Семовому серці ворухнулося щось таке, що його стримало: він не міг убити цю істоту, котра лежала в пилюці, упосліджена, знищена, геть розчавлена. Він сам теж, хоч і дуже коротко, носив Перстень, тому зараз невиразно, проте таки розумів судомну агонію Ґолумових тіла та розуму, які стали рабами Персня і не могли вже знайти ні спокою, ні полегшення. Та слів для того, щоби виразити свої почування, Сем не мав.
— Ох, щоб тебе... Ти, смердюху нещасний! — сказав він. — Іди геть! Зникни! Я тобі не довіряю, та не настільки, щоби побити, тому тікай. А ні — то я таки дістану тебе тією гострою болючою сталлю.
У відповідь Ґолум став на всі чотири, позадкував на кілька кроків, а тоді, щойно Сем зібрався дати йому добрячого стусана, чкурнув униз стежкою. Але гобіт уже не зважав на нього. Він раптом згадав про свого пана, але, поглянувши на стежку вгору, не побачив його. Тож якомога швидше потрюхикав на вершину. Та якби озирнувся, то побачив би Ґолума, який знову вигулькнув зовсім неподалік, а тоді, зі шаленим блиском люті в палахкотливих очах, поплазував услід за Семом: прудко та обережно, мовби скрадлива тінь між каміння.
Стежка вела далі вгору. Та невдовзі знову звернула, й остання її ділянка пролягла через заглиблення на поверхні конуса — до самих темних дверей на схилі Гори, до дверей Саммат-Науру. Віддалік, піднімаючись до Півдня, сонце пронизало дими й тумани, і його посоловілий блякло-червоний диск зловісно запалав, але землі Мордору, які розкинулися довкола Гори, здавалися мертвими, тихими, оповитими мороком, ніби чекали якогось страхітливого удару Сем підійшов до розверзтого входу й зазирнув усередину Там було темно та гаряче, а повітря аж двигтіло від глибинного гуркоту.
— Фродо! Господарю! — погукав Сем.
Відповіді не було. Тож він постояв якусь часину, бо серце його роздирали найдикіші жахи, а потому пірнув у пітьму. А тінь шаснула за ним.
Спершу Сем нічого не бачив. Тож у годину гіркої скрути гобіт знову видобув піалу Ґаладріель, але вона була бліда та холодна в його тремтячій руці й не випромінювала світла в цій гнітючій темряві. Сем наближався до самого серця Сауронових володінь і до кузень, де постала прадавня міць Темного Володаря, найжахливіша в Середзем’ї, — тут усі інші сили скорилися йому. Наляканий Сем зробив кілька непевних кроків у морок, а тоді раптом угору вихопився червоний спалах і вдарився у чорне склепіння. Так гобіт побачив, що перебуває в довгій печері чи в тунелі, пробитому в задимленому конусі Гори. Неподалік од Сема підлогу та стіни тунелю розсікала велетенська тріщина, з якої струменіло червоне світло. Воно то стрибало вгору, то пригасало десь у пітьмі, а глибоко внизу лунали неперервний гул і дрижання, ніби там працювали пульсуючи потужні механізми.