Світло знову бухнуло вгору й вихопило з темряви Фродо, який стояв на краю прірви, біля самісінької Розколини Судьби, чорний на тлі вогняного полиску, напружений, випростаний і непорушний, мовби статуя.
— Господарю! — крикнув Сем.
Тоді Фродо поворухнувся й озвався чистим голосом — таким чистим і владним, якого Сем ніколи не сподівався від нього почути, — і голос той заглушив навіть пульсацію та клекіт Судної Гори, видзвонюючи під покрівлею і при стінах.
— Я прийшов, — сказав Фродо. — Та нині обираю не те, по що прийшов сюди. Я не здійсню сподіваного вчинку. Перстень — мій!
І зненацька, надягнувши Перстень на палець, він зникнув з-перед Семових очей. Сем лиш розтулив рота, проте не встиг крикнути, бо тієї миті відбулося надто багато всього.
Щось із усієї сили вперіщило його у спину, підбило ноги, й він упав на бік, ударившись головою об камінну підлогу, а на нього тим часом вистрибнула темна постать. Сем лежав непорушно, і на мить усе довкола почорніло.
А вдалині, щойно Фродо надягнув Перстень і назвав його своїм у Саммат-Наурі, в самому серці її володіння, Сила, що мешкала у Барад-дŷрі, стрепенулась, і Вежа задрижала від своєї основи аж до гордої та страхітливої корони. Темний Володар ураз відчув Фродо, і його Око, пронизавши море темряви, поглянуло через рівнину на двері, які він сам створив, і незмірна його глупота вмить відкрилася йому, й він прозрів, й усі підступи його ворогів воднораз стали явними. І Саурона охопив гнів, і злість його заяріла страхітливим полум’ям, але одразу ж на нього накотився, наче густий чорний дим, страх і здушив його. Бо Саурон збагнув, що він у смертельній небезпеці і що доля його зависла на тонкій волосині.
Від усілякої політики, плетіння тенет страху та зради, від усіляких стратегій і воєн умить звільнився його дух, і цілим Сауроновим володінням пробіг дрож, і раби його перелякались, армії зупинились, а капітани раптом завмерли, бо, позбавлені підтримки його духу, втратили певність і впали в розпач. Про них забули. Дух і воля Сили, які керували ними, докладаючи титанічних зусиль, звернулися до Гори. На заклик Темного Володаря з оглушливим криком мчали в останньому відчайдушному пориві назґŷли, Примари Персня, — їхні крила зашуміли, наче буревій, вони наштовхувались один на одного в повітрі й, випереджаючи вітер, летіли на південь до Судної Гори.
Сем підвівся. У голові йому паморочилось, а цівки крові з чола залили очі. Він навпомацки подався вперед і несподівано побачив щось дивне і жахливе. На краю безодні Ґолум, немов ошалілий, боровся з невидимим ворогом. Хитався туди й сюди, то підступав так близько до прірви, що мало не зривався вниз, то відступав назад, падаючи на землю, підводячись і падаючи знову. Він без угаву сичав, але не вимовив і слова.
А внизу прокинувся розгніваний вогонь, спалахнуло червоне світло, й усю печеру заполонили сліпуче сяйво і спека. Раптом Сем помітив, що довгі Ґолумові руки потяглись угору до його власного рота, білі ікла зблиснули, а тоді клацнули, ніби відкусивши щось. Фродо скрикнув і невідь-звідки вигулькнув на краю прірви, упавши навколішки. А Ґолум, танцюючи, як навіжений, високо підніс Перстень разом із застряглим у ньому пальцем. Перстень виблискував так, наче і справді був зроблений зі живого вогню.
— Безцінний, безцінний, безцінний! — волав Ґолум. — Мій Безцінний! О, мій Безцінний!
І враз, звівши погляд, аби позловтішатися своєю здобиччю, він відступив надто далеко, перехилився, на секунду завис над прірвою, а потім з вереском полетім униз. Уже зі самих надр долинув його останній зойк: «Безцінний!» — і Ґолума не стало.
У ту ж мить довкола розляглося ревище і запанував жахливий оглушливий гармидер. Полум’я рвалось угору і лизало стелю. Ритмічна пульсація перетворилася на безладне дрижання, Гора задвигтіла. Тоді Сем підбіг до Фродо, підхопив його і поніс до дверей. І там, на темному порозі Саммат-Науру, високо-високо над рівнинами Мордору, його охопили такі подив і жах, що гобіт зупинився, забувши про все на світі, й лише витріщився просто перед собою, ніби скам’янілий.
На мить зринуло видіння завихреної хмари, всередині якої були вежі та зубчасті стіни заввишки, як пагорби, споруджені на могутньому гірському престолі понад нескінченними ямами; великі двори та підземелля, безокі в’язниці, стрімкі, ніби кручі, розверзті брами зі сталі й адаманту... Потім усе зникло. Вежі запалися, гори зсунулися, стіни обсипалися, розплавилися чи з гуркотом попадали; широкі смуги диму і гінкі його струмені валували й валували, доки злились у гігантську хвилю, клекітливий гребінь якої з несамовитою пінявою силою навалився на довколишні землі. І тоді, врешті, неозорими верстами, які розділяли Вежу та Гору, прокотилося гудіння, що перейшло в оглушливий гуркіт і у рев: земля ходила ходором, рівнина здибилась і тріснула, Ородруїн затрясся. З його розколотої вершини вирвався вогонь. Висушене блискавицями небо відповіло громом. Чорний дощ жалкими пасмугами батожив землю. І враз із епіцентру бурі, заглушаючи своїм вереском усі інші звуки та роздираючи навпіл хмари, виринули назґŷли, метаючись, неначе запалені ядра, в полоні вогненної руїни гір і неба, потріскуючи, вичахаючи, гинучи...
— Ну, Семе, це вже й справді кінець, — почувся голос поряд із ним.
То був Фродо, блідий і виснажений, але таки Фродо, і в очах його світився тихий спокій: ані вольового напруження, ні шалу, ні бодай тіні страху. Тягар спав із нього. То був ласкавий Семів господар із милих серцю ширських часів.
— Пане! — скрикнув Сем і впав навколішки.
Світ довкола западався в руїну, проте він якусь мить не відчував нічого, крім радості, непереборної радості. Тягаря не стало. Його пан уцілів, і знову став собою, і був вільний. А тоді Семів погляд упав на його покалічену і закривавлену руку.
— Бідна твоя рука! — мовив гобіт. — А я навіть не маю, чим її перев’язати, щоби полегшити біль. Ліпше б він відгриз цілу мою руку. Ну, та тієї потвори вже ніщо не поверне й ніколи.
— Так, — відказав Фродо. — Та чи пригадуєш ти Ґандальфові слова: «Ґолумові ще належить зіграти свою роль у цій історії»? Якби не Ґолум, Семе, я не зміг би знищити Персня. Наша виправа була би марною, хоча ми й дійшли до мети. Відтак пробачимо йому! Бо Виправу завершено вдало, і це вже все. Я радий, що ти тут зі мною. Тут, Семе, де всьому, що ми знали, настане кінець.
Розділ 4
Кормалленська лука
о пагорбів із усіх-усюд стікалися мордорські війська. Капітани Заходу поволі тонули в їхньому грізному морі. Світило червоне сонце, і крила назґŷлів відкидали на землю темні тіні смерті. Араґорн стояв під своїм стягом, мовчазний і суворий, ніби заблукав думками у днях давно минулих, але очі його світилися, мов зорі, — дедалі ясніше в густій нічній темряві. На вершині пагорба стояв Ґандальф, білий і холодний, бо на нього не впала жодна тінь. Наступ Мордору нагадував хвилю, що накочується на оточені пагорби, голоси ревли, наче приплив, серед ударів і брязкоту зброї.
Ніби побачивши раптом несподіване видіння, Ґандальф стрепенувся. Повернувся, озираючись, на північ, де небо було бліде та чисте. Потому здійняв руки і голосно вигукнув, перекрикуючи галас:
— Орли летять!
І чимало голосів повторило за ним:
— Орли летять! Орли летять!
Мордорське військо позадирало голови, дивуючись, що би то мало означати.
А до них летіли Ґвайгір, Володар Вітрів, і Землеліт, брат його, — найбільші з усіх орлів Півночі, наймогутніші з нащадків старого Торондора, який збудував свої гнізда на неприступних шпилях Окружних Гір, коли Середзем’я було ще молоде. Позаду них довгими меткими шерегами летіли всі їхні васали з північних гір. Вони линули разом із дедалі сильнішим вітром просто до назґŷлів, несподівано кидалися на них із висоти, і шум їхніх широких крил нагадував рев урагану Проте назґŷли розвернулися, й утекли, і зникли в пітьмі Мордору, почувши несподіваний та жахливий поклик Темної Вежі, а все мордорське військо тієї миті здригнулося, сумнів стиснув серця його солдатів, сміх їхній урвався, руки затремтіли, а ноги підкошувалися. Сила, що підганяла їх і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її дух облишив їх: тому, поглянувши в очі своїм ворогам, мордорці побачили в них смертоносне світло і злякалися.