Тоді Капітани Заходу голосно скрикнули, бо серця їхні посеред темряви сповнила нова надія. Лицарі Ґондору, Вершники Рогану, дунедайни Півночі зімкнули свої лави й рушили з обложених пагорбів у наступ на переляканих супротивників, протинаючи їхні ряди гострими списами. Проте Ґандальф здійняв руки і знову загукав дзвінким голосом:
— Стійте, Люди Заходу! Спиніться і чекайте! Нині вершиться судьба!
Не встиг він договорити, як земля у них під ногами аж загула. Потому, швидко піднімаючись угору, високо понад Вежами Чорної Брами та високо понад горами в небо злетіла розлога пітьма, що мигтіла вогнем. Земля стогнала і трусилася. Вежі-Зубці похитнулися, гойднулися й упали; могутній бастіон осипався; Чорна Брама розлетілася на друзки, а здалеку, то стихаючи, то наростаючи, підносячись аж до хмар, долинали конвульсивні гуркіт і рев — довга розкотиста луна смертельної руїни.
— Сауронові володіння знищено! — промовив Ґандальф. — Персненосець успішно завершив Виправу!
А Капітани Заходу подивилися на південь, на Землю Мордору, і їм здалося, що на тлі хмарної запони з мороку здійнялася величезна чорна примара, непроникна, увінчана блискавицями, що заступала собою ціле небо. Страхітлива, вона бовваніла понад світом і простягла до них широченну грізну руку, жахливу, проте вже безсилу: щойно рука нависла над ними, сильний вітер підхопив її й розвіяв навсібіч, і вона зникла. Враз запанувала тиша.
Капітани схилили голови, а коли знову поглянули вгору, то — о диво! — Їхні вороги втікали, й сили Мордору розпорошилися, ніби курява на вітрі. Мурашва, після того як смерть уражає їхню розпухлу матку, що заселяє їхній повзучий пагорб і тримає всіх у покорі, блукає безтямно та безцільно, а згодом поволі вмирає, — так і Сауронові виплодки, орки і тролі, всілякі звірі, що їх чарами було перетворено на рабів, металися бездумно туди й сюди, вбивали самих себе, чи кидалися до ям, чи з криком утікали назад, аби сховатись у якихось норах, у якихось темних безпросвітно безнадійних місцях. Так люди з Рŷну і з Гараду, східняни та південці, побачили завершення своєї війни і велику міць та славу Капітанів Заходу. А ті з їхніх ворогів, котрі найвідданіше та найдовше служили злу, ненавидячи Захід, але були горді й відважні, тепер згуртувалися для останнього зіткнення у відчайдушній битві. Проте більшість із них потроху відступила на схід, а дехто просто кидав зброю і благав милосердя.
Тож Ґандальф, доручивши всі воєнні справи та командування Араґорнові й іншим володарям, став на вершині пагорба й гукнув, і до нього спустився велеможний орел — Ґвайгір, Володар Вітрів, і став перед ним.
— Двічі носив ти мене на собі, друже Ґвайгіре, — мовив Ґандальф. — Третя подорож буде найкраща, якщо на те твоя воля. Я не буду для тебе важчим тягарем, аніж тоді, коли ти ніс мене зі шпиля Зіракзіґілу, де догоріло моє давнє життя.
— Я понесу тебе, — відповів Ґвайгір, — куди захочеш, навіть якби ти був із каменю.
— Тоді летімо, і нехай за нами летять твій брат і ще кілька найпрудкіших твоїх васалів! Нам-бо потрібна швидкість: ми мусимо мчати швидше за будь-який вітер і випередити крила назґŷлів!
— Дує Північний Вітер, але ми переженемо його, — сказав Ґвайгір, і підняв Ґандальфа, і помчав на південь, а за ним полетіли Землеліт і Менельдор, молодий і меткий.
Вони вже залишили позаду Удŷн та Ґорґорот і побачили, що вся земля попід ними лежала в руїнах і у безладі, а попереду, вивергаючи вогонь, палахкотіла Судна Гора.
— Я радий, що ти тут зі мною, — сказав Фродо. — Тут, Семе, де всьому, що ми знали, настане кінець.
— Так, я з тобою, паночку, — відказав Сем, лагідно прикладаючи зранену руку Фродо до своїх грудей. — А ти — зі мною. І мандри завершено. Та, здолавши таку далеку путь, я ще не хочу здаватися. Певно, це не для мене... ти розумієш, про що я.
— Може, й ні, Семе, — сказав Фродо, — проте так воно вже є на світі. Надія колись помирає. І настає кінець. Нам залишилося почекати ще зовсім трішки. Ми забрели в саме осердя румовища та падіння, і звідси немає виходу.
— Ну, пане, ми могли би принаймні відійти якнайдалі від цього небезпечного місця, від Розколини Судьби, якщо її так називають. Хіба ж ні? Ходімо, пане Фродо, хоча б і стежкою вниз!
— Гаразд, Семе. Якщо ти хочеш, то я піду, — відказав Фродо. Й вони підвелись і почали поволі спускатися звивистим шляхом.
Але, щойно гобіти рушили до підніжжя Гори, яке страхітливо здригалося, Саммат-Наур виблював густий дим і пару, бічна частина конуса відкололась, і жахливі вогняні нутрощі викотилися назовні, посунувши повільним гуркітливим каскадом униз східним схилом Гори.
Фродо та Сем не могли йти далі. Останні зусилля їхнього духа й тіла швидко вичахали. Вони дісталися до невисокого пагорба з попелу, нагромадженого біля підніжжя Гори, проте звідти ходу вже не було. То був нетривкий острів серед вогненних мук Ородруїну. Довкола западалася земля, з глибоких ровів і ям бухали дим і сморід. Позаду гобітів билась у конвульсіях Гора: на її поверхні відкрилися величезні тріщини, і вогненні ріки мляво текли довгими схилами у бік гобітів. Невдовзі ці потоки поглинуть і їхній острів. А згори посипався гарячий попіл.
Отак гобіти і стояли, й Сем і далі тримав руку свого пана та гладив її. Потім зітхнув.
— У гарну ж історію ми з тобою втрапили, пане Фродо, чи не так? Хотів би я почути, як її розповідатимуть! Думаєш, хтось колись скаже: «А зараз я розповім вам історію про Фродо Дев’ятипалого та Перстень Судьби»? І всі замовкнуть, як ми, коли слухали в Рівендолі легенду про Берена Однорукого та Величну Коштовність? От би й цю історію послухати! І ще цікаво, як воно все буде після нас?
Говорячи так, аби до останнього не піддатися страху, Сем раз у раз дивився на північ — на північ, в осердя вітру, де далеке небо було чисте, бо раптовий холодний порив, що перейшов у буревій, розігнав темряву та пошматовані хмари.
І сталося так, що далекозорий Ґвайгір вгледів їх своїм гострим поглядом, коли, спустившись разом із потоком шаленого вітру, кружляв, наражаючи себе на смертельну небезпеку, в небесах. Він побачив дві маленькі темні постаті, котрі рука до руки сиротливо стояли на маленькому пагорбі, а світ під ними двигтів і западався, а вогненні ріки невпинно наближалися... Щойно орел помітив їх і кинувся вниз, як побачив, що ці постаті вже впали від виснаження, чи від випарів, чи від спеки, чи, остаточно прибиті відчаєм, — падають, аби сховати очі від смерті.
Вони лежали поряд, і Ґвайгір метнувся додолу, і полетіли за ним Землеліт і Менельдор Бистрий, і підхопили вони малих мандрівників, котрі, непритомні, вже не відали, яка їх спіткала доля, і понесли їх далеко від темряви та вогню.
Коли Сем прийшов до тями, то побачив, що лежить у м’якому ліжку, а над ним лагідно гойдається букове гілля, а між молодого листя мерехтить сонячне проміння, зеленкаве та золотисте. У повітрі витав солод кий змішаний запах.
Гобіт пригадав його: це був аромат Ітілієну. «А нехай мені! — подумав він. — Як же довго я спав?» Адже цей запах повернув його в той день, коли він розпалив своє маленьке багаття біля осяяної сонцем кручі, й на якусь мить усе інше зникло з його напівсонної пам’яті. Сем потягнувся і глибоко вдихнув.